Телята не винні!
Минулої неділі моя знайома тьотя Зоя, яка вже кілька років торгує на луцькому ринку закупленою у заготівельників телятиною від сільських господарів, побачивши мене... змовницьки прошепотіла, перегнувшись через прилавок:
— Вам залишила, бо ви постійний клієнт. Телят нема, хлопці у села пробираються, як партизани.
Тоді я мало звернула уваги на ці слова, втішившись звичним розміром покупки. Але днями на одному з волинських інтернет-порталів прочитала, що телятину справді треба купувати на ринку мало не з-під поли. Таким чином ринок відреагував на заборону місцевої влади продавати молочних телят. Та чи вирішать командирські накази проблему поповнення молочного стада — і не тільки цю проблему?
Віталій МАРЧУК, нудиженський сільський голова (Любомльський район):
— У наших селах скептично поставилися до програми, яку на Волині прозвали «Му-му». Вона передбачає відшкодування з обласного бюджету селянам коштів на придбання у кредит молочних корів. Ідея дуже добра, адже у волинських селах корів-годувальниць меншає. Якщо людина господар, то тримає, але таких господарів небагато. Невигідно. Не секрет, що вся Волинь закуповує білоруські молочні товари «з-під поли». Від сусідів-сябрів веземо масло, сметану, сир і сирки, російські оселедці, ковбасу і навіть гірчицю з хріном! А колись же у багатьох волинських містечках успішно діяли свої молокозаводи. Нині ж ціна зданого молока невигідна селянам настільки, що вони тримають корівчину переважно для себе. Тримаю і я. Так, корів дають у кредит, але кредит — лише на один рік. А треба на три роки. І телятко чи корівку давати селянину тоді, коли худоба піде на пашу, а не проти зими. Адже мало взяти тварину, треба їй ще заготовити на зиму корми. До цього далеко не всі готові, тому й програма «Му-му», задумана для доброї перспективи, поки що не виправдовує сподівань селянина. Так само не сприймають селяни і заборони продавати телят тому, кому самі бажають. Ні, вони не прагнуть будь-що здати телятко саме перекупнику. Навпаки. Ціни, які пропонують нам заїжджі молодці, такі мізерні, що люди воліють краще самим з’їсти молоду телятинку, ніж віддати її за чистий безцінь. Але й продавати телят великотоварним виробникам теж невигідно селянину. Бо дотацію за телятко отримує не той, хто його вигодував, а той, хто придбав. Не хотілося б, аби ці міркування викликали неприйняття, бо кажу не про себе, а висловлюю думку селян.
Юлія БУЛЕНКО, інструктор з кінного туризму, керівник клубу «Терра хіпіка» («Земля коней»), с. Котів Ківерцівського району:
— Тішать маленькі щоденні радощі на зразок спілкування з родиною, з кіньми, з людьми, які після відпочинку в зимових Альпах обов’язково приїжджають у наше кінне господарство. Тішить їхня радість від спілкування з Волинню, яку можна проїхати з кінця у кінець — і щоразу вона буде різною та все гарнішою. Радує, що ми успішно складаємо конкуренцію і столичним кінним клубам. Пояснення просте: у нас інша цінова політика, ми ближче до природи. Розказують, що немало київських кінних клубів пропонують виїзди у межах міста, на невелику обгороджену територію. А в нас же навколо — чудесний ліс! Ніяких автомобілів, тиша, мінімум комфорту, проста, але здорова селянська їжа, народний фольклор і дикі звірі (козулі, олені, зайці, лисиці), яких можна побачити за кілька метрів від себе. Але впевненості у завтрашньому дні загалом не відчувається, тому тішиш себе, аби було не гірше.
Микола ЛІТКОВЕЦЬ, заступник голови Волинського обласного ветеранського громадсько-культурного товариства «Холмщина»:
— Засмучували і засмучують дії уряду, особливо антиукраїнська політика Дмитра Табачника. На душі не печаль, а «сумерк». Словом «Сумерк» письменник Юліан Опільський назвав один зі своїх творів. В одному з розділів ідеться й про Волинь, про древній Лучеськ, про 1430-ті роки, коли наші предки знову на когось покладалися, на когось сподівалися. Тоді вони свої надії на власну незалежність покладали на Литву. Відтоді ми весь час на когось сподіваємося, все чекаємо Шевченкового Вашингтона, а він не йде... Як раніше, Україна потребує яскравого лідера. І ми мали б визначити його, він має з’явитися до чергових парламентських виборів. Люди достойні були, проте відійшли у тінь. Не змогли з кращих вибрати найкращого.
Петро САГАНЮК, володимир-волинський міський голова:
— І порадувала, і засмутила недавня поїздка у Німеччину. У цій країні бував не раз, проте щоразу вражають дороги, збудовані ще хтозна коли, а проте на них і досі жодної ямки. Цього разу ми вивчали їхній досвід переробки сміття, який в міру можливостей хотіли б упровадити і в нас. Так, у них існує роздільне сміттєзбирання, але головне, що до цього людей привчають з дитячого садочка, власне, цього навчають у родині. Там розуміють, що і на смітті можна заробляти гроші. З перероблених відходів (металевих кришок, консервних банок і т.ін.) виготовляють кеглі для пива, з пластмаси — тару для народного господарства. Ми побували у містечку, в якому мешкає 60 тисяч населення, діє завод з переробки сміття, але як там чисто! Цей завод, переробивши сміття, забезпечує потреби міста у теплі й електриці на 50 відсотків! Він діє вже років із тридцять, і збоїв у його роботі ще не було. Як це впровадити у нас? Найперше треба міняти свідомість, ставлення до цього явища. У нас же всі знають, як робити, але ніхто нічого не робить. Кого на рівні держави цікавить, скільки у нас орної землі в натурі, а не на папері? Адже дуже багато її вже заросло такими хащами, що танком не заїдеш. Якщо у 1990-х роках у Володимир-Волинському районі було 17 тисяч корів у приватній власності то нині їх трохи більше як тисяча. Звідки візьметься масло, сир і молоко? Чому німці кажуть, що сплачують податки справно і з задоволенням, бо знають, на що вони йдуть, а ми у своєму місті не можемо нічого зробити з тими підприємствами, які багаті, які мають виробництво, проте податків нахабно не платять і нічого їм за те немає?
Кожний чогось хоче від інших. Якщо я маю біля хати десять сотих і в полі ще тридцять, то не купую ні картоплі, ні капусти, ні моркви, бо вирощую сам. А чому хтось буде сидіти на одну пенсію і не візьме грядки землі, аби себе прогодувати?
Аби порадувати володимирволинців, бо ж у житті не одні проблеми, ми у місті задумали створити... духовий оркестр. Він у нас був, проте належить військовій частині. Багато років він виконував роль муніципального оркестру безкоштовно. Але вояків почали скорочувати, і хтозна, чи неп втратимо ми невдовзі і музику для міста? У Володимирі-Волинському ж є музична школа, є три коледжі, є талановита молодь. Тому ми кинули клич: хто перший організує такий оркестр, тому міська влада відшукає можливість придбати інструменти. Адже як було б гарно, аби у міському парку перед дискотекою звучала музика духового оркестру, яка стає дуже модною. Хай би старші люди послухали, пригадали молодість і навіть станцювали вальс.
