Роздвоєна утопія

Цієї неділі в сусідній Білорусі відбудуться президентські вибори. Чи зміниться щось в «останній диктатурі Європи» — питання риторичне. У сьогоднішньому інтерв’ю про Мінськ немає політики як такої — але багато спостережень про життя й характер білоруської столиці, що допомагають зрозуміти й життя всієї країни.

Тетяна Замировська — письменниця, журналіст, музичний критик. Народилася в м. Борисові, 13 років живе в Мінську. Працює в незалежному тижневику «Белгазета». Друкувалася в мінській «Музичній газеті» й культовому журналі «НАШ», редакторствувала в журналах «Джаз-квадрат» і «Доберман», «Крокодил». Брала участь у літературних збірниках проекту «ФРАМ» видавництва «Амфора», в 2010 році видала в АСТ авторську збірку оповідань «Життя без шуму й болю». Веде джазову передачу на польському «Радіо Рация». Емігрувати з Мінська наміру не має, бо він територіально знаходиться в центрі Європи — з нього практично куди завгодно можна дістатися за 12 годин.

— Як ти опинилася в Мінську?

— Я переїхала з Борисова, коли вступила на журфак. Всі мої однолітки, які виросли в цьому тихому милому містечку, мріяли виїхати в Мінськ, до столиці, яка була зовсім поруч, за 60 кілометрів. Туди можна було потай від батьків гайнути з друзями на вихідні — гуляти, пити дешеве вино в Троїцькому Передмісті, купувати піратські відеокасети із записами фільмів Кена Расселла і Джима Джармуша. Усе вирувало, кипіло, в сквері біля Адміністрації Президента збиралися художники, панки й бомжі, через 300 метрів у скверику навпроти КДБ, біля пам’ятника Дзержинському (це називалося «тусуватися на Феліксі») теж веселилися якісь стрьомні персонажі в шкіряних куртках-косухах — для мене Мінськ періоду другої половини дев’яностих був сповнений внутрішньої свободи.

— А найперше враження?

— Воно належить до літа 1997 року, коли ми з мамою приїхали перед моїм вступним іспитом. Ми з нею гуляли містом. Коли дійшли до знаменитого гуртожитку БГУ — «двійки», що розташований між стадіоном «Динамо», концертним залом «Мінськ», дріжджовим заводом (у провулках навколо якого, до речі, знімали вуличні сцени фільму «Стиляги») і річкою Свислоччю, мама захоплено сказала: «Ось, дорога донечка, ти житимеш у цьому новому гуртожитку! Подивися, як тут добре, тихо й красиво!» Я подивилася навкруги. Унизу, біля річки, натовп МНСівців виловлював баграми з ріки потопельника. Потопельник був трохи зимовий, несвіжий. Навколо юрбилися студенти, було шумно. Я подумала: яке прекрасне, цікаве місце!

— Чи легко обжитися тут?

— Потрібно, щоб у вас із Мінськом годинник працювали в однаковому ритмі — Мінськ повільний, це іноді незручно, але все встигаєш. Натомість і більше лінуєшся — бо тобі здається, що встигнеш все якось потім. Це «потім» іноді розтягується на цілу вічність.

— Яка геометрія міста?

— Мінськ нанизаний на проспект Незалежності, він же Скорини, Ленінський — городяни його йменують просто «проспект». Якщо їхати з Москви до Бреста крізь Мінськ, обов’язково проїдеш місто наскрізь цим проспектом. Ключова точка з боку Москви — Національна Бібліотека, гігантський магічний тетраоктаедр, що сяє ночами і дарує гостям і жителям столиці Неземну Благодать і Пишноту (я не жартую!), з боку Європи — Площа Леніна, вона ж Незалежності (усе, що хоч якось називається, раніше називалося не так), де знаходяться Будинок уряду, Білоруський державний університет, Педагогічний інститут, Червоний костьол, пафосний готель «Мінськ» і величезний підземний торговельний комплекс. Останній будувався парадоксальним чином — коли вирили котлован, знайшли там давнє поселення, з похованнями, але, відповідно до міської легенди, археологів не пустили, так і вибудували на кістках. Кажуть, плити цієї площі — радіоактивні. Їх навіть спеціально вимірювали дозиметром деякі параноїки. Підтвердили — так, радіоактивні, але погано буде, тільки якщо щодня на цих плитах лежати. Але в цьому місті нікому не спаде на думку лежати посеред площі. Ще, коли замість торгового центру був гігантський котлован, був жарт про те, що Мінськ — це величезне поле для гольфа: є м’яч (Бібліотека), є його траєкторія (рівний Проспект) і є лунка, у яку рівнесенько має втрапити м’яч.

— Але чи пам’ятає місто хоч трохи свою історію?

— Мінськ — місто-палімпсест. У ньому все роздвоюється. Кожен предмет одночасно є тим, чим він є, і тим, чим він був колись, але вже не буде, тому що все зруйноване, розграбоване. Історична пам’ять знищується навіть на рівні метафор — одного разу вранці за указом президента всі вулиці «переїхали» на інші місця: проспект Скорини — на Борисовський Тракт, проспект Машерова — на вулицю Варвашені, вулиця Варвашені, здається, на Єрусалимську. Коли центр міста покривали рівною брущаткою, мені здавалося, що вони цілеспрямовано зрізують культурний шар. Неначе ластиком, стирають верхній шар пам’яті, кору головного мозку. Мінськ не те щоб підданий амнезії, він пам’ятає, що в нього було щось інше — але що саме, згадати не береться. Не дивно тому, що в цьому, здавалося б, топографічно простому місті легко заблукати. Є кілька «бермудських трикутників», найпопулярніший — у «верхньому місті», по суті, історичному центрі, після війни перебудованому на радянський манер. Колишніми залишилися тільки назви: Раковське передмістя, вулиця Немига. На цих вулицях блукають і гості, й мінчани.

— Чому?

— Цей найдавніший район Мінська ще з ХІ століття мав абсолютно інший ландшафт. Коли поперек нього почали вибудовувати нові, не погоджені з історичною реальністю, квартали й будинки, вийшло страхаюче зчеплення світів, неначе поверх старого міста наклали нове, але якось криво. У результаті, район виглядає хаотичним накопиченням старих і нових будинків, фрагментів вулиць, що закінчуються порожнечею, дворів, які насправді — фрагменти шосе із двостороннім рухом, офісних будівель, що стоять неначе посеред тротуару, і давніх напівзруйнованих стін. У гостей Мінська там запаморочення. Зазвичай я кажу їм, що тут у роки Другої Світової було гетто, тому всім погано — що правда. Але насправді, якщо поперек одного об’єкта, не вичистивши його остаточно, поставити інший, вийде саме такий хаос. Застосовуючи медичну метафору — це як забути в пацієнті ножиці після операції.

— Чим же Мінськ відрізняється від інших пострадянських міст?

— Цією своєю подвійністю, дзеркальністю, удаваністю. Міст два, але друге — у кожного своє. У нашого чудового поета й музиканта Лявона Вольського і його групи N.R.M. є про це відмінна пісня «Мінськ і Менськ». Це дуже по-білоруськи — жити у двох зрізах, реальному й трохи «зсунутому». Можливо, Мінськ розвиває у своїх жителях уміння бачити примарний виворіт усіх речей — бо тут він мається на увазі мало як не основна властивість предметів і явищ.

— Які твої улюблені місця й маршрути тут?

— Передусім парки: Ботанічний Сад, Парк Челюскінців. Дуже гарний Лошицький парк: раніше там був князівський маєток із млином, болотом, стайнею, садибою, яблуневим садом, капличкою та іншими атрибутами шляхетського побуту, які, що дивно, пережили радянську владу. Це був справжній стародавній парк із руїнами, там усе було старе й романтичне, ночами алеями розгулював привид Панни Ядвіги, так звана «Біла Панна» (втопилась в Лошицьких ставках через нещасне кохання), іноді там з’являлися маніяки-душителі, загалом, місце цікаве. Втім, кілька років тому за парк взялася міська влада, вичистила його, знесла садибу (щоб поставити замість неї картонний муляж — у Мінську така доля, рано чи пізно, спіткає всі історично цінні будинки), побудували набережну, і тепер це чисте доглянуте місце з ліхтарями й кипарисами, де влітку інтелігентні гопники з мікрорайону Чижовка купаються в ставках, у яких утонула Біла Панна. Будинки ХVIII—ХІХ століття теж знесли — а їх був цілий квартал мальовничих будинків, у яких разом з літніми корінними мешканцями селилися поети, художники та міські божевільні... Ще мені дуже подобається нова 35-кілометрова велодоріжка. Зазвичай усі новобудови в Мінську жахливі. А велодоріжка вийшла смішною і доброю. Вона петляє крізь все місто, від Чижовки до Серебрянки, уздовж Свислочі по всіх парках. Звісно, до неї додається кілька горбатих мостів, на які неможливо заїхати, але це дрібниці.

— Чи існує типовий мінчанин?

— Його простіше описати, розповівши про трьох легендарних міських персонажів. Перший — Дід Казимир, дуже колоритний дідусь-стиляга. У нього розкішна колекція тростинок, щодня якась нова — то обшита хутром, то інкрустована дорогоцінним камінням. Дід Казимир ловить на вулицях Мінська молодят і насильно читає їм власні вірші. Не проти бажання сфотографуватися з ним. Здається, навіть навчився заробляти на цьому гроші. Він носить сонцезахисні окуляри й взагалі він крутий, схожий на літнього Великого Лебовського з однойменного фільму братів Коен. Другий персонаж — з Комарівки, величезного ринку в центрі міста. Смутна тітка стояла в переході біля ринку й співала дзвінким голосом дуже дивні релігійні пісні. Не заради грошей, просто їй треба було співати. Потім її стали бачити й в інших місцях. Дійшло до того, що її бачили в кількох переходах одночасно. Дуже пронизлива тітка — дивиться вгору, неначе бачить ангелів, і співає трохи атонально. Вона дуже б підійшла Кірі Муратовій. Третій персонаж — злісний карлик-контролер, який стояв біля турнікетів на станції метро «Купаловська» і перевіряв наявність студентського квитка в усіх, хто їде за пільговим талончиком. Він був гарний психолог — якщо ти забував вдома студентський, він безпомилково вираховував тебе в юрбі й накидався біля турнікета з усіма цими штрафами й протоколами. Практично кожен мінчанин був його жертвою. А потім він раптом помер незрозумілою дурною смертю — чи то вбили, чи то наклав руки... Йому навіть збирали гроші на пам’ятник. Виявилося, що, хоча городяни його й ненавиділи, без нього місто якось спорожніло; мінчани вирішили, що карлик-контролер — ідеальний приклад людини, вірної своїй роботі, принципової й чесної. Так народна ненависть перетворюється на народну любов. Ось типовий мінчанин: співаюча тітка-екзальтантка, франтуватий дідусь-інтелігент, принциповий карлик-контролер з фільмів Девіда Лінча — це і є душа Мінська. Всі ці дивацтва є в кожного жителя міста.

— Що тебе найбільше тут дратує?

— Стерильність. Вона бісить, бо це порожнеча насправді.

— Це може видатися дивним для гостей Мінська — зазвичай його чистоту найбільше й нахвалюють...

— Чистота не оманлива. Оманливі її першопричини і значення. Так, Мінськ чисте місто, але ця чистота лікарняна, тут почуваєшся, як у гулкому коридорі поліклініки, переповненому астматичними бабусями, які невротично сидять у черзі на ослонах біля стіни. Причому асоціація з поліклінікою виникала не лише в мене.

— Що найбільше тут тобі подобається?

— Подобається, що люди в метро завжди притримують ці величезні й небезпечні скляні двері. Подобається, що тут дуже багато велосипедистів. Подобається, що це місто молодих людей. Постійно на вулицях щось цікаве відбувається, чудернацькі діти шпарять на губних гармошках у переході, у метро всі смішні, різнобарвні й радісні.

— А моє перше враження — колоритні старі трамваї.

— Трамваї поміняли на нові, і це, до речі, теж мене дратує. Взагалі, якщо в Мінську є щось старе й гарне, це дуже скоро міняють на нове й дурне.

— Як це місто змінило тебе?

— Заразило пасивністю. Одна моя знайома, відома як письменник Макс Фрай, дуже точно помітила: «У цьому місті добре дорослішати». Дійсно — у Мінську треба жити до 25 років, а потім тікати з нього, інакше так і залишишся сидіти в тиші на березі річки, виношуючи доленосне рішення, на яке не наважишся, поки не залишиш межі міста. До речі, невипадково тут жив Лі Харві Освальд. Я часто міркувала про те, що він тут робив. Ходив щодня на завод телевізорів «Горизонт», тобто, уявіть, у мінських бабусь вдома, імовірно, дотепер стоять телевізори, зроблені тими самими руками, які потім, не здригнувшись, стріляли в американського президента! Можливо, рішення вбити президента спало йому на думку саме тут? Можливо, усе було б інакше, якби він не поїхав?.. Мінськ примітний тим, що з нього хочеться поїхати. Тому, допоки ти в ньому живеш, ти видумуєш собі причини, з яких не поїхав. Ти не можеш просто жити й радіти. Тобі потрібні протидії, мотивації, пояснення. Щодня ти змушений пояснювати самому собі, чому ти дотепер тут, які справи тут ти не завершив... Виходить, Мінськ — буддистське місто: він розвиває прагнення до повної усвідомленості кожної твоєї дії.

— Наскільки Мінськ вигаданий, а наскільки реальний, на твою думку?

— Мінськ уже втілений як справжня вигадка — вигаданий план виходить на авансцену, а реальне місто з’являється як примара. Тому кожен має право вигадати свій Мінськ і жити в ньому. Мені дуже подобається теорія Артура Клинова, архітектора, фотографа, письменника й художника: він вважає, що Мінськ будувався після війни як утопічне Місто Сонця. Широкі проспекти, залиті сонячним світлом, величезні будинки з височенними стелями, візерунковою ліпниною та царственими колонами, величезні порожні площі, палаци — ідеальне міфічне місто утопічної Імперії.

— Містичні ситуації, притаманні будь-якому місту, тут з тобою траплялися?

— Постійно. Вони пов’язані з тим, що місто пам’ятає про свої минулі обриси. Тому воно часто морочить, заплутує. Подвійність, дзеркальність Мінська є навіть у новітніх забудовах. Свіжі станції метро йдуть парами, як сестри-близнючки з фільму «Сяйво» Кубрика. Станції «Кам’яна гірка» й «Кунцевщина», наприклад, для жителя центру виглядають однаково — на виході з обох неодмінно буде Один Продуктовий Супермаркет, Один Гігантський Будинок Суспільного Значення, Одна Сумна Зупинка, що з’єднує стомлених людей з мікрорайонами, і Канонічний Ліс із підйомними кранами на обрії.

Якось мої друзі призначили мені зустріч на Кам’яній Гірці, але я переплутала станції, вийшла на Кунцевщині й двадцять хвилин розмовляла із друзями по телефону, холодіючи від жаху.

«Так, я теж на Кам’яній Гірці!» — тремтячим голосом бурмотала я. — «Так, поруч вихід до «Простору». Бачу магазин, очевидно, «Простір». Як інша станція? Давайте ви будете говорити, що бачите ви, а я буду говорити, що бачу я. Млинцева «Маслениця»? Є. Поруч — аптека «Зелений лист»? Біля аптеки — ларьок із продуктами. Вивіска. Я стою біля цієї вивіски. Ви теж?»

«Скляні двері!» — кричали друзі. — «Магазин «Сонечко»! Ресторан «Квіточка»! Млинцева «Будиночок»! Червоні надламані плити! Полірована мармурова підлога. Охристого кольору сходи. Бабусі торгують яблуками-падалками!» Все збігається, все так і є, тільки мене немає.

Було страшно. Ми зрозуміли, що в метро утворився вихід у гіперпростір і вирішили перенести зустріч до гіпермаркету «Простір»: він чорнів вдалині. Я пішла до «Простору» і, вийшовши з метро, виявила, що це Кунцевщина, а не Кам’яна Гірка. Тоді я сіла в поїзд і приїхала на Кам’яну Гірку. Там усе було точно так само, тільки я нарешті зустрілася із друзями. Незважаючи на незручність, залишилося відчуття, що сталося чудо — виявляється, можна провалитися в паралельний світ і повернутися назад. Пощастило, легко відбулася.

У Мінську таких розшарованих, двоїстих місць — дуже багато. Головне — нікому про них не розповідати, і час від часу приводити туди гостей міста, спостерігаючи за їхньою розгубленістю і відчуваючи, як під ногами гримлять і зсуваються тектонічні плити.

— З ким або з чим ти б порівняла Мінськ?

— Мінськ, як мені здається, єдине в світі місто на річці, що не тече! Псевдорічка Свислоч акуратно вкладена в звивисте русло, її чорні липкі води нікуди не рухаються, в Свислочі не буває «за течією» або «проти течії». Одного разу Свислоч чистили — просто вийняли її з русла, прибралися там, викинули сміття, а потім поклали річку назад. Вона відтоді так і лежить тихесенько. По-моєму, це найважливіша інформація про Мінськ — у ньому є річка, що не тече. Тут більше й говорити нічого. Ідеальна метафора місцевого часу й простору.