«Пошук імен померлих триває...»

Національний музей «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні», мабуть, один із «наймолодших» у нашій країні. Із 2008 року, часу його заснування, заклад відвідало майже 300 тисяч осіб. Тільки 20 тисяч побувало в Меморіальний тиждень цьогоріч. У людській свідомості він дедалі більше стає своєрідним центральним збірним пам’ятником мільйонам безневинно загиблим, епіцентром пам’яті. До того ж там постійно, а не лишень до «дат», відбуваються заходи. Так, невдовзі відкриється виставка, присвячена постаті англійського журналіста Гарета Джонса, який першим повідомив Захід про голод в Україні. За словами провідного екскурсовода Ярослави Ляшенко, місяць тому приїжджала його племінниця Маргарет Колі й передала деякі документи. Після чого буде організована експозиція на пошану Джеймса Мейса. До речі, на Сходах спогадів музею-меморіалу викарбувані Джеймсові слова: «Потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію в розумінні народу, знищити Україну як таку. Така політика в фактичному розумінні цього слова означає геноцид».

«...Ми мали поле, худобу та ще й свою молотарку... Совєти забрали. Наказували мамі й старшим сестрам йти в колгосп. Мати не хотіли. Вони хазяйка були, а тут подавайся в найми. Ще до кого? До злидарів... Як прийшов 1932-й, почалася голодовка. У 1933-му зовсім зле стало. Живі лежали поміж мертвими. Розвозчик (людина, яка була уповноважена владою їздити по селу підводою й збирати тих, хто помер. — Ред.) підбирав усіх разом і зсипав у «братську» могилу. Хто ще мав сили, їв листя і кору дерев, цвіт акації, котів та ховрахів... Так і вижили... А нині на тому розвозчику пам’ятник обсипається. З мармуру. Як не замащують, все одно сиплеться. Земля не приймає. Бо не у власті людини вбивати інших — Бог всім віку одміряє» — це із записів Вікторії Прокопівни Правдюк 1921 р. н. із села Буки Сквирського району на Київщині. Вісім із половиною тисяч подібних свідчень Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000» передав Національному музею «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні». Пошукова робота здійснювалася учнями, студентами, викладачами, краєзнавцями з 2003 по 2009 роки в рамках програми фонду «Уроки історії». А місяць тому на основі частини даного архіву в Нью-Йорку вийшла книжка «The Candle of Memory«/ «Свіча пам’яті». «Розмови з очевидцями того лихоліття змінювали молодих людей, — говорить професор Національного київського університету ім. Т. Г. Шевченка Валентина Борисенко, за чиїм розробленим запитальником відбувалося опитування. — Після цього багато з них писали курсові, а дехто — магістерські роботи на тему українського Голодомору. Наприклад, моя аспірантка Олеся Стасюк видала працю «Геноцид українців. Деформація народної культури» — про те, як людей нищили не тільки фізично, а й духовно, як відбувалося відчуження від СВОГО. Цей насильницький злам відчуваємо досі! На моє переконання, сьогодні не можна молоді заперечувати Голодомор 1932 — 1933 років як геноцид — не спрацює. Адже вона дізнавалася правду здебільшого від тих, кому довіряє, — від своїх рідних. Підтвердженням цього є записи старшокласниці з села Тимошівка Михайлівського району Запорізької області Каріни Білецької: «Моя бабуся, Ганна Денисівна Шевченко, розповідаючи про голод, все плаче. Я плачу з нею. І за нею. За її страшною юністю (вона 1916 р. н.), нашими померлими родичами, змарнованим у страсі життям... Вона була пухла, але продовжувала шукати щось їстівне: грицики, кропиву, калачики, лободу, ховрахів (їх ловили, знімали шкіру, а м’ясо смажили або варили)... Коли зерно стало наливатися, зривали колоски (за це можна було поплатитися головою), те молочне зерно товкли, тоді його заварювали. Виходив такий собі напій. Люди хотіли вижити. Люди хотіли жити».

Згідно із статистикою, між переписами 1926 і 1937 років Україна втратила 15% свого населення! Під час Голодомору 1932—1933 померло приблизно чотири мільйони українців. На сьогодні відомі імена лише близько мільйона. «Зрозуміло, пошукова робота триватиме ще не один рік. Зараз ми подаємо запити до архівів: можливо, в них залишилися книги реєстрації актів смертей, які ще не були використані, — розповідає директор музею-меморіалу Віктор Діденко. — Також ведемо свій «неофіційний» список. Наприклад, приходять відвідувачі й розповідають, що їхні рідні загинули в голод, а в «Книзі пам’яті» їх не вказано. Тоді просимо заповнити картку обліку (ПІБ особи, місце проживання і смерті, вік, джерело інформації... — Ред.) і намагаємося отримати підтвердження, хоча це надзвичайно складно. Крім архівів, списки могли зберегтися в сільських, селищних і міських радах — можливо, хтось на початку 90-х збирав свідчення. До того ж нам допомагають краєзнавці, інші музеї, газета «День» днями принесла вражаючого листа-свідчення... Так віднайдено 200 нових імен! Очевидно, наш музей-меморіал повинен стати найбільшим і найповнішим центром із вивчення українського Голодомору 1932—1933 рр. у світі». За словами Ярослави Ляшенко, триває пошук і тих, хто допомагав іншим вижити в роки лихоліття. Третій рік поспіль організовується виставка «Людяність у нелюдяний час». Цього разу її головні персонажі — Гарет Джонс (у книжках «День і вічність Джеймса Мейса» та «Джеймс Мейс: «Ваші мертві вибрали мене» із «Бібліотеки газети «День» йому присвячені окремі статті), голова Світового союзу українок Мілена Рудницька, єпископи Української греко-католицької церкви, зокрема, Григорій Хомишин, Микита Будка, Григорій Лякота, Іван Лятишевський і сам митрополит Андрей Шептицький. У своєму посланні до світової спільноти від 24 липня 1933 року Шептицький, зокрема, писав: «Звертаємося до віруючих нашої Церкви з палким проханням підтримати своїх братів з Великої України молитвою, пожертвами й іншими добрими вчинками християнської любові та благати про допомогу Небо, якщо вже на землі немає жодної надії на порятунок... Також звертаємося до всіх християн світу з проханням долучитися до нашого протесту. Ми намагаємося посилати радіограми. Можливо, вони дійдуть до наших бідних голодуючих братів. Хочемо, щоб вони серед страждань отримали звістку про те, що їхні брати повідомляють про їхнє становище, й співстраждають разом із ними...» Фактично, ми вижили, вистояли завдяки тим, хто в тодішніх страшних реаліях не піддався страху й не втратив шляхетності та благородства. Для кого євангельське «люби ближнього свого» було кредом. Власне, загроза життю людини виникає через втрату людяності.