Пісок вівсу не заміна
Про деякі аспекти візиту Уго Чавеса до Москви
Візит президента Венесуели Уго Чавеса в російську столицю «під завісу» минулого тижня подавався в основних російських засобах масової інформації багатопланово або, якщо можна так сказати, багатошарово. Перший густо намазаний «шар» інформації складався із рясного демонстрування на всіх телеканалах дружніх рукостискань у Кремлі, демонстрації звернення один до одного на «ти» і вручення Чавесом набору венесуельського шоколаду його російському колезі Дмитру Медведєву. А також і багатократного озвучування російських планів щодо будівництва впродовж найближчих десяти років Росією на території Венесуели атомної електростанції. Ну і, звичайно, чергової вдячності Уго Чавесу від керівництва РФ за визнання Венесуелою Абхазії та Південної Осетії — чого, як усім добре відомо, окрім неї, у світі за два з гаком роки практично ніхто не зробив.
Другий «шар» складали проговорені скоромовкою стан і подальші плани військово-технічного співробітництва між країнами. Спостерігачі не могли не звернути уваги на цю деталь: чому б раптом така скоромовка замість «широко розгорнутого» пропагандистського полотна, що так добре вміють робити в сьогоднішній Москві? Насправді, адже звучали цифри про загальний об’єм такого співробітництва аж на 4 млрд.дол. Так звідки ж раптом така невластива кремлівським пропагандистам «скромність»? Коротше, чи немає тут деяких деталей, в яких притаївся «диявол»?
Можливо, річ у тім, що Венесуела — країна, багата нафтою, — насправді лише частково оплачує Росії постачання озброєнь готівкою, а ті ж винищувачі «Су-30», бойові вертольоти і стрілецька зброя були поставлені Каракасу в обмін на наданий Росією ж кредит на суму в 2,5 млрд.дол.? А якщо ще пов’язати цей факт із багаточисельними коментарями експертів, що звучали свого часу, про те, що сам кредит послужив свого роду «платою» за те саме горезвісне визнання фактично відторгнутих від Республіки Грузії територій, — виходить далеко не милостива картинка «безкорисливої дружби» між Боліваріанською Республікою Венесуелою і Російською Федерацією.
Це, справді, досить переконливе пояснення як небажання московських пропагандистів акцентувати увагу громадськості на деяких аспектах російсько-венесуельських стосунків, так і причини настільки неоднозначного кроку, зробленого свого часу таким, без сумніву, розумним і талановитим політиком, як Чавес. Два з половиною мільярди «зелених» на пільгових умовах — гроші все-таки немаленькі. Прагматизм у політиці, одним словом...
І тут ми переходимо до третього «шару», трохи-трохи, що називається мазками зачепленому лише окремими коментаторами — і то, переважно в нічний час. Цей «шар» безпосередньо пов’язаний із деталями попереднього, про які було сказано вище. Ми не випадково назвали візит глави Венесуельської держави візитом до Москви. Адже спочатку передбачалося, що це буде повноцінним візитом до Росії. Наприклад, із заїздом у славне місто Воронеж — точніше, на найбільший авіаційний завод, де, зокрема, збираються зразки тих літаків, що повинні були скласти основу розширення російських військових постачань до Венесуели. Тих самих, що в сукупності начебто «тягнуть» на 4 млрд.дол. І раптом — немов грім серед ясного неба — канал ТВЦ повідомляє про скорочення маршруту візиту венесуельського лідера: Воронежа не буде, з Москви Уго Чавес одразу летить до Мінська.
Уже не казатимемо про те, з яким виразом обличчя багато дикторів передавали в п’ятницю і наступного дня, в суботу, повідомлення про цей наступний пункт поїздки венесуельського президента — рівень загострення російсько-білоруських відносин, заведених зусиллями Москви майже у безвихідь, гадаю, українським читачам добре відомий. Зараз йдеться про інше. Як з’ясувалося, Чавес віддав перевагу над воронезькою (тобто російською) військовою технікою техніці китайській! Ось через що візит до Росії обмежився лише столицею. І ось це вже не просто дзвінок, а цілий дзвоновий набат для тих політиків у Росії, хто ще не втратив хисту адекватно оцінювати довколишню дійсність.
Уго Чавес — справді великий політик і прагматик. І саме виходячи з цих своїх якостей, він давно і масштабно розширює всесторонні відносини із Китаєм. Там, до речі, присутні й кредити Китая Венесуелі на пільгових умовах, і збільшення політико-дипломатичних зв’язків. Не забудемо, що Китай, на відміну від сьогоднішньої Росії, яка марить осколками царського минулого, — справжня наддержава, і її можливості розширюються на наших очах буквально з кожним днем. Причому можливості не лише фінансові. Чом би в цих умовах Чавесу не віддати перевагу зростаючим військово-технічним можливостям Китаю над російськими можливостями, що перебувають незрозуміло в якому стані?
І тут у справу вступає ще один аспект, який в Москві, схоже, вважають за краще не помічати. Або, це точніше, старанно вдають, що не помічають. Йдеться, хай як хто до цього ставиться, про ідеологічну близькість Венесуели та Китайської Народної Республіки. «Червоний» Китай для Венесуели, що офіційно оголосила про початок будівництва «боліваріанського соціалізму», є стратегічним союзником, а ось Росія, керована нинішнім тандемом, який офіційно відкидає соціалізм на користь імперських химер, що давно канули в Лету, — союзником лише тимчасовим, ситуативним. Коротше кажучи, ми з вами дружимо, виходячи зі все тих самих міркувань прагматично-матеріального характеру. І нічого більше.
Тут згадується фраза з відомої розповіді О’Генрі «Вождь червоношкірих», коли один із гангстерів скаржиться іншому: «Пісок — погана заміна вівсу». Так от, сьогоднішня Росія для Венесуели, очолюваної Уго Чавесом та його партією, ніколи не буде заміною Китаю. Навіть якщо здатна поки що поставляти якісь види озброєнь, які цікавлять Венесуелу.
Причому, саме поки що. І ось тут доречно ще раз згадати про прагматику в економічних стосунках. Росія, що занурюється, попри всі запевнення в зворотному, в глибину сировинного болота, може так виявитися, буде не в змозі самостійно «потягнути» широко розрекламований черговий атомний контракт — мається на увазі обіцянка побудувати АЕС у Венесуелі. Десять років — великий термін, і знову ж таки, може виявитися, що для втілення проекту буде потрібна допомога субпідрядників і субпостачальників. Чом би, припустімо, українським підприємцям не виявити — за допомогою вищої державної влади, зрозуміло — активність у цьому напрямі? Скажімо, в отриманні контракту на виробництво і постачання турбін для майбутньої АЕС? Справді, тут є про що подумати.
