Юрій Щербак: лікар, еколог, дипломат
Доля цієї непересічної особистості сама по собі гідна великої книги, так багато подій сталося в його житті. Ми розмовляємо про минуле і сьогодення в затишній київській квартирі з людиною, яка кілька разів круто змінювала своє життя, починала займатися новою для себе справою і кожного разу хотіла своєю діяльністю послужити батьківщині — Україні, яку завжди так любила і любить.
«Я був антикомуністом і антирадянським чином налаштованою людиною десь із 14 —15 років. Тому що знав із розповідей батька про Голодомор; знав справу свого брата, якого було звинувачено в українському націоналізмі й заарештовано, який потрапив до таборів. Після його повернення задовго до Солженіцина і Шаламова знав, що там відбувалося. Начитався книжок, але найбільш сильною антикомуністичною і антирадянською літературою для мене стали стенографічні звіти партійних з’їздів, особливо з першого до XIV—XV. Я дуже віруюча людина, хоча церковні ритуали для мене є другорядними. Тому я не приймав тих більшовицьких князів пітьми, катів, які знищили мільйони людей».
Юрій Миколайович розповідає, як з лікаря він перетворився на відомого письменника. Хоча здавалося, що нічого з літературою його не пов’язувало. Закінчив медичний технікум, вступив до інституту і закінчив його. Потім захист дисертацій кандидата і доктора наук. Боротьба з епідеміями в Україні та інших республіках СРСР. І проте в якийсь момент прокинулося бажання писати. Хоча цьому передували вельми драматичні події.
«Письменником я став завдяки КДБ, за що дуже вдячний цій організації. Вони до мене прийшли з обшуком, тому що на моїй квартирі ми влаштували виставку абстрактного мистецтва. На виставку прийшов стукач, вони тоді були всюди. Мене заарештували на короткий час і вилучили всі мої рукописи. Але це сталося в 1959 р., коли було невелике вікно деякої свободи. Старе КДБ розформували, туди набирали хрущовські кадри, які були новачками і до того ж неуками. Вони страшенно зраділи, коли знайшли в мене підручник мови есперанто. Вирішили, що це кодова книжка для шифрів. Один із тих, хто проходив у цій справі, поскаржився в московську «Литературную газету». Приїхав відомий тоді політико-літературний діяч Фелікс Кузнєцов. До того ж він був парторгом Союзу радянських письменників. Знайомому київському письменникові він сказав про мене, що в справі проходить один, який нікого не продав. Спасибі йому за це. По-друге, порадив: «Зверни увагу, в нього є хороші цікаві розповіді». Мною зацікавився київський кореспондент «Літературної газети» російський письменник Володимир Кисельов. Винятково порядна людина і антирадянщик ще той».
Можливо, що Юрієві Щербаку, літераторові-початківцю пощастило. Він потрапив у коло письменників, і не лише тих, які, за його висловом, «не сприймали сатанинську владу». Зустрічався з Віктором Некрасовим, лауреатом Сталінської премії, автором відомої книжки «В окопах Сталинграда». Вперше в ній була показана війна без партії. Книжка правдива настільки, наскільки це взагалі було можливо у той час. Там наш співбесідник вперше почув ім’я Солженіцина. «Почав публікуватися як лікар у журналі «Юно,сть», «Літературній газеті», став її кореспондентом. Врешті-решт написав повість про лікарів. Нічого ідеологічного, парторга, і взагалі партії в ній не було. Були нормальні люди і героїчні вчинки, без них у радянській літературі ніяк не можна. Там була перша у відкритій літературі згадка про УПА в замаскованому вигляді. Після цього мене зарахували до Спілки письменників. Рятувало мене від всіляких неприємностей те, що я був лікарем. Хто йшов на утримання в Спілку письменників, той вимушений був писати на замовлення. Можна було заробляти великі гроші, стати надутим класиком, але потрібно було продати душу. Потім, коли Щербицький прийшов до влади в 1972 р., мене десять років не друкували в Україні.
Мої п’єси ставили, але тексти не друкували. І лише до мого п’ятдесятиріччя надрукували книжку. Таким чином, я не міг писати, що хотів. І це трагедія життя не лише мого, усіх. Я вважаю наше покоління пропащим. Один-двоє таких людей, як Василь Стус, говорили правду, а всі інші вимушені були маскуватися. Один мій друг, український письменник, говорив: «Один день пишу для партії, а інший — для себе. Він видавав одну книжечку конформістську, а іншу — нормальну. І це страшно, тому що в першу чергу руйнує самого себе».
Але однією літературою Юрій Щербак не задовольнився. І це теж було велінням часу. Покликала дуже гостра проблема України — екологія. «Річ у тім, що моєю лікарською спеціалізацією були не клінічні дисципліни як терапія, хірургія, а епідеміологія. Епідеміологічні процеси тісно пов’язані зі станом води і повітрям, яким ми дихаємо. У моїй докторській дисертації я приділив багато уваги саме екологічним проблемам України. Я вивчав поширення сказу дикими тваринами, зокрема, лисицями. Було встановлено, що екологічні зміни в нашій країні й стали причиною поширення сказу дикими тваринами — такими, як лисиці, й зараженню цією хворобою людей. Це перша обставина. Друга, можна сказати, родинна. Мій старший брат — видатний біолог, зоолог, він, на жаль, рано помер, член-кореспондент Академії наук, а фактично за своїми універсальними знаннями повний академік, створив перший зоологічний музей, який тепер названо його ім’ям. Брат був репресований, і тому його шлях у науці був досить складним і важким, хоча його вклад в науку мав міжнародне визнання. Він і його дружина Галина, теж професор біології, дуже серйозно займалися екологією. Вони були моїми вчителями і наставниками в екологічних проблемах, давали мені читати серйозні праці з екології. Все це ввело мене в екологічну проблематику».
Була і третя обставина. Але поки грянув Чорнобиль. І екологія вийшла на перше місце: з наукової, соціальної та економічної проблеми перетворилася на політичну. Юрій Щербак — у центрі подій. Таким викривленим було в СРСР життя, що екологічні проблеми взялися вирішувати не фахівці, а письменники. «1987 року я був секретарем Спілки письменників України. Мені запропонували очолити екологічну комісію. У цей час почав підвищуватися градус народного гніву проти того, що відбувалося довкола Чорнобиля. Уся достовірна інформація властями ховалася і засекречувалася. Коли наша комісія провела ряд засідань з екологічних питань, відкрився «ящик Пандори». На наші засідання приїжджали люди з усієї України, відомі екологи, які у своїх виступах криком кричали про становище, що склалося. На щастя, нас узяв під своє крило Комітет захисту миру, який очолював видатний письменник Олесь Гончар. Своїм авторитетом він нас захистив, і це дало можливість дуже плідно працювати. Виникла асоціація «Зеленій світ». На першому її з’їзді мене обрали головою. Це була вельми впливова організація, яка почала відігравати важливу політичну роль».
Уже в незалежній Україні Юрій Щербак став першим екологічним міністром, брав участь у саміті ООН в Ріо-де-Жанейро 1992 року. На той час він ознайомився з працями Фру Брукланд, яка потім стала прем’єр-міністром Норвегії. Вона в них заклала основи екологічних стандартів, прийнятих на згаданій конференції. І це важлива третя обставина, яка визначила екологічну діяльність Юрія Миколайовича.
Конференція в Ріо-де-Жанейро позначила черговий крутий поворот в житті. Але до цього був ще один — політичний. Після перших відносно вільних виборів у СРСР почалася «парламентська смуга» у Верховній Раді. «Коли я прийшов до радянського законодавчого органу, то зустрів свого друга, з яким мене познайомив брат. Це був російський біолог і еколог, академік Олексій Яблоков, прекрасна людина і вічний опозиціонер. Деякий час він був радником президента Єльцина, потім його вигнали. Він мені каже: «Юро, підемо на засідання міжрегіональної групи». Ви уявляєте, приїхати з Києва, побачити і говорити з академіком Андрієм Дмитровичем Сахаровим! Я до них приєднався, у мене не було жодних сумнівів, тому що вважав групу єдиною політичною силою, спроможною щось змінити».
Керувати екологією в незалежній Україні Юрієві Щербаку довелося зовсім недовго. Новий різкий поворот долі — дипломатична служба. «З подачі асоціації «Зеленій світ» Верховна Рада ухвалила закон про мораторій на будівництво атомних електростанцій. І для атомного лобі я став кровним ворогом. Вони розпилювали кошти, половину брали собі й на цьому виросли. Я писав листи Леонідові Кравчуку, його я дуже високо ціную і вважаю єдиним нормальним президентом. Але він був хитрим і вимушений був крутитися. Коли ми з Іваном Плющем поїхали до Ріо-де-Жанейро і ходили серед ста двадцяти президентів і прем’єрів, я виконував і роль перекладача. Тоді Іван Степанович сказав: «У вас є дипломатичний талант». Мої батьки, хоч як смішно це сказати, хотіли віддати мене до дипломатичної спецшколи з поглибленим вивченням іноземних мов. Це була школа МДБ-КДБ. На щастя, Бог відвів від мене цю небезпеку. Туди приймали сиріт, а в мене були батьки, ось і не прийняли. Потім я зустрів свого товариша, який закінчив цю школу. Був перекладачем з арабської мови. Хворий, страшного вигляду полковник КДБ. Мені запропонували стати дипломатом, і я погодився. Вважав, що в той момент це був, хоч і важкий, але почесний обов’язок донести світові правду про Україну».
Десять років Юрій Щербак провів у далеких країнах. Багато було зроблено для країни, але й багато що не вдалося. І причини цього лежали в Києві. «На щастя, дипломатична служба і моя діяльність повністю збіглися з моїми ідеалами. Не було подвійної моралі, як у радянських дипломатів. Вони на сесіях ООН і в розмовах з іноземними колегами говорили одне, між собою — інше, про радянську владу думали третє. Там, за кордоном, я не знав глибини тих процесів, які відбуваються на Батьківщині, криміналізації, корупції, перетворення на феодальну країну. І лише коли стався страшний скандал із плівками Мельниченка, я тоді працював амбасадором у Канаді, вперше замислився над тим, що відбувається в Україні. Така собі еволюція від романтичних ілюзій, захоплень до реалізму і дуже серйозного переосмислення того, що відбувається тут».
Коло змін замкнулося. Тепер Юрій Щербак знову повернувся до літератури. А була ще одна грань такої діяльності. Адже, окрім книжок, п’єс, публіцистики, були ще й переклади польських поетів. «Так сталося, що моя мама наполовину полька. У мене польське коріння пробудив брат. 1942 р. ми йдемо з ним зі школи. В евакуації ми мешкали в Саратові. І раптом бачимо якихось людей у невідомій формі у високих чоботях, начищених до блиску, в кашкетах-конфедератках. Це були офіцери зі штабу польської армії під командуванням генерала Андерса. Брат десь дістав польський пісенник, і ми розучували з ним пісні з нього. Коли на початку 1944 р. ми їхали до України, брат на товарному вагоні написав Київ по-українськи і Kijow по-польськи. Вперше я потрапив до Польщі 1957 р. ще студентом. Все там було неймовірним, за нашими спотвореними радянськими поняттями. Для мене Польща — як перше кохання і свята справа. Я почав вивчати польську мову. Була політична відлига, і можна було в нас купувати польські газети і часописи. Мої книжки стали виходити польською мовою, я познайомився з польськими письменниками. Павличко знав, що я знаю польську мову, запропонував узяти участь в антології польської поезії. Я переклав декількох польських поетів, зокрема, Ружевича та інших. Дуже задоволений, що взяв участь у цьому виданні. Я не став професійним перекладачем, але одним із перших писав про Єжи Станіслава Лєца, який тоді був ще в нас маловідомим. Польща залишається моєю любов’ю, моя дружина — громадянка цієї країни. І мені гірко бачити й чути, як змінюються відносини Києва та Варшави. Польща більше не посідає проукраїнську позицію, змінивши її на проросійську. І в цьому значна провина нашої сторони. І ще мені дуже образливо бачити, де тепер Польща і де перебуває Україна.
Як сказав Юрій Щербак, він знову пише. Велике місце в цьому займає публіцистика. Це й зрозуміло, час такий, що байдужим бути не можна. Його відома публіцистична книжка «Україна в зоні турбулентності» складена зі статей у газеті «Дні». Тепер знову дійшла черга й до художньої літератури. Але наразі про це Юрій Миколайович вважає за краще не говорити. Ми ж із нетерпінням чекатимемо на його новий твір.
