Петро САГАНЮК: Ми намагаємося будувати Європу в нашому місті
Десять політичних об’єднань різного, іноді полярного спрямування вже висловили побажання, аби очільник княжого Володимира-Волинського Петро Саганюк ішов на наступні місцеві вибори під їхніми прапорами. Про те, як довгожитель — міським головою був уже п’ять каденцій — сам оцінює таку свою популярність, яку партію все ж вибере і звідки у древнього міста своєрідна володимирська аура та володимирський стиль, — наша розмова з Петром САГАНЮКОМ.
— Цього літа місто пережило дві хвилі народного, якщо можна так сказати, грошовиявлення: його жителі масово робили внески на проведення традиційного вже фестивалю «Володимир», яким відзначають день народження міста, і на благоустрій міського парку «Слов’янський». У місцевій пресі не тільки друкували величезні списки дарувальників, а й захоплено писали, що гроші дають навіть таксисти. Подібного волевиявлення, коли любов до рідного краю сягає, як писав один з відомих українських меценатів, глибини кишені кожного, досі бачити не доводилося. Принаймні на Волині. Досить лише переглянути списки дарувальників і на фестиваль, і на парк: тут і підприємці, і магазини, і фірми, і школи, і громадяни, які взяли активну участь у цьому гідному заході. Як місцевій владі вдається так згуртувати людей?
— Наше місто, історія якого сягає своїм корінням у тисячолітню давнину, має відчутну духовну ауру. Академік Возницький, який побував у Володимирі-Волинському, назвав його «другим Єрусалимом». Одних стародавніх храмів у нас більше десяти. Нещодавно ми відзначили 850-річчя Успенського собору, а Зимненський монастир старіший за Києво-Печерську лавру. Ці намолені храми й надають місту своєрідної аури. На мою думку, якби колишня влада не так критично ставилася до релігії, то вона проіснувала б ще і мала б зовсім інший авторитет у людей. Ми десять років добивалися створення в місті історико-культурного заповідника, а нині сподіваємося для міста на статус національного історико-культурного заповідника. Ми все робимо заради цього. А наші городяни так активно відгукуються на заклик влади зробити і свій внесок у добру справу тому, що бачать конкретний результат.
Наш фестиваль «Володимир» — не просто хороша традиція, це справді свято всього міста. Наших жителів — 40 тисяч, а на фестиваль прибувають ще 20 тисяч гостей! І вже роками — стукає по дереву — у фестивальні дні майже нема правопорушень. Щороку збагачуємо фестиваль якоюсь родзинкою. Ось цього року грали духові оркестри, популярні серед людей старшого віку, і вони могли від душі повальсувати, згадати молодість. А на парк «Слов’янський» ми зібрали — я сам не сподівався! — аж 300 тисяч гривень від громади. Ми оновили увесь парк — поставили лавочки, насадили дерев... І хоч їх трохи понищили, але ми будемо стільки висаджувати, щоб уже перестали ламати. Бо хочемо зробити в нашому місті володимирську Софіївку. І ще розчистили, облагородили два джерела. Із того, що неподалік древнього Успенського собору, беруть воду з тисяча наших жителів. І я теж. Ми посилали її на аналіз до науково-дослідного інституту в Одесі й отримали дуже хороші результати.
— Але своєрідної аури Володимиру додає й місцева влада. У нас на Волині кажуть, що до вас можна їздити на екскурсії, аби бачити, яким має бути європейське місто. Уже при в’їзді — скрізь покошена трава, немає бур’янів, рівні дороги, чисті узбіччя, охайні зупинки, зі смаком облаштовані крамнички в житлових будинках. Як вам вдається дотримуватися такого порядку роками?
— Це буденна і щоденна праця. Мій день починається о 5-й ранку, я об’їжджаю місто щоразу за новим маршрутом і вже на восьму годину маю картину дня. Мені доводилося бувати з різними делегаціями в Польщі, Німеччині, Швеції, Великій Британії. Усе найкраще, що там побачив, прагнемо застосувати і в себе, хоча, звичайно, вони до того йшли століттями, а ми, як молода держава, живемо лише два десятиліття. Я завжди кажу, що нам не треба так прагнути до Європи, сподіваючись, що ось нас туди приймуть і в нас ніби за помахом чарівної палички стане інше життя. Не стане. Тому ми намагаємося впроваджувати Європу в нашому місті. І мені хотілося б ще побути міським головою в європейській державі, де немає тих проблем, що в нас. Люди вже втомилися від революцій, хочуть спокою і стабільності. Жити комфортно хочуть усі, але ніхто не задумується, чим наповнюється бюджет. А наповнюється він дуже важко. Ще є чимало тих, котрі уникають сплати податків, видають зарплату в конвертах, не реєструють усіх працівників. І до мене, як до міського голови, уже приходять люди, які кажуть: я пропрацював усе життя, зібрався на пенсію — а мене ніде нема! Я досвідчений і зрілий чоловік і маю право говорити: якби всі чесно платили податки і зарплату, такої складної ситуації в державі не було б. Бюджет — що в місті, що в державі — був би потроєний. Сьогодні якщо взяти наше місто, то із сорока тисяч жителів — 10 тисяч пенсіонерів, 10 тисяч молоді та працюють лише 10 тисяч. Виходить, що один працівник утримує трьох, хто не працює.
— Один з ваших можливих конкурентів уже працював на посаді міського голови — на зорі Незалежності. В історії залишився завдяки ідеї прокласти в маленькому Володимирі-Волинському... трамвайну лінію. Біля входу до приміщення міської ради я помітила «Скриньку довіри міському голові», в яку городяни можуть вкидати свої до вас звернення. Звідки з’явився такий своєрідний метод спілкування з народом і чи виправдовує він себе?
— Ідея моя, і така скринька висить у нас уже років десять. Пишуть не лише ті, хто живе в місті, а й із сіл району. На тиждень надходять щонайменше п’ять листів. Якщо вони анонімні, а проблема справді актуальна, то я стараюся обов’язково дати відповідь через пресу. Втім, мене в місті й районі мало хто не знає. Намагаюся служити найперше місту, громаді. Якби я був тимчасовим керівником, то давно був би в Луцьку, Києві чи й далі (свого часу Петро Саганюк отримував пропозицію стати директором «Артека». — Авт.). Міським головою лише за часів незалежності України я вже був тричі. Вигравав вибори 1998, 2002 і 2006 років. Але був ще двічі за часів радянської влади, і то були роки, коли все починало валитися. Розвалювався Радянський Союз, розвалювалася тоталітарна система... А для мене ситуація ускладнювалася ще й тим, що ми потрапили під експеримент, коли в одних, як то кажуть, руках об’єднали 40-тисячне місто і не останній в області район. І я став таким собі гібридним головою: міський голова, але керував і районом. А район був дуже складний, весь час ходив у передовиках. Самих тільки цукрових буряків ми збирали 230 тисяч тонн, мали потужну птахофабрику і здавали державі 100 мільйонів яєць. Було 57 тисяч голів великої рогатої худоби, 18 тисяч корів. Були господарства, які садили по 370 гектарів картоплі, сьогодні, може, вся область стільки не садить. Складне багатогалузеве господарство вимагало віддачі, знання справи. Ми давали цьому раду, але я тоді все зробив, аби роз’єднати місто і район, бо це себе не виправдовувало.
Тому зі своїми потенційними конкурентами, якщо у них рівень «трамвайних» ідей, просто не дискутую. Посада міського голови — це не лише табличка з цим написом. Це рутинна робота.
— Як ви ставитеся до партійного, так би мовити, методу добору кадрів, зокрема тієї ідеї, що на вибори маєте йти як представник конкретної партії?
— Я ще пам’ятаю часи, коли в нас узагалі була єдина керівна і спрямовуюча партійна сила. Але всі ми, я вважаю, рівні перед Богом — і партійний, і безпартійний. Сьогодні безпартійних більше, ніж членів партій. Нехай було б так, як нині в наших сусідів-поляків, коли є відкриті партійні списки, місць у них не купують, кого хочеш — того й вибирай, і партійний вождь на те впливу не має.
— Утім, маємо такий порядок, який маємо, і вас партії уже «на царство» просять?
— Отримав пропозиції від понад десятка партій, причому різнопланових, і першою несподівано для мене виявилася партія «Собор». Хотіли б бачити мене міським головою і ліві, і праві. Є партії, які цього не хочуть. І їхня думка теж має право на існування. Певна річ, мушу вибрати собі партію, але хотів би представляти на цій посаді партію громади Володимира-Волинського.
