Ренесанс ГУАМу?

«Білорусь займе місце України в ГУАМі?» — пащекував я недавно на своїй сторінці в «Фейсбук» з приводу звернення президента Грузії Міхаїла Саакашвілі до білоруської та молдовської молоді, що відпочивала в грузинському патріотичному таборі в Анаклії. Як повідомляла президентська прес-служба, Саакашвілі не тільки запевнив, що «вірить у безхмарне майбутнє двох країн», а й особливо відзначив «успіхи та сильну економіку Білорусі попри зовнішній тиск».

Виявилося, це геть не жарти. Ну, те, що відносини Тбілісі та Мінська напрочуд потеплішали після того, як Білорусь зазнала найбрутальніших вербальних атак з боку Кремля, не є секретом. Як і те, що уряди двох країн активно взялися за інтенсифікацію економічних відносин: Тбілісі, наприклад, дуже хоче, щоб Білорусь у вільній інвестиційній зоні Поті побудувала тракторний завод, а Мінськ — налагодити постачання звідти скрапленого газу. Тема скрапленого газу (а його ціна помітно нижча за традиційний, а транспортування більш зручне) останнім часом набула великої популярності в цілому регіоні. Та ж Білорусь готова побудувати термінал для скрапленого газу на узбережжі Литви. Спільний меморандум про транспортування скрапленого азербайджанського газу в Європу ще в квітні підписали Азербайджан, Грузія і Румунія, і нині вже створили для цього спільне підприємство. Та й в Україні урядовці теж улітку було заговорили про бажання отримувати скраплений газ, зокрема, повідомляли про наміри залучити Катар до будівництва терміналу в Одесі (Катар нині найбільший у світі виробник і постачальник скрапленого газу).

Вельми інтригуючим є свідомий злив у пресу інформації (дезінформації?) про обговорення Саакашвілі з молдовським колегою Гімпу ідеї запрошення Білорусі в ГУАМ — на тлі запевнень голови МЗС Грузії Вашадзе про те, що «організація жива... є зацікавленість всіх країн реалізовувати спільні економічні, енергетичні й транспортні проекти», а восени лідери держав-учасниць зберуться разом у Нью-Йорку під час сесії Генасамблеї ООН.

Перелік п.Вашадзе характеристик потенційних проектів практично повертає саму ідею організації на майже 13 років назад, коли вона, власне, і була оголошена. Нагадаємо, що від початку це був ГУУАМ — включно з Узбекистаном, що замислювався саме для таких цілей. Популярною тоді була й ідея створення Балто-Чорноморського коридору, на обговорення якої президенти зацікавлених країн — від Латвії до Румунії — зібралися було в Ялті. Проте далі патетики діло не пішло, можливо, для такої серйозної справи невдало вибрали формат морських прогулянок, свідченням чого були навіть офіційні фото з надто веселим Л.Кучмою, який від широти душі затанчив латвійську колегу Віке-Фрайбергу.

Організація встановила дійсно рекорд аморфного існування — навіть федерації арабських республік, що засновувалися на прийнятних для всіх учасниць принципах панарабізму і арабського соціалізму, розпадалися швидше. Відбувалися саміти, проголошувалися оптимістичні промови і... ніц. Щоправда, організацією перейнялися у Вашингтоні й навіть час від часу давали то 20, то 30 мільйонів доларів на «безпекову частину» — як то спільного батальйону для охорони майбутнього транспортного коридору. Що у свою чергу дедалі більше турбувало Москву, яка вбачала в ГУУАМі передусім політичний проект під егідою США й проти Росії. Врешті урвався терпець в Узбекистану, який оголосив про вихід через відсутність практичних справ. Втрата однієї букви в назві тих, хто залишився , не дуже засмутила, що знову ж таки підтвердило сумніви на появу реальних спільних проектів. Поступово спроби вдихнути життя в структуру перебрав на себе Азербайджан, виходячи із власних цілком раціональних інтересів налагодити шляхи для постачання своїх енергоносіїв у Європу. Очевидно, що найбільшу увагу й турботу в реалізації цього плану Баку приділяв Києву, терпляче очікуючи, коли Київ врешті припинить свої незрозумілі па «аверс-реверс» із нафтопроводом Одесса — Броди. Також Азербайджан активно інвестував у Грузію, розбудовуючи її транспортну інфраструктуру як ланки в цьому ланцюжку. Тут, щоправда, свиню підклала й Польща, чиє керівництво на всі ідеї про подовження проводу до Плоцька відповідало: «Та ми особисто залюбки... Але ми не можемо наказувати нашому приватному бізнесу, що будувати» (лобі «Газпрому» в польському істеблішменті завжди утримувало сильні позиції). Ось таке склалося зачароване коло...

За президентства Ющенка, слід зазначити, проект ГУАМу дійсно збочився в політичну площину. Разом із кумом Саакашвілі вони то на боржомських водах утворили Співдружність демократій (яка негайно і вмерла після того, як відкоша на пропозицію долучитися дав тоді ще свіженький «тюльпановий» Киргизстан), то захопилися демагогією «утвердження демократії» й у рамках ГУАМу. Тут Кремль іще більше занепокоївся, що ці «младонеокони» влаштують і йому якусь «революцію берізок». А Баку і далі терпляче вислуховував пріснопам’ятну маніловщину Ющенка, аби той врешті знайшов час на прийняття Статуту організації, що 2006 року додала у своїй назві словосполучення «Співдружність за демократію і розвиток». Але й після того Київ довго і безсоромно зволікав як із ратифікацією Статуту, попри навіть той факт, що штаб-квартира організації розмістилася саме в Києві...

І до і після перемоги на президентських виборах Віктор Янукович зробив кілька заяв, які потрактували як мало не оголошення про вихід України з ГУАМу. Хоча насправді наприкінці квітня у Страсбурзі Янукович повідомив, що збирається ініціювати зустріч всіх президентів країн-учасниць, аби вирішити, як жити далі, «щоб вона проводила не романтичну, а прагматичну політику». Раніше він зазначав, що хоче окремо це обговорити із президентом Алієвим, що має резон, оскільки Азербайджан і далі буде локомотивом проекту. Така нагода буде вже в жовтні, коли Алієв приїде до Києва на засідання Ради президентів двох держав.

Ще 26 липня під час візиту до Мінська президент Сирії Башар аль-Асад заявив таку цікаву річ: «Відносини, які ми (тобто Сирія і Білорусь. — І.С.) розбудовуємо сьогодні — це відносини не між державами, а регіонами Східної Європи». У свою чергу президент Лукашенко тоді повідомив, що Мінськ і Дамаск мають намір започаткувати тристоронні економічні проекти у таких проектах: Білорусь — Сирія — Венесуела та Білорусь — Сирія — Катар, для чого вже невдовзі відбудуться відповідні саміти лідерів цих країн.

У нас практично геть усі обійшли увагою візит до Києва міністра закордонних справ Сирії Валіда аль-Муамаля два тижні тому. А даремно. І не тільки тому, що до першого візиту сирійського лідера в Україну до кінця року сторони мають намір підготувати угоду про зону вільної торгівлі. А це, поза сумнівом, принесе неабиякі вигоди Україні хоча б тому, що Сирія у свою чергу має такі угоди з усіма арабськими державами, отож іще раз доводить, що саме вона є воротами для України на Близький Схід. А в нашому випадку майбутній візит аль-Асада цікавий передусім тим, що він дуже хоче досягнути сприяння Києва в анонсованому Лукашенком проекту Білорусь — Сирія —Венесуела: венесуельська нафта потрапляє через Україну до Білорусі, звідки дизельне пальне знову ж таки через Україну потрапляє до Сирії.

Ну чім, не скажіть, не отой Балто-Чорноморський коридор, який так і не витанцювався колись у Ялті?