«Слідство ведуть знавці»... уже 10 років(!)

Злодій має сидіти у в’язниці.

«Опер» Жеглов

Бандити повинні сидіти у тюрмах.

В. Ющенко

Той, хто скоїв злочин, має бути притягнений до відповідальності.

В. Янукович

Судова система є третьою гілкою державної влади і служить основою правової держави. Вона має бути абсолютно незалежною від інших гілок влади, відкритою і доступною для громадськості, захищати інтереси громадян нарівні з інтересами держави. Лише тоді судова влада отримає довіру народу. Але, на жаль, сьогодні юстиція для пересічного громадянина залишається «терра інкогніта», системою наглухо закритою і непрозорою. І про її діяльність ми можемо судити лише із сенсаційних публікацій у ЗМІ про високопоставлених осіб, які опинилися тією чи іншою мірою в полі зору правоохоронних органів. Отже, що нам удавалося дізнатися за останні роки?

Сюжет перший. Історія розслідування вбивства Георгія Гонгадзе, що, мабуть, не має прецеденту у світовій юридичній практиці. Хоча В. Ющенко публічно заявив: «Обов’язок мого президентства — знайти злочинців!», проте слідство триває майже десять років (!). А головний прокурор Потебенько, який наполегливо саботував це розслідування, отримав від Ющенка державну нагороду. Уже минає термін давності. Не допомогло навіть втручання Тимчасової слідчої комісії ВР. І слідство досі намагається переконати нас у тому, що за десять років не можна було отримати результати експертизи відомих аудіозаписів на предмет їхньої автентичності й що існує вірогідність того, що записи могли бути сфальсифіковані. І владу не турбує, що репутації України цей скандал завдав невиправного збитку, оскільки виставив її на посміховисько перед усім світом.

Сюжет другий. Це історія, що віддає затхлим духом похмурого середньовіччя. Йдеться про «таємну вечерю» та отруєння Віктора Ющенка. Нам важко собі уявити, аби в ХХI столітті в якій-небудь цивілізованій країні могло статися отруєння кандидата в президенти. Ми пам’ятаємо, що В. Ющенко взяв під «особистий контроль» хід розслідування обох цих справ і неодноразово публічно заявляв, що «ось-ось їхні результати будуть оприлюднені». Але, мабуть, оприлюднення цих результатів не входить в особисті плани деяких вельми впливових осіб. Варто зауважити, що «взяття під особистий контроль» президентом діяльності правоохоронних органів слід вважати порочною практикою, оскільки це сприяє можливостям чинення тиску на них і порушенню принципу їхньої незалежності. У телесюжетах можна спостерігати, як генеральний прокурор, перебуваючи на особистому прийомі у президента, мимоволі потрапляє в становище «хлопчика для биття».

Діяльність нашої правоохоронної системи викликає у громадян країни багато запитань. Адже, по суті, єдиним «бандитом», який справді сидить у в’язниці, є колишній прем’єр-міністр Лазаренко, найближчий соратник Кучми, який утік з України. Але це заслуга заокеанського правосуддя. В історії якої країни можна знайти подібний унікальний прецедент?

Як ми знаємо з повідомлень ЗМІ, свого часу від переслідування нашого правосуддя втікали з країни деякі високопоставлені особи. Це Білоконь, Боделан, Сацюк, Звягильський, Бакай. А Кирпа і Кравченко, на жаль, пішли навіть у світ інший. Ми досі перебуваємо в невіданні: хто ж ці люди — підозрювані чи жертви судового свавілля і політичних репресій? Нам відомо також, що закриті кримінальні справи, порушені свого часу проти Тимошенко, Колеснікова, Цушка, Рудьковського. Тихо згасла справа «артеківських ѓвалтівників». Мабуть, через відсутність складу злочину. Якщо це так, то слід було б правоохоронним органам публічно вибачитися перед цими людьми і тим самим припинити, нарешті, процес «перемивання їхніх кісток» як у засобах масової інформації, так і на побутовому рівні.

Відома легенда про те, що колись дуже давно папський легат в Іспанії запитав у Римі: «Як викривати єретиків для відправки їх на вогнище?». Відповідь Папи Римського була дуже лаконічною: «Спалюйте всіх без розбору, а там Господь сам розбереться». Такий був принцип «презумпції невинуватості» у святої інквізиції. Сьогодні церква принесла вибачення за свавілля інквізиції. Можливо, ця аналогія не зовсім коректна, однак...

І ще. Влада постійно твердить, що «закон єдиний для всіх». Чому ж не знайдено винуватця банкротства банку «Україна»? Чому не порушувалося справи щодо ракетних атак, що призвели до трагічної загибелі десятків цивільних людей? Чому не покарано чиновника, який дав вказівку знизити рівень Дніпра, що призвело до загибелі багатьох тонн риби? Чому, нарешті, багатьом високопоставленим чиновникам та їхнім нащадкам, які вчиняють численні ДТП зі смертельними наслідками, дозволено відкуповуватися від відплати? Ці питання офіційні органи вперто обходять мовчанням. Про яку відвертість судової системи тоді може йтися? Всі кажуть: «Останнє слово має сказати суд!». Проте знову постає запитання: «А судді хто?» Невже це ті служителі Феміди, чиї кабінети «засіяні» доларами? Про яку довіру до судової системи може йтися в такому разі? Не випадково сьогодні громадяни України вимушені дедалі частіше звертатися до Європейського суду. Проте наше правосуддя, як правило, ігнорує рішення й цього суду. Отже, залишається лише одна остання надія. Як сказав поет: «Есть грозный судия, он ждет, он не доступен звону злата!» Але навряд чи настільки далека перспектива може приструнити «сильних світу цього».