«I дітей оздоровити, і самим вижити»
Таке жартівливе напуття вожатим і вихователям у кожній новій зміні дають у оздоровчому таборі «Супутник». У кожному жарті є доля жарту: одній із найстаріших дитячих оздоровниць із кожним роком усе важче підтримувати заслужений імідж «волинського «Артека». Власне на всю Україну збереглося лише чотири профспілкові освітянські табори. І 5 гектарів супутниківської землі на березі знаменитого озера Світязь теж є неабиякою спокусою... Проте неповторна дитяча республіка, з духом котрої не можуть зрівнятися навіть ексклюзивні закордонні табори, і цього року пише свою історію, але ще більше мріє перебратися з дерев'яних будиночків до сучасних корпусів.
Про те, яким хотілося б бачити майбутнє волинського «Артека» і хто в тому може допомогти — наша розмова з Василем ГРАНОВСЬКИМ, головою обкому профспілки працівників освіти й науки.
РАЙ Є І НА ЗЕМЛІ
Вперше у «Супутник» Василь Григорович потрапив у 1984 році, на 19-му році його існування. Тоді Грановський працював у обласному управлінні профтехосвіти і входив у одну із груп, котра, за традиціями тих часів, перевіряла готовність навчальних закладів до нового навчального року. У «Супутнику» довелося заночувати.
— Мені здавалося, що я потрапив у дитячу казку, в якийсь райський куточок, — пригадує Василь Григорович, і, наче на підтвердження його слів, пошерхлою від сонця травою на території табору за метрів п’ять від нас спокійно прошкує... білочка.
Вона так закономірно вписується в автентику цього місця, так солодко пахнуть старезні сосни біля центрального входу в табір, які ще старші за нього, а старезна ялина біля одного з корпусів так гарно виклала свої віти, як це можливо лише самотнім деревам, котрі пізнали розкіш рости без сусідів... Чого-чого, а елементів земного раю на цьому благословенному світязькому узбережжі вистачає й нині. У «Супутнику» навіть скупий поліський пісок, який замінює тут ѓрунт, щедро розквітнув килимами з чорнобривців, додаючи цьому місцю світлої аури. Не знав під час свого першого візиту сюди Василь Григорович, що через півроку змінить він місце роботи й прийде в обласний комітет профспілки працівників освіти і науки. І буде довгі роки опікуватися, зокрема, й матеріальною базою табору. Хоча кажуть, що зі старої баби дівки не буде, проте схожі на бараки спальні корпуси на перший погляд виглядають лялечками. Виготовлені з гіпсокартонних блоків, обшиті згодом деревом, а потім і вагонкою, з підфарбованими вчасно дверима й вікнами, з чорнобривцевим розмаєм під порогом... Та немає нічого постійнішого, ніж тимчасове. Споруджувалися ці хатки для суто сезонного, літнього відпочинку, у стилі свого часу, тож, закономірно, виглядають уже вчорашнім днем. Але перетягують на своє утримання левову частину коштів найбільшої волинської галузевої профспілки.
Проте щось табір навчився заробляти й сам. Він стабільно займає призові місця у різноманітних конкурсах, які стосуються оздоровлення дітей, і призовий фонд закономірно поповнює табірний же бюджет. А цієї весни директор «Супутника» Людмила Петрівна Кіліба у Києві, в Українському домі, отримала подяку Президента України. Відзначалися найкращі дитячі оздоровчі табори, і «Супутник» виявився єдиним серед них профспілковим. У нагороду отримали десь музичний центр, десь — цифровий фотоапарат. За майже півстоліття тут створена своя субкультура дозвілля: є табірні гімн і прапор, є свої пісні й свої традиції.
ТУТ УСІ — БЕТХОВЕНИ!
9-річну Сашеньку ніщо не вирізняє в гурті її ровесників. Ні особливий одяг, ні манери. Проте як завзято вона, не маючи, видно, ні особливого слуху, ні голосу, прагне не відставати від загону. І під час «Українських вечорниць» ці малята таки справді «порвали» зал. Та побачити у «Супутнику» дитину із більш ніж забезпеченої родини луцького бізнесмена для мене було дивом. І не тільки її одну... У дітей небідних батьків, які потрапляють у кожну табірну зміну, вистачає, як кажуть, матеріальних можливостей забезпечити своєму чаду значно престижніший, здавалося б, відпочинок. Тут треба спати у кімнаті на шість чоловік, ходити (навіть уночі) у туалет у «будиночок невідомого архітектора» на вулицю, а вранці, вбираючи свіже озерно-лісове повітря на повні груди, вмиватися холодною водою з-під крана... Між тим багато дітей, які щороку традиційно вже у перші зміни спішать у «Супутник», давно знають, як добре кататися на лижах взимку у Закопане чи в австрійських Альпах і яке тепле море у Єгипті чи Чорногорії.
То ж яким медом намазаний їм «Супутник»? Одна з мам, чия донька вже не перший рік кожне літо починає з оздоровчого табору на Світязі, з цього приводу каже:
— Дуже людяна тут атмосфера! Діти, як мало де, мають можливість самореалізуватися. І побутові незручності, повірте, не відіграють для них такої великої ролі, як це вважаємо ми, дорослі.
Цього літа разом із донькою цієї мами у «Супутнику» оздоровлювався й один з їхніх родичів. Хлопчик уже побував у багатьох «крутих» таборах за кордоном, де і постіль захмарної вартості, й посуд ексклюзивний, і харчування аж шестиразове. Але скрізь він, як каже, страждав, бо ніде не було (чого б ви думали?) такого спілкування, як у «Супутнику». Нашим дітям потрібне... дитинство. Ось і весь секрет. Оглядаючи територію табору, звернула увагу, що на дверях кожного з адміністративних корпусів висять листочки з написами. За супутниківською традицією, кожна зміна по-своєму, але в гумористичному стилі називає виробничий підрозділ табору. І тоді табірна їдальня — це: «Ресторан «Велике коритце», «Вихователь ставить» (фантазія, звичайно ж, найстаршого загону), «Наминальник», «Годівничка», «Без ГМО». А на дверях директорського будиночка, в якому 30 (!) років, як кажуть, начальствує Людмила Петрівна Кіліба, така дитяча оцінка її праці: «Мати-героїня», «Заходи — не бойся, выходи — не плачь», «Матуся», «Королева порядку»... Масова творчість у загонах дивовижним чином не заперечує талантів кожного, про що в одній із табірних пісень співається: «...каждый тут — Бетховен». І за день готується сценка на «Українські вечорниці». І не біда, що коня роблять із покривала, а за хвіст йому служить... віник. Стільки емоцій і щастя в одному місці Землі зустрінеш нечасто. Знищивши піонерську організацію, Україна майже нічим не замінила її. Ми метаємося від козачат до барвінчат, позбавляючи дітей і романтики, і щирого спілкування. Та й можливості відпочити у дитячому оздоровчому таборі, на жаль, теж.
ВІДПОЧИНЬТЕ НА... АСФАЛЬТІ
У моєму далекому дитинстві, котре теж подарувало мені щастя відпочивати у «Супутнику», напроти воріт табору зупинялися рейсові автобуси з Луцька. Нині, якщо своїм ходом, то в оздоровницю треба було б тягнути сумки від базарчика біля турбази стежиною через ліс. Проте ця екскурсія, перефразовуючи класика, є подорожжю не лише із задоволенням, а й із мораллю. Бо на півдорозі минаємо моторошний у своїй тиші колишній піонерський табір «Салют», який мав не профспілкову, а відомчу приналежність до одного з потужних за СРСР бавовнопрядильних комбінатів. Нині, кажуть, перепроданий «Салют» салютує чи то третьому, чи то вже й п’ятому власнику, й лише у вихідні тут збирається до десятка легкових машин. Упорядкована територія (п’ятигектарна, як і в «Супутнику»), капітальні, а не тимчасові й не пристосовані, корпуси з водопроводом і каналізацією... Усе це служить не дітям, хоч споруджувалося за кошти їхніх батьків, а невідомо кому. В Україні з кількох десятків освітянських профспілкових таборів залишилося лише... чотири, зокрема й волинський «Артек». І людей, які зберегли дитячу оздоровницю, нині треба називати за це героями.
Проте Василю Григоровичу Грановському ближче нині не геройські вчинки, а буденна робота з утримання табору. Цього року їхньому обкому профспілки вдалося переконати столичних чиновників із Кабміну, що табірна зміна має бути не 21, як вимагають, а 15 днів. Їх у нашій кліматичній зоні, як свідчить досвід кількох десятиліть «Супутника», для оздоровлення цілком достатньо. Але через заковичку із термінами (тільки 21, а не 15 днів) цього літа не змогли оздоровлювати дітей пільгових категорій. Дивовижні формальні заковички однак посприяли тому, що «Супутник», який не фінансується з державного бюджету, може приймати дітей, котрі вже... оздоровилися у пришкільних таборах. Бо якби табір мав державне фінансування, то два рази за державний кошт у нас не оздоровлюють. А яке дозвілля у набридлих шкільних стінах, розказувати не треба. Більше того. Знайомий класовод молодших класів поділилася клопотом, що мусила у спеку об’їхати квартири своїх учнів, аби забезпечити доведену їй кількість дітей для другої зміни пришкільних оздоровчих таборів, які мають на меті «оздоровити дітей перед новим навчальним роком».
Тобто хтось відзвітує за охоплених «оздоровленням», а табори, подібні до «Супутника», і далі варитимуться у власному казані... Адже як громадська організація профспілка не може отримувати фінансові вливання з державного бюджету. У кінці серпня голова Волинської облдержадміністрації Борис Клімчук має зустрічатися з профспілковими лідерами. Тому проблеми волинського «Артека» голова галузевої профспілки до очільника краю обов’язково донесе. До речі, обласна освітянська профспілка — єдина на Волині, котра у своєму таборі оздоровлює щоліта не лише до тисячі дітей, а й із 500 працівників навчальних закладів. Для них існують окремі зміни.
Те, що для «Супутника» треба шукати інвестора, давно доконаний факт. У свій час співпраця з Рівненською атомною станцією та Луцьким підшипниковим заводом посприяла тому, що у таборі споруджено їдальню, клуб, інші господарські приміщення. Освітяни, у відповідь, оздоровлювали дітей працівників цих підприємств. Як кажуть, і вовки були ситі, й кози цілі. Наразі Василь Григорович мріє спорудити у «Супутнику» бодай один сучасний кількаповерховий корпус. Про те, щоб ділитися власністю, як їм часто пропонують, мова не йде. Адже подібні рішення може приймати лише конференція обкому профспілки.
