На що чекаємо?

Україна співає, танцює, фестивалиться, футболиться... А саркофаг навколо ЧАЕС руйнується. Переді мною пожовтіла статейка з білоруської газети десь за 2002 р. — «Удобно ли сидеть на пороховой бочке?». Пишуть Георгій Лєпін, професор, та академік І. Смоляр. «Ядерные реакторы неустранимо высоко радиоактивны, т. к. наряду с выработкой энергии в них постоянно и в больших количествах образуются элементы, смертельно опасные для всего живого. И действие этих элементов продолжается сотни и тысячи лет». «...АЭС — это атомные мины, заложенные своими руками на своей территории. Так скажите, пожалуйста, удобно ли сидеть на пороховой бочке?».

Але у нас, вУкраїні, виявляється — «удобно». Ось ще добудуємо два реактори на Хмельницькій АЕС, побудуємо в Чорнобильській зоні завод для переробки радіоактивних відходів, аби стягувати сюди звідусіль це «багатство», та утворимо могильник. Готуємо «Чорнобиль-2»? А до Києва всього якихось 90-100 км. Будівництво нової захисної стіни затягується, розтягується, хоч вже не 2002-й, а 2010 рік. Великі кошти витрачаються на референдуми, вибори, перевибори, на підвищення зарплат головам сільрад, які пограбували села, розпродавши землі та ще Бог знає куди...

А В. Яворівський, наслухавшись чиїхось тверджень, що нова захисна стіна не допоможе, пропонує ритися в аварійному реакторі та витягати звідти все назовні... Дориємося. Хто це йому підкинув? От і сидимо. Чекаємо. Шкода дітей.