«Щоб нація не кульгала, а ходила...»

Завдяки праці й таланту Олександра Лоскутова в нашій країні почали робити операції ендопротезування — пересадку штучних суглобів, що повертають до повноцінного життя тисячі людей. Список звань і титулів професора О. Лоскутова, який два десятиліття очолює кафедру травматології та ортопедії Дніпропетровської державної академії, вражає. Лауреат Державної премії України, заслужений діяч науки й техніки України, доктор медичних наук, віце-президент Української асоціації ортопедів-травматологів, почесний член-кореспондент Німецького товариства ортопедії й ортопедичної хірургії. Напередодні ювілею з професором Олександром ЛОСКУТОВИМ зустрівся «День».

— Олександре Євгенійовичу, як у вас виникла ідея стати лікарем-ортопедом?

— Узагалі-то я мріяв стати дипломатом. З дитинства в мене була чудова пам’ять — я міг легко запам’ятати і переказати, наприклад, три сторінки тексту. Тому легко давалися іноземні мови, що стало в нагоді, коли з’явилася можливість виїжджати за кордон. Мої батьки були простими людьми. Батько був електромонтажником, у мами була початкова освіта, але саме на її прохання я й став лікарем. Наприкінці життя вона багато хворіла, а мені дуже хотілося їй допомогти. Крім того, в мого найкращого друга мама була лікарем, і вона теж умовляла його стати лікарем. Ми поїхали до Дніпропетровська і подали документи до медичного інституту. Там був величезний конкурс — друг злякався і пішов вчитися на хіміка, а я все-таки вступив. В інституті мені подобалася анатомія, й я почав вивчати серце, аби спеціалізуватися на кардіохірурга. Це була епоха таких великих людей, як академік Амосов. Я багато читав, і на мене, звичайно, впливало те, що лікарями були багато видатних письменників — Вересаєв, Чехов, Булгаков, Пастернак. Оскільки особливого матеріального достатку в нашій сім’ї не було, я з другого курсу почав їздити в будівельні загони. Встиг побувати в Сибіру, в Калмикії, в Казахстані. Доводилося підробляти навіть на зимових канікулах. І ось одного разу я отримав сильну травму стегна. З будівельного загону приїхав із температурою, довго хворів. Довелося пережити 11 хірургічних операцій, у тому числі й у Москві, де я познайомився з прекрасною людиною — академіком В. Стрючковим. Мене прооперували, і я почав одужувати. Після цього я просився на стажування на кафедру загальної хірургії 1-го Московського медінституту, де ознайомився з технологією лікування хворих, подібних до мене. Напевно, це зіграло свою роль у тому, що я вирішив стати травматологом. Варто зауважити, що в студентські роки я часто чергував у Лікарні швидкої допомоги, і ще студентом провів понад сто операцій. Адже для хірурга головне — це практика. Після закінчення інституту мене направили в 6-ту міську лікарню, де я отримав найрізноманітніший досвід. Часто привозили людей, постраждалих в автомобільних аваріях. Доводилося робити все, у тому числі виконувати роботу нейрохірурга, зшивати судини. Через три роки професор Коллонтай запросив мене працювати на кафедру травматології та ортопедії в Обласній лікарні ім. Мечникова. Я швидко адаптувався, увійшов до колективу, активно працював над кандидатською дисертацією. Поки її закінчував, почав набирати матеріал і для докторської дисертації, яку захистив 1990 року. Наступної весни я очолив кафедру ортопедії та травматології й майже два десятиліття нею керую. За цей час вона стала лідируючою в Україні з проблем трансплантації штучних суглобів, бо ми першими почали розвивати цей напрям у нашій країні.

— Чому ви зайнялися пересадкою суглобів?

— Поштовхом стали проблеми в травматології, що накопичилися до 1980-х років. Раніше ми робили дуже мало операцій на тазостегновому суглобі. Не було відповідної підготовки, хоча за кордоном уже проводили подібні операції. У нас намагалися випускати якісь погані протези, але від них було багато ускладнень.

Суглоби переважно «замикали» — у пацієнта минав біль, але руху не було. А якщо хворі обидва суглоби, що робити? Людина з двома непрацюючими суглобами може лише повзати. Я оперував одну пацієнтку, яка мені дуже допомогла в проблемі матеріалознавства, багато чого навчила щодо адаптації матеріалів до організму. І ось у неї почав руйнуватися другий суглоб. Для мене це була трагедія. Після цього я почав працювати над проблемою трансплантації штучних суглобів, розробляти свої технології. Перші розробки були з гомілковостопного суглоба, але паралельно велася робота і з тазостегнового. Я звернув особливу увагу на літніх людей, серед яких багато хто ламає шийку стегна. Їхні суглоби сполучали цвяхами, бинтували, але вони не зросталися. Я почав із того, що вивчив досвід, що існував у світі, й, нарешті, знайшов таке рішення, яке дало нову якість. Після цього ми почали виробництво штучних суглобів в Україні.

— У чому полягав прорив?

— Ми модернізували конструкцію й дали поштовх простому ендопротезуванню. Коли зробили першу операцію, я запросив директора заводу, де виготовляли протези, й він навіть розплакався. Смертність людей із переломом шийки стегна відразу знизилася в п’ять разів. Потім поняття віку я взагалі прибрав — тепер поставити на ноги можна й дуже літніх людей. Раніше в Радянському Союзі в деяких областях, де не знали, що робити з шийкою стегна, хворих не бралися лікувати вже з 60-річного віку. Уявляєте собі, абсолютно здорова людина прикута до ліжка, вона лежить, і в неї утворюються пролежні, починаються різні ускладнення. Це тягар страшний — хтось із членів сім’ї має сидіти вдома. Адже хворого потрібно годувати і за ним доглядати. А запах у малогабаритній квартирі, де живуть кілька осіб? І раптом після операції лежачий інвалід починає ходити і може повноцінно жити. Директор заводу, колишній ракетник, невдовзі приїхав до мене з колегами, аби показати, яку велику справу ми зробили. На радощах ми навіть випили трохи. Після цього пішли серйозніші розробки. Тепер ми майже всі проблеми вирішуємо самі, й нам нікуди не потрібно їхати. Все робиться на основі вітчизняних винаходів, і це набагато простіше й дешевше, ніж за кордоном.

— Коли з’явилися ці українські протези?

— По суті, 1990 року. Спочатку ми зробили часткову заміну суглоба, а з 1993-го почали робити повну. Тобто вже 17 років проводимо подібні операції. Ось до мого ювілею з’явилася нова спільна розробка з колегами з Берлінського й Гейдельберзького університетів. Цей протез тазостегнового суглоба розрахований на дуже молодих людей, які бігають, грають у теніс. Щоправда, тут є свої вимоги. Для того, щоб було все благополучно, ми видаємо спеціальні пам’ятки. Пацієнти мають знати призначення протеза, ми навчаємо їх правильно рухатися. Загалом люди проходять тренувальний етап при відновленні руху. Це стосується всіх суглобів — колінних, тазостегнових, гомілковостопних. Свій досвід ми передаємо й іншим. Я організував курси з підготовки фахівців ендопротезування, на яких вивчилися понад 200 фахівців з усіх куточків України — лікарі, завідувачі відділеннями, доценти, професори. Доводиться готувати навіть медсестер, бо для операції необхідно розкласти 90 одиниць різного інструментарію. Тепер ендопротезування — це досить поширена операція в Україні. Хоча наша країна відстає жахливо за кількістю зроблених операцій. У нас виконується приблизно 4—5 тисяч операцій, а повинні оперувати 45 тисяч пацієнтів щорік, аби нація не кульгала, а ходила. Це я кажу лише про тазостегнові суглоби. Виходить, що ми відстаємо від потреб удесятеро. Це кричуща проблема для суспільства і держави. Коли кажуть, що людина може почекати, то я нагадую: хворому для пересування потрібна коляска. Хороша мотоколяска коштує дуже дорого. Інвалідові необхідно платити пенсію, його мають доглядати родичі. Якщо порахувати, то матеріальні збитки від цього набагато перевищують вартість ендопротезування. А моральні наслідки просто неможливо оцінити — ці люди швидко виснажуються, в молодих розпадаються сім’ї, й інваліди перетворюються на ізгоїв суспільства. І це в той час, коли їх можна поставити на ноги, зробити повноцінними людьми, які працюватимуть і приноситимуть користь.

— Скільки коштує таке протезування?

— Від двох до восьми тисяч гривень — залежно від складності. При цьому, якщо вітчизняний протез коштує вісім тисяч гривень, то імпортний — 22—24 тисячі гривень. Тобто наші протези втричі дешевші, але за якістю не поступаються імпортним. А якщо створити державну програму, підключити наші підприємства, то на потоці це буде ще дешевше. Гадаю, на 20—30%. Але для цього має бути система державного мислення. Я завжди думаю про те, чому в Україні не виробляють медичні інструменти або медтехніку, наприклад, якісні операційні столи. Адже без роботи стоять машинобудівні заводи. Навіщо купувати в США, Німеччині або в Білорусі? Чому ця сусідня країна купила ліцензію, створила з німцями СП і виготовляє столи вартістю 150 тисяч гривень. Невже не можемо робити різні інструменти, стельові лампи для операцій, дистилятори, стерилізатори — адже ми практично все купуємо в інших країнах, хоча можемо забезпечити роботою своїх громадян. Щоб вирішувати подібні питання, існує Міністерство промислової політики. До речі, для своїх протезів ми вимушені купувати титан у Росії, попри те, що руду видобувають в Україні й переробляють у Запоріжжі.

— Скільки людей ви поставили на ноги?

— Гадаю, близько чотирьох тисяч. Мені доводиться оперувати різні суглоби, але найбільше, звичайно, тазостегнові. Щодня в нас роблять чотири-п’ять операцій із пересадки суглобів, незалежно від того, є я або перебуваю у відрядженні. Всього в нашій багатопрофільній клініці 110 ліжок, і там лежать різні хворі — з травмами, онкозахворюваннями, природженими дефектами суглобів. Усього проводиться понад дві тисячі операцій щорік. Серед наших пацієнтів — спортсмени, політики, відомі люди. Найстаршому пацієнтові було 102 роки, наймолодшому — 15 років. Я сам оперую дуже часто, але мене запрошують і в інші міста України, і за кордон. Ми дуже тісно співпрацюємо з європейськими колегами, особливо з Німеччини. Вперше я потрапив на міжнародну конференцію в Амстердамі ще 1992 року. Мою доповідь про пересадку штучних гомілковостопних суглобів оцінили. Невдовзі запросили до Бельгії та Німеччини. Там я вперше побачив, як діє страхова медицина. На моє глибоке переконання, нам потрібно було перейти на цю систему ще 20 років тому. Ніде у світі я не бачив такого високого рівня медицини, як у Німеччині. Там клініки, як палаци, але лікуються в них не олігархи, а всі громадяни країни. Вони мають право на якісну медичну допомогу, якість якої ефективно контролюють страхові компанії. При цьому держава наглядає за тим, аби страхові компанії самі діяли в рамках закону. Найщасливіші люди в Німеччині — це люди похилого віку та діти, а в нас усе навпаки. Є п’ять показників цивілізованості: здоров’я нації, освіта нації, культура нації, безпека особи й безпека держави. У нас у цьому плані відсутні три або чотири пункти. Здоров’я — це продукт і він чогось коштує. Останнім часом у нашій країні взялися скорочувати койко-місця, бо в держави просто немає фінансування. При цьому посилаються на закордонний досвід. Але ніхто не каже про те, що там є лікувальні й реабілітаційні ліжка, вартість яких відрізняється в 2,5 разу. Реабілітаційні ліжка складають 60% ліжкового фонду. Тобто на хворого фактично працює два ліжка. Після лікування він проходить тривалішу реабілітацію, що скорочує можливість ускладнень. Я вважаю, що ми вибрали помилкову стратегію. Якщо врахувати погану оснащеність медицини й погану підготовку кадрів, то проблеми лише збільшуватимуться. Проте, на мою думку, їх можна перебороти. Адже в медицині, як і в будь-якій галузі, є своя економіка, необхідно все порахувати й прийняти правильні рішення щодо системи управління та фінансування. У своїй клініці ми приділяємо реабілітації велике значення — хворі від нас мають іти, коли вони в змозі самі себе обслуговувати, незалежно від віку. Нашу систему оцінили й іноземні колеги, які спочатку віднеслися до неї з недовірою. Чому до нас хороше ставлення за кордоном — бо там цінують професійні розробки, які роблять новий внесок у медицину. Україна стала однією з восьми країн, де сьогодні виготовляють власні ендопротези. Завдяки цьому нас поважають, а торік Україна стала єдиною пострадянською країною в Європейській федерації асоціацій ортопедів-травматологів. Ми успішно співпрацюємо з німецькими колегами і провели з ними 20 симпозіумів і 40 майстер-класів. Понад 60 українських фахівців змогли підвищити свою професійну кваліфікацію. Головним завданням має стати євроінтеграція медицини, аби єдині стандарти дотримувалися в Україні, як і в Німеччині. Поки це важко, але ми стараємося.

— Дозвольте від імені редакції та читачів газети «День» побажати вам енергії та натхнення на нові й нові ідеї! Що ви відчуваєте напередодні свого ювілею й що він для вас означає?

— Не зовсім розумію це слово, але, напевне, для мене це проміжний етап, аби оцінити, що встиг досягнути, а що ще належить зробити. Свою роботу я планую наперед і прагну виконувати завдання раніше терміну. За ці роки я створив наукову школу, додав популярності собі, медичній академії та обласній лікарні. Служив людям. Значить, не даремно живу й працюю. Нудьгувати мені ніколи, свій день я починаю дуже рано. О пів на сьому ранку вже на роботі, закриваюся на ключ і присвячую цей час науці. Вранці, на свіжу голову, пишеться легко. Потім о 8.15 — оперативка впродовж десяти хвилин, аби оцінити стан пацієнтів. Якщо є важкі хворі, йду до реанімації. Потім о 9.15 починаються хірургічні операції. Після обіду як науковий керівник зустрічаюся з дисертантами, планую роботу кафедри. Ввечері займаюся коректурою. Від роботи можу відволіктися у вихідні на дачі або на рибалці, при цьому часто повертаюся додому й записую ідеї, які спали на думку. Взагалі я не люблю лежати на дивані. Не розумію такого відпочинку. Відпочинок — це зміна виду діяльності. Як ортопед, я знаю, що якщо людина лежить, то вона детренується. Необхідно рухатися. Пам’ятаю, як ще в будівельному загоні мене дивувало, що дизельний двигун на сибірському морозі може працювати цілу добу і з ним нічого не стається. При цьому працює він краще, ніж той, який то зупиняють, то заводять. Виявляється, двигун, що постійно працює, зношується значно менше.