Лола: вірна й добра всупереч усьому
Лола сиділа на снігу й сумно дивилася в далину. Був ясний сонячний зимовий день, сонце сліпило їй очі, і Лола уважно вдивлялася в обличчя перехожих. Люди проходили мимо, але багато хто зупинявся, гладив її по голові й говорив: «Бідний, бідний собака». Лола не розуміла слів, вона просто любила людей, особливо тих, хто був у її «Домі» — на мийці автомобілів. Лола вважала, що мийка — це її дім. Кожен собака повинен мати свій Дім і свого Хазяїна — так вважала Лола. На мийці в «Її Домі» було багато людей, але Лола не встигала їх любити — вони з’являлися й зникали. Лола не знала, кого треба любити — так часто вони мінялися, тому любила всіх, навіть тих, хто казав: «Пішла геть!». Лола була добродушним, товариським і дуже веселим цуценям. На мийці в Лоли було своє місце, де вона спала, і вона була щаслива. Машин Лола не боялася — адже вона бачила їх з дитинства. У ці машини сідали люди — а людей вона любила.
...Лола сидить на снігу й удивляється в далечінь. Ось іде її знайомий пес Бой — вівчур, з яким Лола часто гуляла й бігала наввипередки. Лола шарпонулася до нього, хотіла підбігти, як раніше, але не змогла — задні лапи й тулуб не рухалися й не слухалися її. «Наздоганяй, Лоло! — закликає Бой. — А ну ж пограймо!»
Лола не розуміє, чому вона не може бігати, і Бой віддаляється далі й далі. Він гратиме з іншими собаками. Лола не розуміє, що сталося, чому її тіло не слухається. Кілька днів тому її збила машина. Адже Лола не боялася машин — в машині сиділи люди, а людей Лола любила. Машина збила Лолу й поїхала, навіть не пригальмувавши. Пізніше прийшли хлопці з мийки й на санках відвезли її Додому. Лола очуняла. Спочатку вона лише лежала на своїй підстилці, їй було дуже боляче. Потім біль трохи згас. Лола стала сідати. Вона не хотіла більше лежати, вона хотіла на вулицю — там ходять люди, там уранці її друзі-собаки виходять на прогулянку зі своїми господарями. Але, на жаль, задні ноги більше не слухалися Лолу...
...Лола сиділа на снігу й чекала. Лола чекала весну. Бідна Лола, адже вона не знала, що, коли розтане сніг, повзати їй доведеться по асфальту. Нерухомі лапи й так уже стерті до крові. І Лола не знає, що через кілька годин люди, що називали її «бідною», повезуть її до лікаря, і її долю буде вирішено. Лола ще не знає, що вона може не діждатися весни.
Дівчина в червоному пальто нахилилася над нею:
— Що з тобою сталося, песику? Як же люди допустили це?! Гей, люди, ви люди чи хто? Допоможіть хто-небудь, це ж бо жива душа!
Дівчина загортає Лолу в укривало й везе в клініку, але доктор, оглянувши собаку, говорить, що гуманніше буде її приспати, і що вона вже не ходитиме: перелом хребта.
— Ні, ти житимеш, Лоло!
Лола сиділа сама в тихій, порожній кімнаті й чекала. Їй було сумно й страшно. Її лякала тиша. Лола звикла бути серед людей, собак і машин. За стінами кімнати було чути голоси, шерехи, кроки й інші звуки. Коли за вікнами темніло, звуки затихали, і тиша ставала болісною. Лола не знала, що Маша (так звали «Дівчину в червоному»), благала й прохала одну добру жінку на якийсь час прихистити Лолу в порожньому кабінеті Науково-дослідного Інституту. Про Лолу тут ніхто не знає. Лола сидить й чекає. Вона чує, що кроки вщухли біля дверей, і клацнув замок. Зі всією прудкістю, на яку була здатна, Лола повзе до дверей.
— Який ж ти хороший, бідний мій собачка — примовляла Маша, — але нічого, ми з тобою ще поживемо, ми тебе вилікуємо, ми зробимо тобі візка на коліщатках Ну й що, що ніжки не ходять, ти на коліщатках бігатимеш — хутко-хутко.
«Я бігатиму? — Лола розплющила очі. — Я бігатиму так само швидко, як Арчі, в якого три лапи? І я зможу ловити метеликів, коли прийде весна?»
— Так, дорогенька, ти ще ловитимеш метеликів, — сказала Маша й заплакала.
Лола — добрий, життєрадісний, сповнений сил й енергії собака, і вона дуже чекає Свого Хазяїна. Вона жде й вірить, що хтось прийде й забере її додому. Хтось добрий, хто полюбить її. Хто дасть їй шанс вижити. У Лоли вже є візок, але поки немає людей, які, вийшовши на вулицю, не соромливо відвертатимуться від власників породистих собак, а зможуть чесно поглянути в Лолині очі й сказати: «Ти — найкраща, бо ти — мій улюблений собака».
Якщо у вас добре серце й ви ладні подарувати свою любов не просто собаці, а особливій тварині, ми будемо раді вашому дзвінку: 097-313-96-07, Ілона.
«ГНОМ» — міське незалежне об’єднання міні-притулків (www.helpdog.kiev.ua) висловлює величезну вдячність редакції газети «День» за можливість допомогти тваринам, що потрапили в скруту, і змінити їхнє життя на краще.
