«Автопортрет» на тлі корупції

Українці відзначають високий рівень корупції, проте ще не розчарувалися в демократії. Про це свідчать оприлюднені днями результати річної програми соціологічних досліджень «Автопортрет України-2010», проведених фахівцями Київського інституту проблем управління імені Горшеніна.

Як виявилося, майже половина українців вважає, що рівень корупції в органах влади за останній рік збільшився, й стільки ж заявили про те, що цей показник за рік зовсім не змінився. Оптимістів, які відзначили зниження рівня корупції в органах влади, в Україні виявилося лише 2,9%.

У той же час, наші співвітчизники не сумніваються в цінності демократичної влади. Понад 60% українців вважають, що саме така влада потрібна нашій країні на сучасному етапі її розвитку. Прибічниками того, що влада в Україні має бути «точно авторитарною», є на сьогоднішній день менш як 15% жителів нашої країни.

Опозиція вже сьогодні заявляє про серйозні ризики та погрози для формування української демократії. Сторона, що програла вибори-2010 говорить про монополізацію влади в руках однієї політичної сили, представник якої став переможцем президентських перегонів. Мовляв, виконавча, законодавча й судова влада підконтрольні ПР. Більше того, опозиціонери вустами Миколи Томенка заявили про появу ознак згортання свободи слова та відродження цензури. «Влада вирішила, що лише вона має монопольне право на інформаційну присутність у телеефірі. Головний тест для нової влади — це тест на демократію. Поки вона цей тест провалює», — зазначив, зокрема, віце-спікер.

Чи дійсно є підстави говорити про ймовірну монополізацію влади й, відповідно, загрози демократії? Яким чином можна запобігти антидемократичним трансформаціям? Відповіді на ці запитання «День» шукає разом із експертами.

Кость БОНДАРЕНКО, директор Київського інституту проблем управління імені Горшеніна:

— Перш за все слід зазначити, що в суспільстві існує низка стереотипів. Один із них полягає в тому, що в тому разі, коли одна політична сила формує владну вертикаль «під себе», це автоматично означає загрозу демократії. Очевидно, що питання полягає в іншому. В Україні демократія не стала внутрішньою потребою громадян. Демократія може існувати лише тоді, коли населення сприйматиме демократію як необхідний інструмент досягнення своїх політичних (і не лише) цілей. Такий підхід може забезпечити середній клас. В Україні середній клас становить близько 9%.

Сьогодні українська демократія — це така собі дань Заходу, мовляв, хотіли — отримуйте. І ще один момент: демократія в нас забезпечується конкуренцією між двома далеко не демократичними політичними силами. Але саме БЮТ і Партія регіонів, конкуруючи між собою, хоч як це дивно, забезпечують демократію в Україні. Але це все зовнішній антураж, не більше.

Опозиція може бути противагою владі лише за умови, якщо вона буде такою ж сильною, як і влада. У разі наявності сильної влади й сильної опозиції, дійсно, можна говорити про баланс. Сильна влада й слабка опозиція? За такої формули можна говорити про авторитарні тенденції. Сильна опозиція й слабка влада — це прямий шлях до хаосу.

Володимир ФЕСЕНКО, голова правління Центру політичного аналізу «Пента»:

— Вважаю, що говорити про те, що влада сконцентрована в руках однієї політичної сили — явне перебільшення. Швидше, йде процес концентрації влади в одних руках — руках Президента Януковича. Це, як мені здається, коректніший висновок. До речі, для того й анонсована судова реформа, щоб сконцентрувати владу в руках Президента та забезпечити його визначальний вплив на судову владу. Зараз такого впливу немає. Хоча, якщо простежити за логікою діяльності судів, ми побачимо, що більшість судів, зокрема й вищої інстанції, демонструють свою лояльність до влади. Причому, Верховний Суд очолює Онопенко, близький до Юлії Тимошенко. У той же час, не виключаю, що партія, яку очолює його зять (екс-заступник міністра юстиції Євген Корнійчук. — Авт.), може змінити політичну орієнтацію. Проте шансів на повну монополію влади, зокрема й судової, у Президента й Партії регіонів немає.

Я б не сказав, що ПР повністю контролює парламент і парламентську більшість. Ми неодноразово були свідками стихійного прояву певної непокори з боку Компартії. Це є свідченням того, що міцного контролю з боку ПР над коаліцією немає. І доки регіонали не підстрахуються декількома десятками індивідуальних членів коаліції, які нейтралізують вплив комуністів і литвинівців, повного контролю над коаліцією не буде.

Що ж до загроз демократії. Потенційно, так, такі загрози існують. Концентрація влади в одних руках може призвести до стану так званої керованої демократії. Де межі переходу до такої моделі? Є декілька ознак. Політичні репресії проти опозиції або представників великого бізнесу, яких вважають непідконтрольними або опозиційними. Це одна ознака переходу від конкурентної демократії, до керованої. Ще одна ознака — підконтрольний виборчий процес. Поки що прямих ознак недемократичних трансформацій немає. Які є запобіжники цим трансформаціям? Перше й головне — наявність сильної опозиції. Друге — збереження плюралізму в інформаційній сфері. Не свободи слова як такої, оскільки це вельми абстрактне поняття, а саме інформаційного плюралізму. Поки що це зберігається, проте ризики є.

Костянтин МАТВІЄНКО, експерт корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»:

— Демократія в Україні продемонструвала свою нездатність самозахисту й самовідтворення. Ті, хто мав би грати роль опозиції, імітують опозиційність, до речі, точнісінько так само, як імітували роботу, перебуваючи при владі. Опозиція не запропонувала системного, стратегічного бачення розвитку країни. Це є ознакою слабкості демократії. Причому ця слабкість лежить в інтелектуальній площині. Тобто ми маємо інтелектуально слабку демократію, інтелектуально слабку опозицію й, відповідно, інтелектуально слабку владу.

Сьогодні влада фактично сконцентрована в руках однієї політичної сили (а, можливо, й однієї людини). Таким чином, говорити про те, що Україна залишається демократичною країною, не доводиться. Підтвердженням цього факту є ліквідація місцевих виборів. У виборця, по суті, відібрали основне громадянське право — право обирати владу. Останнє рішення КС також свідчить про те, що верховенство Конституції як Основного Закону, м’яко кажучи, поставлене під сумнів.

Скажу парадоксальну річ. Те, що сьогодні створює Партія регіонів, — це ефективний механізм реформ. Коли вони концентрують законодавчу, виконавчу та судову владу в одних руках, фактично створюється ефективний механізм для реалізації всього необхідного комплексу реформ — адміністративної, територіальної, судової, податкової тощо. І якби була інтелектуальна складова в діяльності ПР, створення ефективного механізму реформ можна було б лише вітати. А зараз? Так, молоток ми отримали, проте по чому цей молоток вдарить — велике питання. Ми не почули жодної ідеї, яким чином модернізуватимуть країну. Факт відсутності на сьогоднішній день державного бюджету свідчить про те, що рівень професіоналізму тих, хто створив ефективні інструменти для реформ, залишає, м’яко кажучи, бажати кращого.

Юрій ЯКИМЕНКО, директор політичних програм Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова:

— Наявна ситуація у владі дозволяє абсолютно законно змінювати норми й процедури, щоб звужувати рамки демократії та впроваджувати недемократичні закони. І якщо ця тенденція набере обертів, то, можливо, до Конституції будуть внесені зміни, що звужують демократію демократичним шляхом. У цьому головна загроза концентрації влади в руках однієї політичної сили.

І кадрова політика, яка ігнорує громадянську думку, дає підстави говорити про це. Ще один момент. Судова влада залишається під значним впливом і, вочевидь, цей вплив лише зростатиме.

Які є противаги? Опозиція має можливості для виконання місії противаги влади, хоча б тому, що в опозиційному арсеналі значне представництво в парламенті, істотна суспільна підтримка та доступ до ЗМІ. Але ці можливості послаблюються станом, у якому перебуває нинішня опозиція. У першу чергу тим, що різні складові опозиції конкурують зі своїми ж партнерами. Якщо ситуація не зміниться, влада цим користуватиметься.

Володимир ЛУПАЦІЙ, виконавчий директор Центру соціальних досліджень «Софія»:

— Мені здається, було б спрощенням розглядати останні тренди й зміну політичного балансу в Україні через призму того, що ми відходимо від демократичної моделі до певної антидемократичної. Річ у тім, що в Україні не було розвиненої форми демократії. В Україні було номінально створено більшість демократичних інституцій, але реально політичний режим працював, умовно кажучи, виходячи з політичної кон’юнктури.

Наявна в Україні модель — це модель, успадкована від пострадянського періоду. Нових політичних інститутів за період існування незалежної України фактично створено не було. У нас не реалізовано принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Він не був реалізований п’ять років тому, рік тому, не реалізований і зараз. Це виклик для будь-якої партії влади. Це по-перше. По-друге, у нас не сформована повномасштабна модель політичної демократії, оскільки діяла електоральна модель, коли до виборця зверталися виключно в момент виборів. Парламент у принципі не виконує представницької функції. Тобто сьогодні більшість інтересів широких груп (представників місцевого самоврядування, малого й середнього бізнесу, профспілок, інститутів громадянського суспільства тощо), на жаль, не має адекватного представництва у Верховній Раді. Це означає, що партійна модель також не спрацьовує, бо партії в тому вигляді, в якому вони існують в Україні, не забезпечують ретрансляції інтересів, представництва.

Дуалізм у структурі виконавчої влади на законодавчому рівні не вирішений. Він вирішений виключно на рівні політичного консенсусу. У нас інституційний запрограмований дуалізм у структурі виконавчої влади. Відмова від повноцінної, послідовної, системної політичної реформи може коштувати стабільності як для країни, так і для будь-якої коаліції, що перебуває при владі.

Утім, незважаючи на певну концентрацію влади, в Україні залишається достатньо запобіжників, які унеможливлять формування авторитарного тренду. Я можу назвати три ключові чинники.

Перше. Україна дуже залежить від геоекономічних партнерів — Росії, Євросоюзу, міжнародних фінансових структур. Отже, діяльність виконавчої влади в Україні, так чи інакше обмежена вимогами й коридорами, заданими геоекономічними гравцями.

Друге. Безумовно, в Україні зберігається парламентська опозиція, проте водночас існує й інституційна опозиція. До останньої я б зарахував структури місцевого самоврядування, оскільки це легітимна, публічно обрана влада, що відповідає за забезпечення життєдіяльності великих мас людей. І якщо чинна політична команда виявиться нездатною вирішувати питання щодо розподілу повноважень між центром і органами місцевого самоврядування, в нас виникне позапарламентська опозиція.

Нарешті третє. Аби нова політична команда зберегла себе при владі, треба реалізувати декларації про проведення реформ. Це об’єктивна вимога часу.