Як вона перемагала

П’ять золотих медалей, вісім срібних та шість бронзових — саме з таким результатом повернулися додому учасники Х зимової Параліміпади, що тиждень тому завершилася у Ванкувері. Гордитися Україні дійсно є чим, бо у порівнянні з Олімпійськими іграми, результат паралімпійців просто блискучий: 19 медалей і третє командне місце у загальному рейтингу країн-учасниць. І це при тому, що Україну представляло всього 26 паралімпійців, тоді як на Олімпіаду поїхало вдвічі більше спортсменів, натомість повернулися вони без жодної медалі. У чому причина нашої поразки? За версією Національного олімпійського комітету причин провалу — брак коштів на розвиток зимових видів спорту.

З одного боку, це дійсно так, бо фінансування спорту через фінансову кризу дійсно зменшилося. А з іншого, хіба олімпійці тренуються на гірших чи кращих базах, ніж паралімпійці? Здається, що всі поставлені в рівні умови. Майже рівні, бо, наприклад, торік на олімпійські види спорту з бюджету було виділено понад 16 мільйонів гривень, а на параолімпійські — лише два.

Можливо, секрет успіху паралімпійців у їхній силі духу. Посудіть самі: за «золото» учасники Олімпіади та Паралімпіади отримають 700 тисяч гривень, за «срібло» — 500 тисяч, а за «бронзу» — 350 тисяч. І як кажуть паралімпійці, гроші для них — не головне. Набагато важливіше — достойний виступ. І це їм вдалося, попри те, що доводилося долати труднощі та перепони просто під час змагань.

— Наша спортсменка Оксана Шишкова, яка практично нічого не бачить, йшла по трасі і впала з висоти близько п’яти метрів в сніг... Благо, що на віражі був сніг. Ви думаєте, вона піднялася і пішла лікуватися? Вона стала на лижі і пішла по дистанції. Оксана потрапила в кваліфікацію фіналу сьомою, а в самому фіналі — п’ятою, — розповів голова Національного комітету спорту інвалідів Валерій Сушкевич на конференції, присвяченій підсумкам Паралімпіади. — Ви знаєте, медалі немає, але те, що ця спортсменка боролася до кінця, здобула п’яте місце, говорить про те, як боролися наші паралімпійці.

І таких прикладів можна навести безліч. Майже всі учасники Паралімпійських ігор, а також їхні тренери визнають, що цього року завойовувати медалі було надзвичайно важко: і через мінливу погоду, і через емоції, і через сильних суперників. Та спортсмени здолали всі перепони, показавши свою силу, мужність та жагу до нагороди. Кілька днів тому вони повернулися додому і кажуть, що вже відновили свої сили і готові до нових звершень. Про свій шлях до перемоги «Дню» розповіла призерка Паралімпійських ігор-2010 з біатлону та лижних гонок, заслужений майстер спорту Олена ЮРКОВСЬКА. На її рахунку — одне «золото», три «срібла» та одна «бронза». Своїми нагородами Олена хизуватися не любить, хоча варто, бо саме її визнають лідером національної збірної і саме на неї рівняються дебютанти команди.

— Вітаю, Олено, з перемогою на Паралімпіаді, чи задоволені ви її результатом?

— Хотілося б покращити результат ігор у Турині, бо тоді я завоювала чотири золотих, по одній срібній та бронзовій медалі. Але радію тому, що маю. Ця Паралімпіада була надзвичайно складною, тому не скажу, що на такий результат ніхто не очікував. Хоча розраховували, звісно, на багато більше. Було настільки складно, що тренери, команда та наші рідні раділи кожній завойованій медалі. Як на диво, відчуття, що виступаю на Параолімпійських іграх у мене не було, тобто без жодних хвилювань та переживань. Було іноді так, що я навмисно себе налаштовувала на переживання, щоб викликати у себе якийсь страх перед стартом. Та в цілому була надзвичайно спокійною. Під час етапу Кубка світу у Ванкувері, ще до почату ігор, ми встигли випробувати траси. Тоді вони мені здалися не надто складними, але не такими вже й простими: підйоми, на яких потрібно посилено попрацювати, змінюють спуски, де можна трішечки перепочити. Але важко не так через траси, як через погодні умови, тому що погода могла різко помінятися, буквально за 5—10 хвилин. Бувало так, що просто не вгадували, як краще змазувати лижі, бо налаштувалися на мороз, а коли виходили на старт, починався дощ. Та під час гонки не можна ж поміняти лижі і перемазати їх, тому це і викликало труднощі. Окрім погоди, трішки заважало те, що ми не зовсім вийшли на пік спортивної форми, коли можна викластися на всі сто, хоча відчували себе досить добре.

— Раніше ви займалися різними видами спорту, аж поки не зупинилися остаточно на біатлоні. Чому саме він?

— Можливо, просто люблю стріляти (сміється. — Авт.). А починала я з волейболу, першу перемоги здобувала ще на шкільних змаганнях. Він і тепер для мене — хороша розрядка. Але зараз я роблю ставку на зимові види — лижні гонки та біатлон. А на дозвіллі обираю активний відпочинок. Люблю кататися верхи на конях, їздити з друзями на риболовлю. А в 2006 році після Паралімпіади в Турині я здійснила свою давню мрію — стрибнула з парашутом. Враження просто чудові, отримала масу задоволення і багато адреналіну.

— В одному з інтерв’ю ви говорили, що медаль для вас не самоціль, тоді що для вас головна мета?

— Можливо, сама ціль для мене — довести багатьом людям, що спортсмени-паралімпійці так само працюють і досягають певних результатів. Просто хочеться, щоб люди менше нас жаліли, бо часто буває так, що в очі говорять: ой, мені так тебе шкода. А мені це дуже неприємно. Спортсмени і вся наша команда сильна, то навіщо нас жаліти? Якби ми не були сильними та мужніми, то ми б не прийшли в спорт.

— А хто для вас моральна опора та підтримка?

— Передусім це мої близькі та чоловік. Коли я була у Ванкувері, ми щодня зв’язувалися з ними по скайпу, вони говорили мені не печалитись, переконували, що я молодець, по-різному бувало. Але такий зв’язок, хоч і на відстані сотень кілометрів, завжди додає сил і надихає боротися до кінця.

— І вам це вдалося. Скільки вже нагород завоювали за всю спортивну кар’єру?

— Якщо брати три мої Паралімпіади, то це 15 медалей: 5 золотих, 5 срібних і 5 бронзових. Цим результатом цілком задоволена. Порівнюючи ці три Паралімпіади, то найбільше запам’яталися ігри в Солт-Лейк-Сіті, бо це моя перша Параліміпада, і перша медаль, яку я там завоювала, — «срібло». До речі, сталося це якраз на 8 березня. Зробила собі і своїм рідним подарунок. А найтяжча Паралімпіада, звісно, ванкуверська.

— І незважаючи на це, ви все одно плануєте брати участь в іграх у Сочі. Звідки у вас такий стимул та де берете сили і на спорт, і на хобі?

— По-перше, стимулює сам інтерес до шаленого ритму змагань, бо коли виїжджаєш на старт, отримуєш море адреналіну. Можливо, саме гонитва за таким адреналіном і викликає мою любов до спорту. По-друге, на хобі сил не потрібно, бо саме так я відпочиваю, наприклад, виїжджаючи з рідними на природу чи катаючись верхи. Сили я беру вдома, хоч мені не вдається просто відлежатися і відпочити, байдикуючи (та це й не для мене), спілкування з рідними та близькими все ж робить свою справу. А оскільки зараз я роблю ремонт у квартирі у Вишневому, то намагаюся викроїти якийсь день, щоб завершити його, бо тягнеться він уже три роки. Мабуть, частину коштів, які нам уже пообіцяли перерахувати за здобуті медалі, витрачу на ремонт. А потім знову поїду на спортивні збори, і все почнеться знову — щоденні тренування, поїздки на міжнародні змагання і, сподіваюся, здобуття нових нагород.