Гідравлічна держава
Події останнього півроку, пов’язані зі світовою економічною кризою, створили передумови для політичних змін у Росії в бік певної лібералізації режиму. Проте істотного пом’якшення, не говорячи вже про принципову зміну курсу, не сталося. Весна не принесла з собою масових очікуваних протестів вулиці, та й прагнення до політичних змін усередині самої владної групи, мабуть, дещо згасло. Поверхових пояснень звичного соціального порядку ситуації, яка склалася, висловлюється і без того досить, щоб їх повторювати в цій публікації. Неспішність процесу змін знаходить своє пояснення в більш глибоких і загальних причинах — філософських і цивілізаційних.
Спроби нинішньої влади в цілях самовиправдання створити хоч трохи цілісну ідеологічну концепцію не увінчалися навіть відносним успіхом. Зіпсована попереднім завданням — щоб було солідно, науково і оригінально — її ідейна доктрина так і залишилася еклектичним сурогатом аматорів від політичної теорії. Так що брати в розрахунок практично будь-які з безпорадних тез «суверенної демократії» як об’єкт серйозного аналізу для пояснення феномена виникнення і життєздатності авторитарної системи в пострадянській Росії не представляється значущим. Деспотія східного типу, з якою ми маємо справу на практиці, потребує, якщо хочете, пильного наукового розгляду. І дихотомія «Захід-Схід» зберігає для цілей дослідження ключове значення.
«АЗІАТСЬКИЙ СПОСІБ ВИРОБНИЦТВА»
Найбільш ѓрунтовним і бездоганним у своєму роді дослідником природи тотальної влади був незаслужено забутий і так само зрідка згадуваний Карл Август Віттфогель (1896—1988), автор гучної свого часу «Східної деспотії» (1957). І до сьогодні його теорія «азіатського способу виробництва», детально і вичерпно описана у вказаній монографії та ряді інших робіт, залишається найцікавішим і істотним поясненням джерел і форм «гідравлічної держави». Потрібно також зазначити, що вивчення основоположної праці Карла Віттфоѓеля ускладнене відсутністю російського перекладу, хоча й видана «Східна деспотія» всіма європейських мовами та присвячено їй безліч наукових статей і книжок видатних фахівців.
Отже, трохи нескладної теорії. Відомо всякому (кому зі шкільної лави, а кому з інститутською) про марксистську п’ятичленну схему суспільно-економічних стадій (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична), яка універсалізувала матеріалістичний погляд на історію розвитку світу і, загалом, була прийнята наукою як відповідна. Однак «ренегат від марксизму» К. Віттфоѓель заявив у своїй праці «Східний деспотизм» про таємницю, яку Маркс приховав від своїх послідовників і, як пише Віттфоѓель, здійснив «гріх проти науки». Він умовчав про існування додаткової стадії п’ятичленної схеми — про «азіатський спосіб виробництва» (АСВ).
Сталося це під впливом критики анархістів (зокрема, Бакуніна в роботі 1875 року «Державність і анархія»), після якої Маркс став «замовчувати» «азіатську» концепцію через очевидні натяки на тоталітарний жах майбутньої пролетарської держави, який випливав з усією очевидністю з марксистської теорії. Віттфоѓель звинувачував Маркса в умисному замовчуванні того факту, що за умов азіатського деспотизму бюрократія є правлячим класом. К. Віттфоѓель, будучи одним із найбільших синологів, практично на самому початку своєї наукової кар’єри виявив, що на доколоніальному Сході (передусім у Китаї) існує «специфічне» суспільство — не буржуазне, не феодальне, не рабовласницьке. Його специфічність — в існуванні деспотичної держави, яка спирається на клас бюрократії.
Віттфоѓель зумів обѓрунтувати тезу про те, що, пройшовши через первіснообщинний устрій, людство вступило в перше класове суспільство, але Захід рухався шляхом рабовласницької стадії і античності, а на Сході виникнув бюрократичний лад із «азіатським способом виробництва», основою якого була відсутність приватної власності на засоби виробництва. Внаслідок цього суспільство «східного» типу є тупиковим варіантом, бо самостійно перейти до капіталізму неспроможне. Відсутність вільної робочої сили призводить до стагнації і унеможливлює соціальний прогрес у принципі.
Віттфоѓель, як може здатися, абсолютизував базисну роль економічних чинників у розвиткові суспільства, як це робили ортодоксальні марксисти. Проте сам Віттфоѓель стверджував, що його наукові висновки про «східний деспотизм» спиралися насамперед на праці німецького соціолога Макса Вебера. Ще до написання своєї головної праці Віттфоѓель, вивчаючи економічну та соціальну історію Китаю, виявив взаємозв’язок деспотичної організації суспільства на Сході із землеробством, що базується на іригації (заради справедливості потрібно зазначити, що схожі міркування висловлювалися ще А. Смітом, Дж.Ст. Міллем, Р. Джонсом та іншими). Звідси етимологія термінів — «гідравлічне суспільство», «гідравлічна держава», таких відповідних для характеристики деспотичної влади. Тепер уже, після десятиріч, стає ясно, що особливими роблять суспільні системи Сходу не лише штучне зрошування земель і відсутність приватної власності на засоби виробництва, але й багато які речі суто політичного та цивілізаційного порядку.
Шляхи Заходу і Сходу принципово різні, і, що є найважливішим для нас, Росія історично є частиною АСВ. Удар монгольського завоювання, на думку Віттфоѓеля, був таким сильним, що зумів «вивихнути» європейську цивілізаційну програму Русі. Історію Росії він трактує, як і євразійці (Вернадський), як і Маркс, у тому сенсі, що до монгольської навали Русь була «околицею» Заходу, а в подальшому чингізіди принесли з собою порядки, запозичені в Китаї, після чого Русь перетворилася на «околицю» Сходу. Росії було прищеплено деспотичну азіатську традицію. Типовими рисами «азіатського» єства Росії, Віттфоѓелю бачилася наявність широкої сільської громади і всевладної бюрократії.
Для Росії, за Віттфоѓелем, характерний «одноцентровий напівмаргінальний деспотизм». Через «дев’ять місяців після падіння царату 1917 р., більшовицька революція розчистила дорогу тоталітарній апаратній державі в СРСР». Таким чином, радянська влада — це повернення після нетривалої свободи до «гідравлічних» порядків традиційного типу. З трьох видів деспотій Віттфоѓель відносить Росію до «субмаргінального», нарівні з класичними «гідравлічними суспільствами» (Китай) і «маргінальними» (Візантія).
У цих суспільствах відсутні, як це властиве Заходу, класи соціально-економічні категорії, наявні лише бюрократичні шари. Державна влада «гідравлічних суспільств» носить деспотичний, тоталітарний характер, який придушує все.
Східне суспільство базується не на відносинах власності, а на існуванні деспотичної держави. Суспільство ділиться лише на два класи — керівників і керованих. Державна влада носить абсолютистський характер. При АСВ не існує приватної власності на землю, оскільки справжнім власником виступає держава. Це стосується значною мірою і великої власності. Мета держави — не допустити, щоб власники розвинулися на самостійну політичну силу. Віттфоѓель намагався довести, що в «східному суспільстві» сила пануючого класу не пов’язана з приватною власністю на засоби виробництва, вона пов’язана виключно з приналежністю до державної влади.
З аналізу ідей Віттфоѓеля для нас — як дослідників авторитарної спадщини Росії — представляється важливим питання про історичну перевагу прогресивного Заходу перед відсталим Сходом. Для з’ясування цієї різниці звернімося до передумов, що визначили першість християнської цивілізації в соціальному розвитку в порівнянні з тим же Китаєм, який візьмемо для чистоти дослідження питання як класичний і абсолютний об’єкт.
ЗАХІД ПРОТИ СХОДУ
Китайська цивілізація, яка протягом багатьох сторіч мала цілком певну перевагу в порівнянні з усіма іншими в ряді сфер людської життєдіяльності, втратила її після першої промислової революції в Європі. Цій революції, яка утвердила гегемонію Заходу над Азією, передувало Відродження, яке почалося в XV сторіччі, і яке створило необхідні передумови для подальшого стрімкого європейського розвитку. До того моменту в Китаї настав черговий період застою, який перетворив азіатську цивілізацію з найрозвинутішої на найвідсталішу.
З усієї безлічі вирішальних причин, які зумовили «входження Заходу в сучасність», необхідно виділити ряд істотних, покладаючись на висновки, зроблені в працях видатних учених — А. Тойнбі, зі всесвітньої історії, і синолога Дж. Нідема.
1. У Китаї, як і в усій азіатській цивілізації, не було ідеї створення Богом не лише законів для людей, але й законів для природи. Європейці запозичили ідею пошуку цих законів у стародавніх греків і розвинули її. Китайці ж (конфуціанціанці або даоси) вважали, що «природа наказам не підкоряється», тому їм була чужа ідея пошуку законів природи в принципі. Досягнення китайської науки здійснені були виключно дослідним шляхом. Європейський християнин обѓрунтовано вважав, що Бог створив природу з тим ступенем раціональності, який може збагнути людина. Зробивши з цього висновок про можливості відкриття законів природи, європеєць пішов далі — за Відродженням прийшло Просвітництво, а з ним і ідея пошуку не лише законів природи, але й влади людини над нею. Звідси бере початок ХХ століття — століття найдивовижніших науково-технічних відкриттів і винаходів.
2. У Китаї, як це не парадоксально для марксистів, не було тривалого періоду феодалізму, про що з разючою переконливістю писав у своїх дослідженнях той же К. Віттфоѓель. Феодалізм безсумнівно став для християнської цивілізації прогресивним поштовхом до створення так званих федеративних і конфедеративних систем. Три основні феодальні сили — центральні (монархічна влада), регіональні (феодальна влада) та канонічні (релігійна), протиборствуючи одна з одною, давали міській владі (торговельній і цеховій) широку автономію, яка дозволяла об’єднуватися останнім у могутні організації (Ганзейський союз, наприклад) і забезпечувати вільний рух економічних ідей, товарів, а так само створювати умови для розгалуженої конкуренції. Своєї організації не мали селяни, тому їх інтереси були захищені в Європі набагато гірше.
Наявність міських станів зумовила старт першої науково-промислової революції. У цей час централізований Китай, з його гігантською бюрократичною машиною, яка все пригноблювала, в черговий раз «застиг у нерухомому стані». Там не було, щонайменше, двох з перерахованих протиборствуючих сил. Із усього азіатського світу лише Японія пережила тривалий період феодалізму, однак це лише одна з умов «входження до сучасності». Є ще.
3. У Китаї, як і на всьому Сході, не було ідеї лінійності часу, а була ідея його циклічності (тобто часів, які повертаються). У Європі християни прийняли юдейську концепцію лінійності ходу часу. Для західної людини рух часу має напрям і значення — йде боротьба між Богом і дияволом, добром і злом. Результат цієї боротьби наперед вирішений, і «повернення назад», що називається, на вихідні позиції більше не є можливим — зло і диявол будуть остаточно переможені. Тому прагнення відкрити закони природи і теоретично їх обѓрунтувати може виникнути лише в умах людей, які вірять у лінійний хід часу і (що випливає з цієї тези) у поступ. Ідея ж циклічності часу не може бути пов’язана з ідеєю існування законів природи — раз нічого нового немає «під місяцем», то і в пошуку цього нового немає сенсу. Наслідки цих двох уявлень про час особливо сильно виражені в галузі мистецтв і наук — європейський підхід (лінійності) привів до динамічності та пошуку, а азіатський (циклічності) до застиглих «знерухомлених» форм.
4. У Китаї був відсутній принцип недоторканості приватної власності. Зрозуміло, періоди посилення тиску з боку чиновницького апарату централізованої держави на власників змінювалися певним його послабленням. Як, наприклад, у сьогоднішньому Китаї. Проте принцип був незмінний — азіатська цивілізація в своїй основі мотивована цілеспрямованою боротьбою за знищення або різке обмеження приватної власності й її заміни системою переважно державної власності. Мабуть, це і є ключовий компонент, що пояснює предмет досліджуваного питання, — переваг Заходу, досягнутих у цивілізаційному змаганні. Будь-яка політика, стратегічно спрямована на знищення або значне обмеження приватної власності, може лише на якийсь час посилити державу, оскільки дозволяє деспотичній владі зосередити свої концентровані можливості на досягненні надмети (політ у космос, будівництво пірамід або багатокілометрової стіни, проведення грандіозної Олімпіади), але з неминучістю позбавляє сенсу ініціативу, девальвує результати праці, ліквідує конкуренцію як стимул. Все це веде до економічного глухого кута і — як наслідок — до війни і нової колонізації. Часто відродження в азіатській цивілізації пов’язане з поверненням, хоч би тимчасовим, до принципу недоторканості приватної власності. І все ж країна, що не має твердих законів, які гарантують повноцінну свободу приватної власності та економічної конкуренції, неспроможна сучасно розвиватися в принципі.
КІНЕЦЬ ЧИ ПОЧАТОК?
Історія людства переконливо свідчить, що авторитарна система правління в її найрізноманітніших формах є найпоширенішою (ні Захід, ні Росія тут не виняток), оскільки має своїм генетичним джерелом родові звичаї. Її структури природні, прості і тому довговічні. Демократія ж і тоталітаризм, що називається, рукотворні, вельми складні і громіздкі за будовою. Перехід Росії від тоталітаризму (унікальному за неповторністю проекту, реалізованому за всю довгу історію Європи лише одного разу, саме в Росії) до демократії, досі незнаної їй суспільної системи, і не міг бути іншим. Вся деспотична традиція Росії, та ще й спотворена сімдесятирічним комунізмом, цілком передбачала можливий регрес у бік звичного і природного авторитаризму, з «гідравлічними» порядками азіатського типу.
Власне відсутність ідеології в нинішньої владної групи цим більш ніж пояснюється. Вона спроможна лише повернутися до зрозумілої і звичної їй радянської практики. Цією програмою вони керуються інтуїтивно. І всі спроби забезпечити свою діяльність ідеологічно переслідують одну мету — як можна переконливіше відхреститися від комуністичної спадщини, але не від бюрократичної, авторитарної моделі — історичної та традиційної. Адже навіть їх нехитре копіювання «китайщини» носить відверто карикатурний і примітивний характер, базується на уявленні, хоча б у публічному вираженні, про «менше зло» Сходу в порівнянні з безбожним Заходом. Незграбне замовчування територіальних поступок, відмова від обговорення міграційних проблем із великим сусідом, військові загрози та імперська експансія ведуть до «нової колонізації» з боку піднебесної. Як знати, можливо, ще в ХХІ столітті покоління росіян, яке живе зараз, стане свідком територіальної втрати Сибіру і Далекого Сходу через цивілізаційний вибір нинішньої влади.
