Українці не втрачають оптимізму

Протягом усього минулого тижня над Дніпропетровськом висіли важкі свинцеві хмари. Після жорстоких морозів та снігопадів, коли через газову війну з Росією в будинках ледве жевріли батареї, настала довгоочікувана відлига. Однак тепер під ногами хлюпає мокреча, а медики заговорили про насування епідемії грипу. Проте, відчувши подих тепла, по-весняному заспівали птахи. Люди стали більше усміхатися і, зустрічаючи знайомих, подовгу стоять, розмовляючи на вулиці. Тема переважно одна — кого і як зачепила економічна криза: де скорочення штатів або затримують зарплату, в кого відбирають машину або квартиру, взяті в кредит. І все ж, незважаючи на тривожні настрої, українці починають пристосовуватися до нової реальності. Можливо, тому, що зима закінчується, а навесні завжди веселіше, ніж восени.

Марія МАСЮК, заступник начальника відділу Дніпропетровського обласного центру зайнятості:

— Треба вміти радіти тому, що ми маємо. Мій син добре здав зимову сесію і, отже, буде отримувати стипендію. Навчатися на фізико-технічному факультеті залишилось ще один рік, але він вже відчув смак своєї майбутньої професії, пов’язаної з комп’ютерними технологіями. Тішить те, що у мене є робота і хороший професійний колектив. Хоч робота в центрі зайнятості непроста й клопітка, особливо зараз — в умовах економічної кризи. Люди приходять і сподіваються на допомогу. Останніми місяцями до служби зайнятості зверталося до 1000 людей щодня. В основному це колишні працівники гірничо-металургійного комплексу, хімічних підприємств, будівельники. Нашим співробітникам довелося немало попрацювати, щоб люди не страждали, вистоюючи в чергах, а змогли стати на облік і отримати необхідну інформацію. Проте, не можна сказати, що безробіття набуло масового характеру — багато хто перебуває у відпусках або зайняті неповний тиждень. Крім того, після Нового року потік людей у центри зайнятості дещо поменшав. Хочеться сподіватися, що це перша ознака стабілізації в економіці. Про погане не хочеться думати, але коли мені буває важко, я починаю про себе молитися і прошу Господа, щоб він допоміг зрозуміти, що я роблю не так, або щоб послав людину, яка зможе мені допомогти. Зазвичай, так і буває. Поки є друзі та близькі, дах над головою, руки-ноги, то рано чи пізно все владнається і будемо живі. Під час війни люди жили дуже погано, але пережили цей період. Коли підвищуються ціни, то доводиться себе обмежувати, але це не трагедія. Я завжди говорю: не буде м’яса — зваримо пісний борщ, відріжемо шматочок сала з хлібом. І нормально. В мене є один знайомий, кандидат філософських наук, то він стверджує, що в кризові часи, коли стає важко жити, люди повертаються до вічних цінностей. Вони починають цінувати друзів, родичів та сім’ю. І цей факт, з його слів, підтверджують соціологічні дослідження.

Геннадій САХАРОВ, науковий співробітник кафедри підземного будівництва та геомеханіки Національного гірничого університету:

— Почнемо з поганого — в мене були всі шанси померти. А тепер про хороше — я залишився жити. Нещодавно мені зробили дуже важку операцію, і я чотири години лежав під апаратом «серце-легені». Після операції моє власне серце довго «не включалося», але все обійшлося. В нашому житті засмучують постійні чвари серед українських політиків, через які країна опинилася в складному становищі. Українське суспільство розколоте як вгорі, так і внизу — борються «совки» з «несовками». Думаю, що радянська пропагандистська машина свого часу дуже добре попрацювала. Напевно, має змінитися два покоління людей, щоб змінилася психологія та менталітет нашого суспільства. Гірше за усе те, що наші політики, борючись за владу, користуються розколом країни на захід і схід. Різниця, дійсно, є, оскільки внаслідок історичних причин українці жили в різних державах, сформувалися різні стереотипи, але цю різницю штучно посилюють, настроюючи простих людей один проти одного. Відчувається і зацікавленість у цьому зовнішніх сил — з боку «старших» братів, які у важкий момент піднімають ціни на газ. Незважаючи ні на що, економічна криза мене не лякає. Справа в тому, що запити в мене настільки скромні, що я неодмінно виживу і при невеликих прибутках. Звичайно, мало приємного, коли отримуєш величезний рахунок за комунальні послуги, але, сподіваюся, ми переживемо і це. Загалом, настрій у мене не оптимістичний, але й песимізму ніякого я не відчуваю. Це все байки, що в нашій країні жити погано, а десь — дуже добре. Так не буває — навіть у найблагополучнішій країні у людей свої нелегкі проблеми. Одним словом, у кожного свій «скелет у шафі». Головне, на мій погляд, не страждати від заздрощів і цінити те, що маєш. А взагалі, я чекаю весни, коли на Дніпрі розтане лід і пригріє сонечко. Скину на воду свою яхту і відведу душу.