Нездійсненний закон

Ще у XIX столітті один мислитель сказав про правову ситуацію своєї країни так: «Суворість російських законів пом’якшується тим, що їх ніхто не виконує». Закони України важко назвати суворими. Часто вони бувають просто дивними, демонструючи необтяженість наших законодавців правознавчою ерудицією та знанням реального життя. Та й то, уявлення про дійсність у «полонених» джипів і мерседесів істотно відрізняються від уявлень завсідників громадського транспорту. Втім, це звичне явище для кастових груп привілейованих осіб, що мешкають у соціальному світі, який різко відрізняється від соціального світу більшості громадян. Наприклад, Світлана Аллілуєва (Сталіна) згадувала, що її батько дуже погано орієнтувався в ціновій ситуації СРСР і навіть не завжди усвідомлював, яка сума радянських грошових знаків є великою, а яка маленькою — адже йому самому майже ніколи не доводилося здійснювати операції купівлі-продажу. А геронтократи з брежнєвського політбюро не знали, скільки коштує проїзд у метро, тролейбусі й автобусі, оскільки ніколи не користувалися жодним транспортом, окрім величезних лімузинів, званих у народі «членовозами» (малися на увазі члени вищого партійного керівництва).

Тому недивно, що наші законодавці «радують» електорат законами — благими дурницями, які часто зовсім неможливо виконати, бо народні обранці чомусь певні, що все ними написане якимсь магічним чином втілюватиметься в життя мільйонів людей. Варто назвати хоча б закон про заборону куріння в громадських місцях, що вступив у дію. По-перше, не завадило би спершу визначити, які місця є громадськими і чи належить до них зупинка транспорту, вулиця, площа, підземний перехід, салон автобуса, який водій часто вважає чимось на зразок своєї квартири, тощо. По-друге, з’ясувати, хто і як контролюватиме його виконання і нестиме відповідальність за такий контроль. По-третє, визначитися з санкціями: штраф (якого розміру?), стягнення, попередження, адміністративне затримання тощо. Ну, а поки що мільйони курців не обтяжують себе його виконанням, курять де й коли схочуть, зовсім не цікавлячись при цьому відчуттями тих, хто не курить.

Насправді все залежить від особистого ставлення адміністраторів до цього закону. Наприклад, президент Києво-Могилянської академії професор Сергій Квіт видав на виконання вищеназваного законодавчого акту досить жорсткий наказ про заборону куріння на всій території академії і, слід віддати належне, наказ виконується. Принаймні, вже давно я не бачив тютюнових наркоманів, які нахабно димлять усюди, як це було раніше. Нікотиновий терор курців проти некурящих нарешті припинився хоч би в межах одного окремо взятого вузу. Зате по всій країні про багатостраждальний закон уже ніхто й не згадує...

У цьому контексті не можна не згадати ще один закон, що містить у собі явно нездійсненний пункт. Вочевидь, із цієї самої причини про нього також забули, як забувають у деяких штатах США про екзотичні сторічної давності акти, що передбачають відповідальність за нічне хропіння або вигнання кішки на вулицю в зимовий час.

У нашому випадку йдеться про закон України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941— 1945 років», прийнятий Верховною Радою і підписаний Л.Д. Кучмою 20 квітня 2000 року. В тексті цього документа є немало хороших і корисних речей, проти яких навряд чи хтось заперечуватиме: «постійне піклування про ветеранів ВВВ, піклування про жертв нацизму, пошукова робота з метою встановлення імен загиблих, перепоховання останків воїнів, соціальний захист ветеранів» тощо. Але у статті 3 є пункт, що викликає, м’яко кажучи, здивування. Він формулюється так: «недопущення фальсифікації історії Великої Вітчизняної війни у наукових дослідженнях, навчальній літературі, підручниках та засобах масової інформації». Подібне формулювання передбачає наявність певної відомої істини, еталона, на який слід орієнтуватися і від якого не можна відхилятися. Де ж цей еталон? Де з ним можна ознайомитися? Де розміщено і якими прапорцями оточено те, що не можна спотворювати, фальсифікувати? Чи можуть автори закону вказати на місцезнаходження цілковито істинних, єдино правильних історичних скрижалей тієї частини Другої світової війни, яка відбувалася на території колишнього СРСР і з ініціативи (зрозуміла річ, спущеної «зверху») голови Союзу воїнів-безбожників Омеляна Ярославського отримала найменування «Велика Вітчизняна»? Можливо, такими скрижалями є популярне за часів шефа Омеляна Ярославського «вчення» про «десять сталінських ударів»?

Або потрібно говорити про розпочате за часів «нашого дорогого Микити Сергійовича» шеститомне видання «Велика Вітчизняна війна радянського народу», де читачам ненав’язливо давали зрозуміти, що всі найважливіші її події відбувалися там, де членом Воєнної ради був генерал-лейтенант М.С. Хрущов? Або вся «правда» вміщена в численних публікаціях 1964—1982 рр., які натякали, що доля війни вирішувалася на «Малій землі» під Новоросійськом, де начальником політвідділу однієї з армій був Л.І. Брежнєв, авторитетну думку цього полковника нібито хотів почути маршал Г. К. Жуков, та зла доля не дозволила двом великим побачитися...

А може це «Спогади і роздуми» самого «маршала перемоги», який ухитрився жодного слова не сказати про свою особисту відповідальність за найбільшу в історії воєнну катастрофу Червоної армії 1941 року, тієї Червоної армії, Генеральним штабом якої в названий період товариш Жуков Г.К. керував? А абсолютно брехливі заяви групи авторів, котрі написали ці мемуари, про нібито багаторазову перевагу вермахту над Червоною армією 1941 року за танками й літаками, хоч усе було з точністю до навпаки, про що в епоху перебудови писав навіть офіційний орган радянського Генштабу «Воєнно-історичний журнал»? Можливо, все це якраз і є та фальсифікація «історії Великої Вітчизняної війни», «не допускати» яку закликає український закон? А може є правда в хрестоматійних розповідях про «епохальну перемогу» в найбільшій танковій битві під Прохорівкою (Курська дуга) 1943 року, де було знищено сотні радянських танків, а німці втратили заледве десяток? Між іншим, після війни один із головних учасників цієї події головний маршал бронетанкових військ Ротмістров, уся армія якого була знищена під Прохорівкою, в приватних бесідах розповідав, що Сталін хотів віддати його під суд, але чуттям геніального пропагандиста збагнув, наскільки вигідно буде подати цю поразку як перемогу, що й було зроблено... Ротмістров сміючись навіть переказував задушевну фразу, яку він почув від Верховного Головнокомандуючого: «Що ж ти,... армію спалив, а нічого не зробив?». А чи є не фальсифікацією наполегливо нав’язувана громадянам СРСР думка про те, що й без будь-якого ленд-лізу, без будь-якої американо-британської допомоги чудово б обійшлися? А ось той же маршал Жуков у бесідах із письменником Костянтином Симоновим стверджував: «Ми були б у важкому становищі без американських порохів, ми не могли б випускати таку кількість боєприпасів, яка нам була необхідна. Без американських «студебекерів» нам не було б на чому тягати нашу артилерію. Та вони значною мірою взагалі забезпечували наш фронтовий транспорт. Випуск спеціальних сталей, необхідних для найрізноманітніших потреб війни, був також пов’язаний із низкою американських поставок».

Керуючись вищеназваним законом, потрібно дуже критично підійти до цілої низки військово-пропагандистських міфів. Протягом майже 50 років радянським людям розповідали про зразковий подвиг 28 героїв-панфіловців. Щоправда, багато що в цих розповідях викликало сумніви ще тоді, в перші повоєнні роки. Тому 1948 року було проведене слідство, яке встановило, що весь «подвиг» від початку і до кінця був створений літературним співробітником газети «Червона Зірка» Кривицьким за участю головного редактора Ортенберга. Слідство завершили, документи сховали до архіву, а гарну байку вирішили не руйнувати, тобто цілком свідомо десятиріччями брехали і фальсифікували. Тим часом дивізія генерал-майора Панфілова дійсно героїчно билася на підступах до Москви, але епізоду з 28 панфіловцями просто не було, він виявився плодом нестримної творчої фантазії двох воєнних журналістів...

Коли пропагандисти та агітатори розповідали про те, як Олександр Матросов закрив власним тілом кулемет німецького доту, вони не врахували такої обставини як закони фізики. Досить помножити масу кулі, що вилітає зі ствола, на швидкість її польоту, щоб отримати силу, достатню для того, щоб людське тіло відкинути. Цілком можливо, що Матросов якимсь іншим чином примусив німецький кулемет замовкнути, але явно не тим, який намалювали професійні брехуни. Навіть одна гвинтівкова куля, що потрапила в руку, неминуче збиває людину з ніг, що вже говорити про кулемет MG-42...

Таких міфів та легенд у радянській комуно-імперській історіографії Другої світової війни — безліч. Разом із тим у ній спостерігається свідоме ігнорування фактів неприємних і які не вміщаються в ідеологічну схему. Наприклад, забуття на фоні брежнєвського культу ветеранів ВВВ (де ветераном №1 був сам маршал Брежнєв) того ставлення до поранених бійців, яке було продемонстроване відразу ж після війни генералісимусом Сталіним. Навряд чи в підручниках з історії, які надихнули великодержавники-комуністи, де «не допускається фальсифікація історії Великої Вітчизняної війни», розкажуть про те, яка страшна доля чекала багатьох інвалідів цієї війни після перемоги. Як написав російський історик професор Соколов, «у сьогоднішній Німеччині можна спостерігати цілком добре влаштованих інвалідів, до яких оточуючі ставляться як до нормальних громадян, без тієї характерної суміші страху, презирства й жалю, що характерна для російського обивателя. У Росії ж після закінчення Великої Вітчизняної війни найбільш калічених інвалідів зігнали в колонію на Соловках, щоб своїм виглядом вони не псували вулиці великих міст» (Б.В. Соколов. Тайны Второй моровой. — Москва, 2000. — с. 351). До речі, сьогодні Борис Вадимович зазнає переслідувань з боку влади Російської Федерації за критичні оцінки російської війни проти Грузії, зокрема, після дзвінка з адміністрації президента професора Соколова змусили залишити університет, де він викладав... Звичайно, навряд чи сам Дмитро Медведєв опускався до таких «дрібниць», але в Росії (як і в нас, в Україні) немає браку в «бійцях ідеологічного фронту», «твердих іскрівцях», які прагнуть виявляти й переслідувати «підле інакомислення», особливо якщо владоможці цій справі співчувають.

Про таких «істориків при виконанні» добре сказав інший російський автор — Марк Солонін: «У голові нормальної людини не вкладається думка про те, що за довгим підписом — «доктор історичних наук, професор, завідуючий кафедрою новітньої історії», ховається зажирілий чиновник, який, по-перше, нічого не знає, а по-друге, знати нічого не бажає про новітню (так само, як і про іншу) історію. А не бажає нічого знати, бо хоче спокійно спати й красиво жити, причому жити не на покритій кіптявою заводських труб вулиці Червоних комунарів, а де-небудь на Фрунзенській набережній у Москві. Але на Фрунзенську набережну просто так не пускали. Там потрібні були лише «соціально близькі». Лише ті, хто своїм солідним виглядом і підписом, що вселяє трепет, скріплять (від слова «кріпити») дику маячню, високо підписану до поширення у відділі агітації та пропаганди ЦК КПРС».

Нині ці професійні фальсифікатори голосніше всіх протестують проти «фальсифікацій» і з праведним гнівом вимагають припинити «переписувати історію», ту саму історію, яку вони перекручували все своє професійне життя.

Саме про них 2007 року в петербурзькому журналі «Звезда» написав С. Гедройц: «...Понад півстоліття тисячі й тисячі спеціальних людей у спеціальних же інститутах, академіях, управліннях, видавництвах виробляли і відтворювали спеціальну військову брехню. Документи — які знищені, які підроблені, які засекречені, а головне — мізки оброблені так, щоб поворушити ними було неможливо. У мавзолеї, побудованому з циклопічних брил брехні, Велика Вітчизняна лежала мертвішою, ніж Ленін»... Ну, пан С. Гедройц, судячи з усього, інтелектуал, так би мовити, «естетствуючий ідеаліст», але й такий діяч як Герой Радянського Союзу, полковник, фронтовий розвідник, а в епоху перебудови — голова Союзу письменників СРСР В. Карпов нарікав, що стільки часу минуло, а правдивої історії Великої Вітчизняної війни як не було, так і немає... Виходить, що й фальсифікувати нічого...

Комуністичні історики дуже любили й зараз люблять постійно повторювати слова Уїнстона Черчилля про Сталіна, який прийняв країну з сохою, а залишив з атомною бомбою. Однак багато років від нас приховували ті слова, які сказав Черчилль 22 червня 1941 року, мотивуючи встановлення союзницьких відносин із СРСР: «...Нацистському режиму властиві найгірші риси комунізму. У нього немає ніяких засад і принципів, крім пожадливості й прагнення до расового панування. За своєю жорстокістю та лютою агресивністю він перевершує всі форми людської зіпсованості. За останні 25 років ніхто не був більш послідовним противником комунізму, ніж я. Я не візьму назад жодного слова, яке я сказав про нього...» До речі, всі злочини комунізму залишилися непокараними, що досі забезпечує нашому суспільству соціальне гниття й можливість повторення цих злочинів. Ця чума, на відміну від нацистської, абсолютно не знешкоджена. Марк Солонін яскраво описав, як викорчовувався нацизм у післявоєнній Німеччині: «Гітлерівським катам та їхнім спадкоємцям пояснили, що вбивати, катувати й насилувати недобре. Пояснювали, головним чином, не яскравими публіцистичними статтями в газетах (як у нас під час перебудови! — І.Л.), а справою. Лише в американській зоні окупації Німеччини 13 мільйонів (!!!) німців заповнили анкету з 131 питання щодо їхньої співучасті в злочинах гітлерівського режиму. За результатами цього «анкетування», американці піддали судовому переслідуванню майже мільйон (!!!) осіб, з яких понад 600 тисяч зазнали покарання — переважно у вигляді заборони на державну службу. Однак такими м’яким покаранням відбулися далеко не всі. Усього за вироками військових трибуналів було страчено 480 фашистів, понад 10 тисяч військових злочинців потрапили у в’язниці й трудові табори. Ось на цьому здоровому грунті й виросли два покоління німців, які підняли Німеччину з руїн, перетворили її в процвітаючу демократичну країну, і при цьому все каються, каються і каються, всі шукають, шукають і шукають — перед ким би їм ще спокутувати свою провину».

А ось Солонін розповідає про «подяку» за злочини комунізму: «У нашій країні духовні спадкоємці непокараних і непокаянних катів повели себе зовсім по-іншому. Спочатку вони обмежувалися глухим буркотінням на тему: «Не треба малювати однією чорною фарбою героїчний, хоч і непростий, період нашої історії»... До 2007 року вони «роздулися» до того, що випускають у світ збірку статей під назвою «Нам немає за що каятися!» Ось так. Знай «наших»!» А в нас в Україні з’явився цей, щонайбільше, дивний пункт у Законі «Про недопущення фальсифікацій»... «Не допускати фальсифікації» можна лише встановивши жорстку політичну цензуру, що порушує статтю 15-ту Конституції України, де сказано: «Цензура заборонена», а також «жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова». Підозрюю, що названий пункт закону є антиконституційним, направленим на нав’язування суспільству ідеології лише однієї частини політичних сил, представлених у нашій Верховній Раді. Я вже не кажу про те, що в інтересах боротьби з фальсифікаціями історії Другої світової війни доведеться перетрусити й переглянути всю наскрізь сфальсифіковану в цьому плані радянську історіографію, яку панове (або товариші?) законодавці хочуть увічнити. Дивно, як узагалі можливі такі пункти в законодавчих актах демократичної, а не тоталітарної держави...

P.S. Але особливо розчулює у вищеназваному законі стаття 9, де зазначено: «Особи, винні у порушенні цього закону, несуть відповідальність згідно із законодавством Україні». Залучити доведеться всіх чесних істориків, журналістів, викладачів... Якщо, звичайно, комусь спаде на думку виконувати цей ідеологічно заангажований абсурд. Хоча... Ось недавно двоє колишніх депутати, які свого часу, очевидно, голосували за цей закон, академіки з групою істориків, які примкнули до них, опублікували у французькій газеті «Le Figaro» відкритий лист Президенту Віктору Ющенку — про недопустимий, на їхню думку, «перегляд — на догоду мізинкам гітлерівського фашизму — підсумків Великої Вітчизняної війни, про те, щоб украсти в нашого народу Перемогу над найзліснішим ворогом людства». Але про це іншого разу.