«Тоска» по НАТО,

Питання інтеграції України у європейські структури, зокрема, ЄС та НАТО, поступаються сьогодні за актуальністю хіба що обговоренню позачергових виборів до Верховної Ради. Та, зважаючи на взаємозв’язок між цими питаннями, а також велике бажання поглянути на них із точки зору більш глобальної перспективи, себто з затишної пивної десь на Фрідріхштрассе, група українських журналістів об’єдналася під гостинним крилом німецького фонду та вирушила в подорож до Німеччини.

Сім українських журналістів, серед яких була і я, протягом тижня намагалися збагнути ставлення німецьких політиків, експертів та журналістів до нашої країни та її можливого членства у ЄС та (або) НАТО. За це маємо дякувати громадянському суспільству тієї ж Німеччини в особі представництва в Україні Фонду Фрідріха Науманна «За свободу». Подорож назвали не надто поетично, проте конкретно: «Україна як член НАТО та ЄС — ставлення Німеччини».

Склад групи був доволі різноманітний — представники загальноукраїнських, регіональних видань, причому серед останніх був і Маріуполь, і Севастополь, і Харків — регіони, що традиційно вважаються анти-західними, принаймні, анти-НАТівськими точно. Але, на диво, серед учасників поїздки не було сумнівів щодо доцільності євроатлантичної та європейської інтеграції. Усі погоджувалися, що прихильність громадян до ЄС чи НАТО залежить від їхньої поінформованості щодо сутності цих структур та щодо переваг, які отримає Україна від членства в них. Оскільки люди зібралися поінформовані, то питання стояло не «чи треба вступати», а — як пришвидшити цей процес, і чому його гальмує т.зв. «стара Європа», зокрема, Німеччина, яка є найбільшим противником надання ПДЧ Україні найближчим часом. З цими та іншими запитаннями ми, українські журналісти, і зверталися до представників німецьких ЗМІ, аналітичних центрів, дипломатів та депутатів.

Уже з перших зустрічей у Гамбурзі ми зауважили, що українці є таким самим джерелом інформації для німецьких експертів, як і вони для нас. Зустрічі перетворювались на експертні обговорення, а то й на дискусії. Журналісти, що звикли до формату «запитання-відповідь», були змушені виступити у ролі адвокатів України на міжнародній арені та розвіювати міфи про нас із вами. Хоча в якийсь момент здалося, що діалог приречений. У коридорі міністерства закордонних справ Німеччини зі стіни на нас дивилася величезна мапа, видана генштабом ЗС Російської Федерації 1996 року під назвою «Российская Федерация и сопредельные государства». Навіть із таких дрібниць стає очевидним, хто є стратегічним партнером для Німеччини, а хто — «сопредельным государством». На запитання: «А чи висить десь у коридорі така ж велика мапа України?», — представник МЗС Німеччини дипломатично посміхається й відповідає, що мапа РФ — лише прикраса, а решту мап можна знайти у нього в кабінеті.

Про необхідність враховувати інтереси Росії при побудові стосунків з Україною ми чули скрізь і всюди. Складалося враження, що у німецької політичної еліти присутній «комплекс вини» перед Росією за рішення, які приймали країни ЄС без урахування її інтересів (розширення НАТО на Схід, розміщення систем ПРО і таке інше). А тут ще й Україна... З одного боку, німців можна зрозуміти — в них своїх проблем вистачає, а з іншого — кому до вподоби бідний і знервований сусіда.

Заради справедливості треба згадати серед причин, чому нам бояться надати такий потужний політичний сигнал, як ПДЧ, не лише бажання не дратувати Росію. Серед ключових аргументів — внутрішньополітична нестабільність в Україні. Ми щиро співчували нашим дипломатам у Берліні, яким доводиться працювати за таких умов і при цьому зберігати оптимізм щодо можливості все ж таки переконати Європу дати шанс Україні та підтримати її на шляху до демократичних перетворень. Жоден із німецьких експертів не підтвердив, що Україна має бодай якісь шанси отримати ПДЧ на грудневому саміті НАТО, про що згодом сказала й Ангела Меркель під час візиту до Санкт-Петербурга. Проте дипломати є дипломати: «Вода камінь точить», — відповів нам радник Посольства України в Німеччині Юрій Никитюк.

Цю ж думку висловила і чи не єдиний обізнаний з Україною не через повідомлення з третіх вуст німецький експерт — Сюзан Стюарт. Свого часу вона проводила дослідження в Україні, жила тут деякий час і зараз є членом дослідницької групи, що надає рекомендації німецьким політикам. Отож було цікаво почути її бачення ситуації, в якій нині знаходиться наша країна, та про можливі шляхи подальшого розвитку. Окрім уже згаданих факторів, таких як російська позиція та нестабільність в Україні, п. Стюарт вказала на внутрішні проблеми ЄС, що виникли з його розширенням на Схід та нератифікованим ліссабонським договором. Цікавою виглядала порада «спробувати втримати стосунки з Росією на основі добросусідських відносин (проте не за будь-якої ціни)». Що є прийнятною ціною в очах німецьких експертів і чи співпадає це з планами Кремля? Це питання залишилося без відповіді. Можемо припустити, що в Москві очікують «жертвоприношення» у вигляді продовження угоди про базування Російського Чорноморського флоту на території України та формування проросійської більшості в парламенті України.

Для нашої журналістської групи тема умов базування Чорноморського флоту та проблема його виведення з України у 2017 році складала особливий інтерес. Адже після заяв російської сторони про завчасність таких розмов і про бажання продовжити угоду про базування можна очікувати конфліктного розвитку подій. Яку ж позицію займе в цій ситуації Захід? Німеччина поки що розглядає це як питання двосторонніх відносин України та Росії й не бажає визнавати проблему Криму, але в той же час ми неодноразово чули від німецьких експертів, що на шляху вступу України до НАТО стоїть питання базування Чорноморського флоту і — що було зовсім несподіваним — розмови щодо надання ПДЧ будуть вестися лише після підтвердження згоди Росії на виведення її кораблів із Криму.

Отож, Німеччина, приймаючи рішення про надання ПДЧ Україні, орієнтуватиметься на позицію Росії. Про це говорив, зокрема, д-р Міхаель Штаак, професор політології, що викладає в університеті бундесверу: «У німецькому суспільстві є дуже закорінений погляд на те, що потрібно враховувати російські інтереси, що в Європі не треба проводити політику, спрямовану проти Росії». Щоправда, ті ж експерти уточнюють, що країни-члени Альянсу не хочуть залишати за Росією права вето, але при цьому досить відверто кажуть, що зайвий раз дратувати східного сусіду ніхто не хоче. Найрадикальнішу думку висловив проф. Август Прадетто, теж викладач університету бундесверу. За його словами, прийняття України до НАТО може становити загрозу самому існуванню Альянсу, адже в цьому разі її потрібно буде захищати від небезпек, у тому числі під час можливого конфлікту з Росією, на що, принаймні психологічно, готові далеко не всі країни-члени. Але тоді вони не дотримаються положень 5-ї статті договору, яка зазначає, що напад на одну країну-члена Альянсу вважається нападом на усі країни НАТО. «Коли НАТО не буде в стані виконувати цю вимогу — воно втратить легітимність і вже не відіграватиме значної ролі у міжнародній політиці... Якби Грузія була членом НАТО під час конфронтації з Росією, і постало б питання, чи повинно НАТО захищати Грузію і практично розпочати війну з Росією, то думки серед країн-членів з цього приводу розділилися б... і це би означало фактично кінець НАТО. Зважаючи на ці обставини, у НАТО дуже пильно обговорюються питання, які стосуються прийняття нових членів», — стверджував пан Прадетто.

Про внутрішні протиріччя, що панують серед країн-членів НАТО — надавати чи не надавати Україні ПДЧ на грудневому саміті й чи взагалі приймати нас до Євроатлантичного Альянсу — ми знали і до поїздки, хоча, можливо, в Україні на це дивляться більш оптимістично. А ось те, що в нас більше шансів спочатку вступити до ЄС, ніж до НАТО, — було сюрпризом. Таку думку, зокрема, висловив Маркус Льонінг, член бундестагу від Вільної демократичної партії. Принаймні, у цьому варіанті знімаються такі контраргументи, як відсутність підтримки цієї ідеї з боку більшої частини населення України та роздратування Росії. Тобто особливих політичних причин не прийняти Україну до ЄС немає, щоправда, якщо вона відповідатиме всім стандартам. На відміну від ситуації з НАТО, коли наш вступ чи невступ до цього союзу, в принципі, мало залежить від будь-яких стандартів, адже, за визнанням офіцерів бундесверу, з якими нам також довелося розмовляти, наша армія практично готова до інтеграції з військами країн-членів НАТО, що демонструють численні спільні навчання та миротворчі місії. Інша справа, що розширення для самого ЄС — більш проблематична річ, ніж розширення НАТО, оскільки ця структура вимагає все-таки більшої економічної та політичної інтеграції. Тож німецький депутат бачить вихід у асоційованому членстві та більш тісній співпраці з Україною, а найближчою перспективою — спрощення чи відміну візового режиму.

Взагалі, протягом всіх семи днів перебування в Німеччині ми спостерігали дивну для нас одностайність серед експертів та політиків. Як нам пояснив д-р Міхаель Штаак, це завдяки особливій орієнтації німецьких політиків на консенсус, як у внутрішній, так і зовнішній політиці. Сьогодні в бундестазі, як і в Україні, діє багатопартійна система, абсолютної переваги ні в кого немає, — тож доводиться домовлятися між собою, щоб формувати більшість. На етапі обговорення, звичайно, виникають дискусії, але, якщо рішення ухвалено більшістю, то воно приймається всіма партіями як власна позиція. Схоже, саме цього не вистачає українській політиці, й чого б ми могли повчитися в німців — домовлятися між собою замість того, щоб маніпулювати «національними інтересами» для досягнення власних цілей.

Символічна кульмінація нашого візиту припала на останній вечір, що був позначеній у нашій програмі дуже просто: 19.00 — Тоска. Мабуть, здогадувалися ми, організатори вирішили дати нам вільний час, щоб ми поговорили між собою, підбили підсумок усьому, що почули, а оптимізму в цьому підсумку буде небагато... Виявилося, все не так: нас запросили на італійську оперу «Тоска» в оперному театрі Унтер-ден-Лінден, головній державній опері східної частини Берліну. До речі, стосовно державних та культурних установ, столиця Німеччини — унікальне місто: всі вони помножені вдвічі. Оперних театрів там принаймні три, два зоопарки. Це пов’язано з колишнім поділом міста, під час якого кожна частина прагнула ні в чому не поступатися іншій. Сьогодні практичної необхідності в існуванні установ, що дублюють одна одну, немає, крім того, це потребує додаткових бюджетних коштів, але німці продовжують їх підтримувати — вже звикли та й пишаються такою особливістю.

Отож, слухали ми «Тоску» з задоволенням, а на душі все ж був сум. Ну, не знаходить поки що відгуку в серцях німців українське тяжіння до Євроатлантики. З одного боку, на Заході підтримують наші прагнення до реформ та демократії, з іншого — намагаються надавати підтримку хіба що в інформаційній сфері, а там панує російський погляд. Не те що українське, навіть німецьке інформаційне поле зазнає впливу Росії. На провідному каналі німецького телебачення ZDF нам чесно зізналися, що інформація про Україну надходить з корпункту в Москві. А до знакових політичних сигналів ні Європа загалом, ні Німеччина зокрема не готові. Тож залишається подякувати їй за гостинність та усвідомити, що розраховувати нам доводиться лише на власні сили. А ще взяти на озброєння методи впливу на громадську та політичну думку шляхом організації таких візитів і запросити, наприклад, до себе німецьких журналістів, щоб вони мали змогу сформувати власний погляд на Україну та ситуацію тут, і надавати інформацію з першоджерел, а не іноземних ЗМІ.