Зрада в українській політиці
Одним iз найпопулярнiших і найуживанiших питань в українській політиці останніх років є проблема зрадників. Про них всі постійно говорять, всі засуджують зрадників, виключають їх з партійних списків, але з кожними наступними виборами проблема залишається. На мій погляд, події під час голосування з кадрових питань в достроково обраній Київраді є найпоказовiшими.
Аналізуючи перебiг подій в українській політиці, я дійшов висновку, що необхідно обговорювати не проблему зрадників в українській політиці, а проблему зради, тому мої роздуми не стосуються окремих політиків і партій, а відносяться до проблеми взагалі.
Перш за все слід визначитися, що таке зрада, бо зрадники з’являються тільки тоді, коли існує зрада. Останнім часом стало дуже модним називати зрадниками будь-кого, хто насмілиться висловити власну думку, яка відрізняється від єдино правильної позиції партійного вождя. Безумовно, всі громадяни настільки різні, що знайти двох однакових не можливо, але якщо в партію добровільно об’єднуються громадяни близьких поглядів, то за стратегічним питанням розвитку країни і суспільства їх погляди мають бути близькими. Аналізуючи дії найрейтингоноснiших політичних партій, а особливо їхні партійні списки на виборах до різних рад, я дійшов висновку, що про спільність поглядів однопартійців взагалі не варто говорити, тут все визначається родинно-клановими стосунками та розміром гаманця. А про яку зраду можна говорити там, де обертаються гроші, великі гроші, шалено великі гроші? Спостерігаючи за ходом виборчої кампанії до Київради, було важко не помітити того шквального піару, який спрямували на свідомість виборця політичні сили, і неважко оцінити розміри витрат на таку агітацію. Такого потужного обстрілу свідомості виборця ще не було. Складається враження, що українські партії перетворені в організації з надання політичних послуг. А зараз, шановний читачу, я пропоную на один абзац відмежуватися від політики.
Уявимо, що десь в якійсь країні до будинку розпусти приходить клієнт, платить великі гроші, замовляє відповідні послуги, а керівництво будинку замість надання проплачених послуг пропонує клієнтовi зайнятися проституцією, стати обслуговуючим персоналом закладу. Клієнти бувають різні: одні погодяться за власні гроші себе продавати, а інші, що мають почуття власної гідності, грюкнуть дверима і більше не будуть мати справу з такою організацією. Виникає логічне запитання: чи можна обвинувачувати проститутку в зраді, вона свідомо продає себе, це її бізнес, і відповідати за її дії мають керівники закладу. Бо для клієнта, що заплатив гроші за послуги, керівники закладу — це також обслуговуючий персонал.
Чомусь деякі керівники українських політичних партій мені дуже нагадують власників тих закладів, що звинувачують клієнтів у зраді за небажання за власні гроші переходити в розряд обслуговуючого персоналу.
До того часу, поки в партійних списках політичних партій не буде жодного спонсора, які фінансують партії, не варто говорити про зраду. Особисто у мене ті, хто не бажає бути «ванькою-встанькою» української політики під керівництвом колишнiх комсомольських агітаторів та діток колишнiх високопоставлених компартійних керівників, викликають значно більше поваги, ніж ті, хто готовий на будь-які приниження, щоб залишити відповідну частину свого тіла в недоторканому депутатському кріслі. Особисто мені вже набридло спостерігати, як керівники політичних партій «в соплях» волають про зраду, замість того, щоб персонально відповідати за дії тих, кого вони включили до своїх партійних списків. Саме керівники політичних партій є найбільшими зрадниками — вони зраджують своїх виборців, зараховуючи до партійних списків потенційних перебіжчиків. А той, хто сам зрадив своїх виборців, не має морального права звинувачувати у зраді інших.
А як можна назвати те, що відбувається зараз у вищому законодавчому органі держави? Парламентарі під час засідань знову цинічно займаються антиконституційною діяльністю — бігають рядами і голосують за себе і за декількох відсутніх депутатів. Спікер, перед очима якого все це відбувається, робить вигляд, що все в рамках закону, гарант дотримання Конституції також цього не помічає і замість того, щоб розігнати явно недієздатний парламент, намагається переконати громадян у тому, що коаліція існує. Хоч всім зрозуміло, що переконати в тому, чого нема, неможливо.
Уряд нам співає солодкі пісні про подолання інфляції. Можливо, для міліардерів, чиї статки за рік подвоюються, все прекрасно, але для пенсіонера, чий сімейний бюджет витрачається переважно на продукти харчування, реальна інфляції складає не офіційно опубліковану мінстатом, а сотню відсотків. А пан Президент замість того, щоб відправити такий уряд у відставку, пише йому чергового листа з попередженням. Після проведення політичної реформи в країні створено всеохоплюючу систему безвідповідальності: парламенту, політичних партій, уряду, тому що, як відомо, відповідальність — категорія індивідуальна, а в державі залишилася одна найвища посадова особа, що має індивідуальну відповідальність — це Президент, і мене дуже дивує, що глава держави погодився на роль крайнього і, замість прийняття рішучих заходів, займається умовлянням високопосадовців і політиків виконувати свої обов’язки: політики розбіжаться, створять нові партії й знову стануть білими і пухнастими, а за всі негаразди відповідати буде Президент.
