Господарі «нового світу»

Можна стверджувати, що зусилля чесних українських істориків не змарновано: впродовж останніх двох десятиліть зібрано й опрацьовано величезний масив фактів, котрі підтверджують насильницький, антидемократичний та антигуманний характер грандіозного соціального експерименту («побудови нового світу»), ініційованого російською партією більшовиків у 1917 році. Якщо до цього додати щирість етичного обурення, з яким засуджується скоєне тогочасними радикал-фанатиками (до того ж — іще й переконаними прихильниками «єдиної та неділимої держави», тільки вже на «революційних» засадах), то, здавалося б, картина вражаючої історичної трагедії початку ХХ століття, що була такою немилосердною і до України, є повною або майже повною...

Проте проблема тут, очевидно, полягає у тому, що досі (не на рівні публіцистики, а з використанням методології сучасного наукового дослідження) ще не дано відповіді на, можливо, найголовніше запитання: як подібне стало можливим? Предмет дослідження можна (і треба) дещо звузити й сформулювати суть питання інакше: якою конкретно була соціальна база тоталітарного, тиранічного режиму необмеженої влади Сталіна, що його було остаточно утверджено в СРСР в середині 30 х років минулого століття? Іншими словами, яким був сталінський правлячий політичний клас? І тут доводиться мимоволі визнати, що змістовних, фактично й документально обгрунтованих праць, що допомагали б осмислити саме цю проблему (а вона справді варта пильної уваги), на жаль, не так вже й багато.

Тим більшої уваги варта нова монографія доктора історичних наук Миколи Дорошка «Номенклатура: керівна верхівка Радянської України. 1917—1938 рр.» (Київ, видавництво «Ніка- Центр», 2008), присвячена результатам наукових пошуків автора в дослідженні проблеми формування та функціонування компартійно-радянської номенклатури УРСР у 1917—1938 рр. Широке використання архівних та інших джерел дозволило Миколі Дорошку по-новому оцінити «внесок» керівного прошарку Радянської України в утвердження тоталітарного ладу в СРСР, довести його причетність до творення жахливого Голодомору 1932—1933 рр., з’ясувати реальні мотиви знищення функціонерів УРСР сталінським режимом під час масового терору 1937— 1938 рр. Автор запропонував також ряд теоретичних положень, полемічних стосовно окремих традиційних уявлень про діяльність партійно-радянського керівництва УРСР та її наслідки.

М. Дорошко переконаний, що тема монографії, поза сумнівом, є більше ніж актуальною й для наших днів. Він підкреслює, що варто неодмінно пам’ятати про «неповноцінність української номенклатури як еліти суспільства, її несамостійність та підпорядкованість московському партійному центру. Меншовартісність української держави і є серйозною перешкодою на шляху демократизації суспільства і виходу України на цілком самостійний шлях розвитку». На думку автора, «правдиві уроки з радянського досвіду здатні плідно прислужитися на сучасному етапі державотворення. Адже в багатьох внутрішньо- і зовнішньополітичних проблемах сьогодення легко проглядає історична спорідненість із подіями 1920—1930-х рр., віднаходяться їхні глибинні, сутнісні причини, виявляється не лише зовнішня, але й внутрішня детермінована схожість». Безперечно, справедливі слова!

Розділи книги М. Дорошка («Становлення компартійно-радянської номенклатури УСРР», «Номенклатура органів влади та управління УСРР», «Діяльність номенклатури Радянської України в кінці 1917—1938 рр.») мають певний тематичний центр, і яким він є, чітко видно хоча б з того, що в назвах усіх розділів раз по раз повторюється те ж саме ключове слово: «номенклатура». Взагалі, цей термін (і головне, соціальну групу, котра реально впливала на політичні та економічні процеси в нашій країні впродовж усього ХХ століття і джерело влади якої і зараз залишається більш ніж потужним!) ми вже раніше зустрічали в працях західних та російських вчених — досить згадати лише такі імена, як Мілован Джилас, Михайло Восленський, Абдурахман Авторханов... А ось щодо «українського сегмента» цієї проблематики, то можна сказати, що роботи тут (так само, як і методологічних «білих плям») ще вельми багато. Саме ці «білі плями» і прагне заповнити Микола Дорошко.

На сторінках монографії зустрічаємо цілу портретну галерею відомих представників української партійної, радянської та господарської номенклатури: Станіслав Косіор; Християн Раковський; Григорій Петровський; Григорій Пятаков; Дмитро Лебідь... Що об’єднувало цих людей, зовні таких різних, з несхожими біографіями, долями, не завжди однаковими поглядами? Відповідь — у типологічно подібних рисах зазначених діячів, на чому і зосереджує увагу автор. Саме ці риси (жорстокість, непримиренність, фанатична віра у володіння монополією на істину, прагнення вдаватись до насильства як універсального, всесильного засобу політичної боротьби, таємничість і конспірація буквально в усьому) і дозволи більшовицькій партії зустріти соціальні «бурі» 1917 року у всеозброєнні. Бо, вказує автор, «вже на час Лютневої (1917 р.) революції в Росії більшовики мали апарат, в якому переважали представники інтелігенції й колишні робітники, які, перетворившись на професійних революціонерів, втратили зв’язок з класом, від імені якого вони проголосили намір здійснити «революційні перетворення». Саме вони, вчорашні підпільники, посіли керівні посади в самодіяльних робітничих та солдатських радах, перебравши на себе функцію вершителів долі пролетаріату, а потім і всього народу. Так розвивалася і зміцнювалася тенденція до відокремлення партійного керівництва від мас, яке вдавало, що його власні інтереси тотожні інтересам робітничого класу. Жовтень 1917 р. організація професійних революціонерів зустріла у всеозброєнні. Виплекана своїм вождем В. Леніним, вона готова була перетворитися на ядро нового державного механізму».

Найважливіший висновок, що його робить автор на підставі ретельного аналізу фактів, документів, висловлювань історичних діячів, і, головне, на підставі реальної політичної практики лідерів більшовиків 1917—1938 років, — це те, що КП(б)У, власне, і за своїми стратегічними цілями, і за тактикою, і за національним складом (в монографії наведені переконливі статистичні дані) не була, особливо у 1917 — 1923 рр., тобто до початку офіційного проголошення політики «коренізації», українською партією, оскільки ретельно виконувала всі накази кремлівського «центру». Підсилювала залежність України від Москви ще й та обставина, зазначає М. Дорошко, що «до діта 1918 р. в Україні не існувало не лише власної Комуністичної партії, але навіть філії РКП(б), оскільки остання не визнавала ні за статутом, ні на практиці не те що незалежності, але навіть місцевої автономії компартій національних республік (таке великодержавницьке ставлення більшовиків до своїх «молодших братів» з національних окраїн Росії практикувалося ними і в дожовтневий період)».

Відтворивши процес формування партійно-радянської номенклатури УРСР у 20—30-ті роки ХХ століття, Микола Дорошко робить такий загальний висновок: «Перетворившись на панівну верству радянського суспільства, номенклатура відіграла надзвичайно негативну роль у його житті. Десятки мільйонів людських жертв, бідність населення, ліквідація свобод, позбавлення членів суспільства елементарних умов для нормального існування, утвердження тоталітарного режиму — ось неповний перелік її «заслуг». Сталінське керівництво уявляло ідеальне суспільство злагодженим механізмом, на вершині якого перебуває абсолютно незалежний від нього керівний центр, а в основі — маси, які підкоряються останньому безумовно і свідомо... Комуністична номенклатура пройшла великий шлях до цього ідеалу, але так і не змогла назавжди нав’язати його суспільству». І з цими словами автора монографії про УРСР-івську номенклатуру не можна не погодитися.