Теорія особистості
У петербурзькому журналі «Город» №38 від 29.10.2007 року опубліковано інтерв’ю з художником-постановником відомого блокбастера «Тарас Бульба» Володимиром Свєтозаровим. Тут читаємо: «Українці, на жаль, розділилися на дві рівні половини. Одна половина хоче, щоб у них були піонерські табори, дитячі садочки, пельменні, а інша — щоб «Макдональдси», секс-шопи й бутіки. І жодна половина не може перемогти і весь цей безглуздий антагонізм триває вже довго. Але коли я особисто (В. Свєтозаров. — С.Г. ) проводив опитування серед представників різних верств населення й запитував: коли вам було краще — коли Україна була разом із Росією чи зараз — жодна людина не сказала, що зараз краще»... Ось як вони нас зараз уявляють і оцінюють. З одного боку, нехай думають і пишуть що завгодно. А з іншого — з чого вони це все взяли? Люди в Україні самі ніколи й не думали (і не думають!) ділитися. Їх увесь час стараються розділити якимось чином зі сторони. Зі сторони (і внутрішньо, і зовнішньо) не завжди доброзичливої. Хіба справжня дружба передбачає повну відмову від власної самості, самостійності й самодостатності? Аж ніяк! Чим більше ти з себе щось визначене представляєш насправді, тим більше ти й цікавий іншому як друг, партнер, співробітник і колега. Хіба не так? Що ж до розподілу майновою лінією, то хіба коли ти чогось не маєш, ти обов’язково маєш тільки хотіти його отримати? До відома тих, хто любить порозмірковувати: в Україні давно вже зростає і формується ціле громадянське співтовариство людей, які своє буття визначають зовсім не володінням чи не володiнням чого-небудь, а самореалізацією себе як особистості, члена якогось етноколективу, як громадянина нарешті! Дуже повчальна історія Іони — пророка в Святому Письмі. Довго, дуже довго тікав він від свого покликання... Навіть якось знайшов якийсь корабель і швиденько поплив на ньому світ за очі, лише б подалі від імені Господа. Недовго ж він на ньому плив! Розігрався страшний шторм і забобонні корабельники просто викинули цього нашого відщепенця за борт. Але й тут, хіба ж на погибель? Величезний кит поспішив поглинути його. Але ж також ненадовго — до найближчої суші, і тільки! Довелося цьому бідоласі все-таки добратися за три дні пішки до міста Ніневії і почати проповідувати в ньому те, що Господь наказав йому. І з чималим успіхом! Велике місто й сто двадцять тисяч людей у ньому таки уникнули неминучого лиха, що загрожувало їм... Але ж і це не напоумило нашого втікача. Знайшов він, зрештою, якийсь занедбаний кущ і захотів було за ним знову сховатися, ховатися від уваги Господа. Ховався він ховався, але ж також не назавжди — якісь ненажерливі жуки поспішили підточити його коріння й рослина засохла. Ось тоді зовсім засмутився наш Іона, просто до смерті й сказав: краще вже мені померти, ніж жити. І ось що він почув згори: «Ти засмучуєшся через рослину над якою не трудився і яку не ростив, яка в одну ніч виросла і пропала; як же Мені було не пожаліти величезної Ніневії, в якій безліч людей, які не можуть відрізнити однієї руки від другої, і незліченна кількість всілякої живності й рослинності?» Якщо Господь захоче, хто відверне? А якщо не захоче, хто посприяє?
