Лжедмитрій І: українська карта у грі російського самозванця

На самому початку XVII століття царська Росія пережила досить складний у різних відношеннях період, який увійшов в історію під назвою Смутних часів. Саме до того часу відноситься запаморочливий зліт самозванця Лжедмитрія I та його нищівна поразка. Факти, наведені в цій статті, свідчать, що цей самозванець не зміг би досягнути таких немислимих успіхів без значної підтримки, якої йому вдалося заручитися в Україні...

САМОЗВАНИЙ ПРЕТЕНДЕНТ НА ЦАРСЬКИЙ ПРЕСТОЛ

Юрій Богданович Отреп’єв — майбутній самозванець, що узяв ім’я сина Івана Грозного Дмитра, який, за офіційною версією, загинув у травні 1591 року від рук убивць, народився в підмосковному місті Коломні, у родині царського офіцера-стрільця Богдана Отреп’єва. Пізніше цар Борис Годунов і його близьке оточення зробили чимало для того, щоб дискредитувати свого противника, показати його такою безпутною та безталанною молодою людиною, п’яницею та чорнокнижником. Насправді ж з наймолодших років Юрій Отреп’єв був птахом явно іншого польоту. Це був від природи обдарований юнак, який мав не по роках гострий розум, чудову пам’ять, гарний музичний слух, був дуже старанним. Саме завдяки подібним якостям Юрій зумів у рекордно короткі терміни чудово оволодіти грамотою, випередивши тут переважну більшість своїх однолітків.

Як це нерідко буває у людей подібного роду, сила честолюбства сина офіцера-стрільця аж ніяк не поступалася силі його очевидних здібностей. Вже тоді зовсім молодий Юрій почав серйозно замислюватися над тим, як йому по-справжньому «вийти в люди», однак скромність його походження спочатку не давала йому, по суті, жодних шансів на те, щоб зробити в Московській державі видатну кар’єру. Отреп’єв вирішив скористатися старим, як світ, способом — знайти собі могутнього заступника. Деякий час майбутній самозванець працював служником у князя Черкаського, а потім — у відомого боярина Михайла Романова. Честолюбний юнак чудово знав, що робив: тоді багато росіян серйозно вважали боярина Романова одним із головних претендентів на російський престол...

Є дані, що завдяки своїм якостям Юрій Отреп’єв досить швидко виділився з іншої романовської челяді. Однак його надії на заможну та впливову людину назавжди розбилися в один із жовтневих днів 1600 року, коли сильний загін царських стрільців з усіх боків оточив будинок його пана (хтось доніс Борису Годунову, що боярин Романов готує замах на царське життя). Служники, і серед них — сам Отреп’єв, заступилися за свого господаря, однак сили виявилися нерівними, а за опір «царським людям» на всіх них чекало суворе покарання — страта. Але син Богдана Отреп’єва зумів уникнути її. Він прийняв чернечий постриг та ім’я Григорій...

На новій, духовній, ниві колишній служник боярина Романова зробив, без перебільшення, запаморочливу кар’єру. Йому знадобився всього лише рік для того, щоб перетворитися з рядового ченця московського Чудова монастиря на диякона та члена патріаршої свити. Можна тільки уявити, яких великих успіхів міг досягнути зовсім молодий диякон, якби він продовжив «монастирську» кар’єру. Аж ніяк не виключено, що в цьому випадку Отреп’єв увійшов би до історії не як один із московських самозванців, а як один із видатних діячів Православної церкви. Але, як ми намагатимемося показати в нашій статті, його блискуча кар’єра назавжди перервалася через дуже вже великий і непідробний інтерес ченця Григорія до суто мирських питань.

Тільки-но ставши дияконом, Отреп’єв зі скрупульозністю, якій міг би позаздрити не один слідчий і навіть не один учений-історик, почав збирати факти та свідчення, що відносяться до Углицької трагедії 1591 року. А одного разу диякон дуже здивував чудовських ченців, заявивши їм, що незабаром він сам стане... новим московським царем!

Тоді мешканці монастиря тільки посміялися над «дивацтвами» молодого ченця. Однак ситуація, в якій опинився сам Григорій, виявилася для нього дуже серйозною: чутка про появу нового претендента на російський престол незабаром дійшла до самого царя Бориса Годунова. Побоюючись цілком реального арешту, Отреп’єв біжить із елітного Чудового монастиря — свідка одного зі своїх тріумфів.

Цілком очевидно, що перед колишнім ченцем було двоє шляхів. Перший означав на все життя залишитися ченцем-утікачем, а другий — реально реалізувати вражаючу ідею, яку ніхто в Чудовому монастирі, природно, всерйоз не сприйняв. Цілком припускаю, що чимало людей у становищі Отреп’єва обрали б перший шлях, тихо радіючи, що Господь подарував їм ще один день на свободі і ще один шматок хліба. Однак віддамо належне Григорію — цілі він умів ставити не за віком високі. Отреп’єв вирішує оголосити себе сином Івана Грозного Дмитром, який уник смерті та розгорнув боротьбу за «батьківський» престол...

ПОШУК ЗАСТУПНИКІВ

Звичайно, не за віком розумний Григорій Отреп’єв досить швидко усвідомив, що без серйозної підтримки з боку могутніх людей усім його «царським» амбіціям призначено залишитися не більш ніж райдужними юнацькими мріями. Але де саме потрібно було йому шукати цієї підтримки сильних світу цього? Самозванець зрозумів досить швидко, що в самій Московії, де залізна рука Бориса Годунова міцно тримала за горло будь-яку опозицію, здобути її буде практично неможливо. «Царевич Дмитро» вирішує спробувати щастя в сусідній Речі Посполитій.

Одного разу в супроводі двох ченців Чудова монастиря Отреп’єв вирушив у далеку дорогу та через деякий час опинився в Сіверський Україні. Григорій і його двоє супутників декілька днів відпочивали у стінах Трійці-Сергієвого монастиря в Новгороді-Сіверському, а потім знову вирушили в дорогу. А ще через декілька годин настоятель монастиря виявив у своєму «господарстві» записку, з якої випливало, що тут зовсім нещодавно зупинявся не хто-небудь, а царевич Дмитро, що дивом уник смерті...

Звичайно, з точки зору елементарної конспірації, збіглий чернець діяв нерозсудливо. У монастирі могли виявитися «твердолобі» прихильники Бориса Годунова, яким би не склало жодних труднощів швидко «обчислити» і назавжди нейтралізувати автора записки. Але зрозуміти по-людському Юрія Богдановича цілком можна: вже дуже хотілося йому відчути себе в тій царській ролі, яку він сам же для себе і вигадав.

Ще через деякий час дорога привела Григорія та його супутників до Чернігова, а потім — і до Києва. Троє ченців відразу ж вирушили до Києво-Печерського монастиря, де пробули близько трьох тижнів. А в кінці свого перебування у святому помешканні Отреп’єв у ході однієї з бесід оповів настоятелю монастиря, хто він насправді є...

На наш погляд, цей крок з боку Лжедмитрія треба розуміти як початок конкретного пошуку ним могутніх заступників, одним із яких, на його думку, цілком могла стати Православна церква в межах території тогочасної Речі Посполитої. Однак у стінах Києво-Печерської лаври на нього чекало гірке розчарування. Тут із амбіційною молодою людиною не тільки не стали серйозно розмовляти, а й указали йому і його товаришам на двері... Лжедмитрій, однак, не заспокоївся, та і не могло бути інакше: чернець- утікач, крім усього іншого, відрізнявся ще і неабиякою завзятістю. Він горів бажанням знайти собі могутнього патрона. Незабаром Григорій зумів спочатку розпрощатися з Варлаамом і Михайлом (так звали двох його супутників), і цей крок був ним, зрозуміло, зроблений не випадково: його товариші, що добре знали його секрети, могли серйозно зашкодити йому. Незабаром Лжедмитрій з’явився в Остені, в маєтку князя Костянтина Острозького. Однак спиратися на підтримку могутнього магната Отреп’єву також не довелося: князь без зайвих церемоній наказав своїм слугам вигнати «царевича» геть...

Важко з достовірністю сказати, скільки подібних невдач зазнала людина, що видавала себе за рідного сина царя Івана Грозного. Можна передбачити, що таких невдач було у нього чимало, і кожна боляче поранила не за роками розвинене самолюбство Григорія Отреп’єва — адже як актор, що непогано вивчив свою роль, він уже став входити в образ (ним же самим створений) царського сина, однак жорстоке життя досить часто нагадувало розстризі про те, що він — звичайний простолюдин, якого можна безкарно принизити. Щоправда, не можна не пригадати, що Отреп’єва в бажаній для нього ролі визнали представники єретичної секти аріан і що сам самозванець навіть деякий час навчався в аріанській школі в Гощі. Однак згодом Григорій рішуче порвав із аріанами, запізнілим чином усвідомивши одну очевидну істину: він ніколи не зможе зійти на московський престол як цар-єретик...

Важко сказати, як би могла скластися подальша доля самозванця, якби одного чудового для себе дня він не з’явився в Брачині — полтавському маєтку князя і магната Адама Вишневецького, якому він запропонував себе як служник. Згодом, ставши слугою князя, Отреп’єв відкрив йому свою «таємницю»... За однією з версій, це визнання відбулося за наступних обставин. Одного разу Адам Вишневецький, незадоволений якоюсь роботою служника, сильно вдарив його по обличчю, на що скривджений Григорій з гідністю відповів, що його господар б’є не кого-небудь, а сина царя Івана Грозного. А вже через декілька хвилин «царський син» оповів князю легенду про те, як нібито вірні йому люди, знаючи про те, що на нього, царевича Дмитра, готується замах, підмінили його дуже схожим на нього іншим хлопчиком, який і прийняв за нього мученицьку смерть...

Нарешті збіглий чернець і самозванець домігся того, чого з нетерпінням чекав так довго. Вишневецький беззастережно визнав його царським сином Дмитром і наказав своїй численній челяді надати йому царських почестів. Незабаром уявний царевич і його заступник почали серйозно думати про організацію військового походу до Московії, який повинен був увінчатися здобуттям самозваним царем царського трону...

Важко сказати, чи повірив князь Адам отреп’євскій легенді. Можна цілком передбачити, що не повірив: вже занадто неправдоподібним було твердження Лжедмитрія про те, що вірні люди заздалегідь знали про замах, який, як свідчать історики, був дуже добре законспірований. Однак, за великим рахунком, князю-магнату було байдуже, чи має він справу з дійсним сином Івана Грозного або ж з одним із типових самозванців, на яких виявилася такою багатою світова історія. Підкреслю, що Вишневецький визнав самозванця і обіцяв йому військову допомогу, виходячи передусім із власних інтересів. Річ у тім, що великі володіння князя, що були в «нестабільному» прикордонні, нерідко ставали ареною озброєного протистояння магнатських загонів і царських військ. Вишневецький цілком серйозно сподівався, що, отримавши царський престол, його протеже відразу ж забезпечить широкому феодальному пануванню свого заступника спокій і стабільність.

Однак воєнному походу, за який енергійно взявся князь Адам, призначено було закінчитися, не розпочавшись. Військо, яке зібрав магнат, виявилося невеликим і явно недостатнім для серйозної воєнної кампанії, а надія Вишневецького на допомогу ханського Криму виявилася марною, незважаючи на те, що патрон самозванця послав хану листа з проханням про це. Внаслідок всього цього заступник Лжедмитрія досить швидко охолонув до запланованого «заходу», що примусило збіглого ченця змінити орієнтацію. Треба сказати, що йому знову пощастило — і, за великим рахунком, навіть набагато більше, ніж з Адамом Вишневецьким. Новим заступником Отреп’єва став Юрій Мнішек — польський сенатор, воєвода Сандоміру, а також староста Львова і Самбора — далеко не остання фігура на політичному горизонті Речі Посполитої тих років...

ВІД ЛЬВОВА ДО КИЄВА

Польський сенатор, воєвода та староста зустрів прибулого до нього самозванця буквально по- царському. Не доводиться сумніватися, що така очевидна прихильність до самозванця була зумовлена цілком реальними інтересами Юрія Мнішека. Свого часу Мнішеку пощастило стати керівником декількох прибуткових королівських маєтків, які приносили досить великий річний прибуток. Підкреслимо, що значну їхню частину Мнішек безсоромно клав у свою кишеню, нескінченно відтягаючи фінансові перерахунки до державної скарбниці. Зрештою високі посадові особи заявили сенатору: або він назавжди припиняє подібні дії, або велика частина його особистого майна буде відібрана у нього для погашення боргу.

Підкреслимо, що з самим Лжедмитрієм Юрій Мнішек пов’язував ще більші надії, ніж Адам Вишневецький. З його допомогою старий казнокрад сподівався не тільки забути про свої великі борги, а й збільшити статки своєї родини. За пропозицією Мнішека самозванець узяв зобов’язання одружуватися на його дочці Марині й, крім того, передати їй 1 млн. царських рублів і право управління Новгородською і Псковськими землями. Зі свого боку Юрій Мнішек узяв зобов’язання підготувати та здійснити серйозний воєнний похід проти Бориса Годунова, а перед цим організувати зустріч самозванця з королем Речі Посполитої Сигізмундом. У її ході в обмін на підтримку (щоправда, неофіційну) Отреп’єв погодився після здобуття престолу приєднати до Польщі Чернігово-Сіверську землю...