Передноворічна ностальгія
Ці спогади насуваються на мене, як правило, у кінці грудня і, зазвичай, мимоволі. На цей раз поштовхом послужила невелика синтетична ялинка, що її встановила вдома моя племінниця. У тому домі, у тій же кімнаті й на тому самому місці, де у мої дитячі роки перед Новим роком з’являлася лісова колюча красуня, яку для мене з сестрою приносили батьки. Збереглася фотографія, де ми вдвох з надзвичайно щасливим виглядом сидимо під сосонкою, вже прикрашеною до свята. Спочатку іграшки, які розвішували на ній, були переважно з картону, паперу і пап’є-маше. Діда Мороза і Снігуроньку для нас робив дідусь Шура — голови ляльок він виготовляв з яєць, проколюючи їх голкою і видуваючи з них білок і жовток, а потім розмальовуючи обличчя фарбами. Признаюсь, більш оригінальних діда Мороза і Снігуроньки я в житті не зустрічав. На гілках у «картонний» період (частину іграшок я вирізав з паперу сам), розвішували також горіхи в блискучих обгортках від цукерок, мандарини і яблука. Та потім батько привіз з Німеччини, де служив у війську, комплект скляних, яскраво розмальованих і зi дзеркальним відливом іграшок — пташок, звірів, авто, хатинок. Зайве, мабуть, описувати радість, яка охопила нас iз сестрою, коли ми побачили це багатство, особливо коли воно розмістилось на гілках ялинки під черговий Новий рік. Не пам’ятаю, чи з того комплекту була п’ятикутна червона зірка — обов’язковий символ тієї епохи — але що вона вінчала ялинку, це точно.
Чесно кажучи, зараз я не можу зрозуміти, як в цю, вельми скромну за розмірами кімнату, вміщалась наша рідня (як мамина, так і з батьківської сторони), яка приходила святкувати Новий рік. Але дорослі навіть примудрялися танцювати. Дуже довго в ній стояло старовинне німецьке піаніно, за яке мама сідала разом із своїм двоюрідним братом Жоржем, і вони в чотири руки награвали веселі й журливі мелодії. Сім’я моя була українською, але російськомовною. Як і рідня. Та пісні співали як українські, серед них «Ой чорная, ти чорна...», «Била мене мати березовим прутом», «Розпрягайте, хлопці, коней», так і російські, особливо популярну тоді «Ой, цветет калина». Отже, українські пісні, пісні свого народу я не вчив спеціально, їх напрочуд гарні мелодії та слова прийшли до мене ще у дитинстві. І зовсім недавно я узнав, як моя сім’я ставала російськомовною — дехто з братів моєї бабусі по маминій лінії Василиси (у родині батька відбувалось подібне), з міркувань просування по службі почали самі переходити на російську і вимагати того ж від рідних. Це до питання про органічність розповсюдження цієї мови в нашій країні.
І контрапунктом — інший спогад. Сахалін — одне з новорічних свят, яке я зустрічав, коли ще у радянському війську командував взводом в окремій роті в такому собі селищі Третя Падь під Корсаковим. За столом із дружинами вся офіцерська і старшинська компанія, майже суціль з українським прізвищами, в тому числі такими колоритними, як Босюк, Дубик. Після опівночі (у Москві й Києві в цей час люди ще бігають по магазинах, роблячи покупки) старшина Лупир витягує гармошку і, розтягуючи міхи на всю ширину, починає грати, заохочуючи нас до пісень. Розходились по свої домівках вранці, коли у Білокам’яній починали бити куранти, сповіщаючи, що у радянському Союзі офіційно наступив Новий рік.
Зараз ми традиційно святкуємо Новий рік і Різдво у батьків моєї дружини. Недалеко від столу, на стіні, в обрамленні рушників портрет Тараса Шевченка. Господарям за радянських часів довелось пережити немало неприємностей від влади за шанування українського генія. Кілька років назад я перечитав його головні твори і зараз можу сказати те, що говорив тоді, хоча це і не буде оригінальним — саме Шевченко найпотужніше втілив український дух. З усіма його перевагами і проблемами. А його гнівне: «Раби, подножки, грязь Москви...» з поеми «І мертвим, і живим...» варто частіше згадувати багатьом нашим політичним діячам. Тарас Шевченко, як на мене, і є Великий Українець, не зважаючи на всі злами і перверзії його долі.
...Довгий час я шкодував, що не залишився після служби на Сахаліні, бо, що не кажи, а зарплата там була б значно більша. Але вже давно згадую про це як про певний, хороший відрізок життя, і не більше. І радий, що повернувся в Україну.
