Америка 2007: від Джорджа Буша до Гілларі Клінтон
1. ДЖ. БУШ ПРОТИ А. ГОРА: ХТО ПЕРЕМIГ?
У 2000 році, працюючи в Канаді, я, затамувавши подих, стежив за телевізійними дебатами кандидатів у президенти США від Республіканської та Демократичної партій. Двобій Джорджа Буша і Альберта Гора складався спочатку на користь віце-президента США. Гор демонстрував безсумнівну інтелектуальну перевагу над суперником: обсяг його знань у сфері зовнішньої та внутрішньої політики вражав, він легко оперував цифрами, фактами, процентами, звертаючись до Буша з ледь приховуваною іронічною посмішкою, наче той був школярем-недоуком у порівнянні зі всезнаючим університетським професором; на відміну від Буша, Гор блискуче володів проблематикою національної безпеки (за яку відповідав, будучи віце-президентом США) і питаннями захисту довкілля, і здавалось, що суперник на ринзі та його секунданти ось-ось викинуть білий рушник капітуляції й бій буде припинено у зв’язку з очевидною перевагою представника Демократичної партії.
Та цього не сталося.
Навпаки — інтелектуальна перевага Гора обернулася на його поразку: виявилося, що релігійно-консервативний плебс США, так само, як і масовий електорат будь-якої країни, не сприймає самовпевнених розумників, переобтяжених інформацією: другі та треті теледебати Гор програв своєму простакуватому супернику, який нестачу інтелекту компенсував жартами, примітивними завченими гаслами, обіцянками скоротити податки і неоковирною стилістикою англійської мови.
Мимохіть згадалася історія одного з попередніх президентів США, якого політтехнологи в ході виборчої кампанії відучивали від вишуканих манер випускника Гарварда й показували, як витирати ніс рукавом піджака та використовувати ненормативну лексику в ході зустрічей з трудящими Америки, які не полюбляють незрозумілих інтелектуалів, а чекають від кандидатів простих істин. (Це варто пам’ятати тим, хто не розуміє, як за одного з малоосвічених, грубуватих і не обтяжених інтелігентськими комплексами українських кандидатів проголосувало понад третину виборців — бо розпізнали в ньому СВОГО.)
Справжня трагедія розігралася, коли А. Гор, набравши сумарно більше голосів виборців, програв вибори завдяки рішенню Верховного суду США (перевагу забезпечив суддя — ставленик Республіканської партії). У ті дні, коли Америка, вражена безпрецедентністю ситуації, очікувала остаточних результатів, зрозумівши, наскільки небезпечно поділеним є власне суспільство (у пропорції 50:50), Гор здійснив учинок, що поставив його врівень з найбільшими героями американської історії: він не оскаржив рішення Верховного суду США, що відмовився перерахувати голоси у Флориді (хочa відомо, що вважав це рішення несправедливим). А підкорився такому спірному вироку суду тільки тому, що не хотів, щоб американці втратили віру в їхню демократичну систему!
Я щиро вболівав за Гора, будучи переконаним у його політичному майбутті та справжніх лідерських якостях. Познайомився з ним 1990 р. в Москві, коли працював у комітеті з питань екології Верховної Ради СРСР. Мені одразу сподобався молодий, атлетичного складу сенатор, який захоплювався проблемами захисту навколишнього середовища. Я розповів йому про ситуацію в Чорнобилі, й він пообіцяв обов’язково побувати на місці планетарної техногенно-екологічної катастрофи. Гор не дуже повірив у мій прогноз щодо близького розпаду СРСР і відродження незалежної України, але коли у 1994 р. ми зустрілися в Білому домі, він одразу пригадав мене і моє передбачення і дружньо привітав. Гор успішно очолював міждержавну комісію Кучма—Гор і знав багато чого про темні оборудки українського керівництва.
В останній день мого перебування у Вашингтоні послом України в США віце-президент А. Гор прийняв мене у Білому домі (заміщав у цей день відсутнього президента Клінтона) — честь, що випадає далеко не кожному послу. Він подарував мені свою книжку екологічних роздумів «Земля в рівновазі» («Earth in balance»). На прощання я щиро побажав йому стати наступним президентом США...
Нам важко уявити, яку глибоку драму пережили Гор і його чарівна білява дружина Тіппер після нищівного політичного нокауту 2000 року. Гор, здавалося, назавжди пішов у суспільне небуття — адже став найбільшим «лузером» США на зламі століть, а американці не люблять тих, хто програє.
І ось минуло сім років. «Щасливий», «переможний» суперник Гора, ставши президентом США, спізнав усю глибину воєнних та фінансових провалів, перетворившися на заручника бундючної й небезпечної доктрини неоконсерваторів, релігійних фундаменталістів, прибічників застосування не «м’якої» сили Америки, а проведення односторонніх жорстких воєнних акцій. Від Дж. Буша як від найбільшого «лузера» серед американських президентів відхрещуються сьогодні всі кому не ліньки: і колишні друзі та прибічники, і помірковані республіканці-консерватори, і частина військового істеблішменту, розлючена бездарним веденням війни в Іраку, і європейські союзники. Навіть представники української діаспори, переважно симпатики республіканців, мають Бушу за зле, що не спромігся відвідати Україну за роки свого правління.
У книгарнях та кіосках преси в Америці з’явилася безліч книжок, які звинувачують Дж. Буша і Д. Чейні в тому, що саме вони є частиною «Осі зла», бо втягли США у воєнну авантюру, що посіяли в суспільстві параною, пішли на порушення конституції та інші сумнівні вчинки.
Гор, переживши найчорніший період свого життя, воскрес із небуття. Він зцілився від політики та її низьких пристрастей, одужав духовно й фізично: відкинувши честолюбні мрії та владні спокуси, Альберт Гор усю свою харизматичну силу впливу на людей, увесь інтелект та всю відданість «зеленій» ідеї кинув на важку й невдячну роботу — попередження людства про грізну небезпеку: зміни клімату, що вже стають реальністю.
У роки, коли його суперник Дж. Буш розтринькував залишки політичного капіталу, А. Гор після тридцяти років перебування в політиці, відмовляючись від прохань прибічників виставити свою кандидатуру на президентських перегонах 2008 року, став одним із найзначніших моральних авторитетів Америки, справжнім світовим Лідером, який закликає людство гідно відповісти на небезпечні екологічні виклики.
Одночасно з ураганом «Катріна» та зростаючим числом попереджень науковців-кліматологів фільм А. Гора «Незручна правда» («Inconvenient Truth») спричинився, як писав журнал «Time» (28 травня 2007), до «однієї з найбільш драматичних змін громадської думки в історії, коли американці раптово збагнули, що повинні змінити шлях розвитку».
Проїхавши за останні чотири роки тисячі кілометрів, відвідавши майже всі штати своєї країни та десятки країн світу, 59-річний А. Гор наполегливо створював народний рух для подолання найсерйознішої кризи, перед обличчям якої стоїть сьогодні людство. Як результат такої титанічної праці — 90% демократів, 80% незалежних і 60% республіканців виступають за «негайні дії з боротьби з кліматичною кризою». Він створив «Союз для захисту клімату», працює старшим радником компанії «Google» та членом ради директорів «Apple». Екс-віце-президент також є співзасновником мережі кабельного ТБ і головою інвестиційного фонду Generation Investment Management з активами понад 1 млрд. доларів. Він працює так тяжко, як ніколи в житті, що дало підставу його друзям пожартувати: «Чому б тобі, Ел, не зробити перерву й не поборотися за президентське крісло?».
Ставлення до політики свого колишнього суперника А. Гор висловив у своїй останній книжці «The Assault on Reason» («Атака на розум»). Він твердить, що демократичне бачення американських батьків- засновників нації сьогодні викривлене, а американський ярмарок великих ідей поступово вироджується в рай для дрібних торгашів. Гор піддає нищівній критиці республіканську адміністрацію за війну в Іраку та ряд злодіянь, що їх скоїли нинішні керівники держави: за експлуатацію політики страху в суспільстві, за помилковий курс, що його нав’язують американському народові, за нищення основи демократії — системи «стримувань і балансів», за зменшення рівня національної безпеки та за різке погіршення іміджу Америки у світі.
Гор наполягає на тому — і в цьому весь Гор як об’єктивний дослідник, а не партійний пропагандист, — що вина лежить не тільки на Дж. Буші чи Д. Чейні, й не лише на подіях 11 вересня 2001 р.: існують, на його думку, впливові сили, які спрямовують американське суспільство в хибному напрямі. Серед таких сил — могутній і ще не досліджений ученими вплив телебачення на людей, що стає причиною неспроможності вести діалог та оцінювати ідеї. На думку Гора, рятівним засобом може стати iнтернет, який відновлює здатність людей до обміну думками, що є ключовим для відродження американської демократії.
Нобелівська премія миру- 2007, якою вшановано Альберта Гора, гідно увінчала екологічно-просвітницьку діяльність екс-віце-президента США. Не ставши президентом США, на що безумовно заслуговував (і хтозна, як розвивалася б світова історія за його президентства), А. Гор, подолавши глибоку життєву кризу, піднявся до вершин світового лідерства і тим самим довів, що він — справжній американець і вміє перетворюватися з «лузера» на «віннера».
Ця майже міфологічна притча про двох героїв-суперників дає нам змогу поглянути на химерні, іронічні гримаси Історії, яка несподівано звеличує тих, хто, здавалося б, програв головну битву життя, і завдає нищівної поразки тим, хто через некомпетентність, догматизм й брак уяви нездатний дати адекватну відповідь на виклики часу. Американська нація не прощає поразок своїм лідерам.
Вирок історії чекає також і на тих українських лідерів, які наосліп блукають лабіринтами марнославства й провінційної дріб’язковості, забувши про вищі національні інтереси великого, збіднілого, дезорієнтованого, терплячого (до певного часу) і в глибинах своїх вільного народу. Закони історії однакові для всіх націй.
2. ОЧІКУВАННЯ ЗМІН
Якщо А. Гор не виставить своєї кандидатури в президентських перегонах 2008 року (а судячи з усього, він її не виставить), то хто матиме шанс прийти у Білий дім під час величезної морально-політичної кризи, що охопила й поділила Америку, підірвавши довір’я до цієї країни в численних союзників на всіх континентах? Для вдумливих спостерігачів і друзів Америки, які регулярно відвідують цю країну, очевидними є ті негативні зміни, що сталися останніми роками: замість американського оптимізму в суспільстві панує страх, вміло посилюваний нинішньою адміністрацією; замість американського прагматизму й толерантності поширюється догматизм неоконсерваторів, відчуженість і підозрілість. Ліберально-демократичні цінності відкритого суспільства втрачаються під тиском ультрапатріотичної ідеології «фортеці, що перебуває у блокаді».
У впливовому американському журналі «Foreign Affairs«(September/ October 2007) з’явилася стаття Джеймса Доббінса (James Dobbins), директора Центру міжнародної безпеки та оборонної політики при Ренд- корпорейшн, під виразною назвою: «Хто програв Ірак? Уроки розгрому». Називаючи персонально винуватців поразки (а це президент Дж. Буш, віце-президент Д. Чейні, міністр оборони Д. Рамсфелд, колишній командувач центрального командування генерал Т. Френкс, колишній заступник міністра оборони П. Волфовітц і ряд інших посадових осіб), автор статті каменя на камені не лишає на системі прийняття рішень у вищих ешелонах влади, де панувала атмосфера тиску згори на Конгрес, державний департамент, Пентагон, ЦРУ і була відсутня серйозна дискусія з урахуванням думки опонентів.
Всі три напрями політики Буша — право завдавати випереджуючих ударів, підтримка демократії за кордоном та спроба державотворення в Іраку — мають бути переглянуті. Автор підкреслює, що в січні 2009 року майже всі особи, відповідальні за війну в Іраку, покинуть свої офіси. «Американці мають покладатися на лідерів, які заохочуватимуть дискусії та вітатимуть творчі суперечки. Такі лідери повинні бути оточені радниками, обраними з урахуванням їхнього досвіду, які демонструватимуть компетентність, а не ідеологічну чистоту та партійну лояльність», — пише Доббінс.
Незважаючи на нищівну критику і бажання скоріше здихатися невдахи-президента, Дж. Буш вперто заперечує, що він став «кривеньким каченям». Він вступив у затяжну суперечку з демократичним Конгресом, звинувачуючи цей законодавчий орган у неспроможності й небажанні вирішувати ключові економічні й безпекові проблеми країни.
До похмурої проблематики безнадійно програної війни в Іраку, де в кривавому міжконфесійному місиві перебуває 168 тисяч американських вояків, а кількість жертв з боку американців наблизилась до чотирьох тис. убитих, додалися тривоги з приводу ситуації навколо Ірану. У середині жовтня Буш попередив націю про можливий «судний день», якщо Іран здобуде ядерну зброю. Вперше за багато років з вуст президента наймогутнішої країни у світі прозвучали слова про Третю світову війну, для запобігання якої треба не допустити ядерного озброєння Ірану.
У політичних колах Вашингтона припускають, що наприкінці свого перебування в Білому домі Буш здатен улаштувати прощальний феєрверк у вигляді ракетно-бомбових ударів по іранських ядерних об’єктах — перспектива, яка не радує європейських союзників США і викликає активне неприйняття Росії та Китаю.
Як приклад обмеженого стратегічного бачення нинішньої адміністрації США, тут згадують, як у 2003 р., коли режим Саддама Хусейна в Іраку був повалений американцями, Іран запропонував Вашингтону замороження своєї ядерної програми, припинення підтримки ХАМАСу і співпрацю у боротьбі з терористами. У відповідь Тегеран просив викреслити режим зі списку країн- членів «Осі зла». Буш самовпевнено відкинув ці пропозиції, дочекавшись посилення радикальних елементів у керівництві Ірану.
До картини стратегічних провалів адміністрації можна додати дефіцит платіжного балансу США в 800 млрд доларів і падіння долара на 8% за рік, що погрожує обвалом світового фінансового ринку.
Зрозуміло, що перед людиною, яка прийде у січні 2009 р. до Овального кабінету, постануть дійсно багатовимірні надскладні глобальні проблеми, серед яких чи не найголовніші — подолання розколу нації, визначення подальших геополітичних маршрутів Сполучених Штатів й відновлення морального лідерства у світі, в якому зростають конкуренція й боротьба за ресурси.
Виклик консервативній Америці кинула Гілларі Клінтон, яка має всі шанси стати першою жінкою-президентом в історії США. Виборчим гаслом Г. Клінтон стали слова «Сила і досвід принесуть реальні зміни». Найсильнішими сторонами претендентки вважаються великий досвід участі в політиці як першої леді й сенатора США від Нью-Йорка, спроба реформування національної системи охорони здоров’я, блискучий інтелект, почуття гумору і внутрішня дисципліна (вороги порівнюють її з біороботом), що допомагала Гілларі у найскрутніших ситуаціях. Головною таємною зброєю цієї чарівної жінки є, безперечно, її чоловік Білл Клінтон, екс-президент США, з його унікальним досвідом. Серед безлічі значків і наліпок, рекламуючих кандидатів, є і така: «Білла Клінтона — на першу леді».
На сьогоднішній день Г. Клінтон забезпечила підтримку 50% демократів, тоді як її найближчий суперник афроамериканець Барак Обама має 21% підтримки. За збором коштів на виборчу кампанію (50 млн. доларів) Г. Клінтон також випереджає всіх кандидатів — і демократів, і республіканців.
Знаменно, що три головні кандидати від Демократичної партії зібрали разом 104 млн. доларів проти 36 млн. республіканців. Це свідчення того, що стрілка барометра різко хитнулася в бік демократів. Це дало привід журналу «Ньюсвік» (Newsweek, October 22, 2007) ядуче зауважити, що «сьогодні демократи — це нові республіканці». Великий бізнес, зазвичай прихильний до республіканців, сьогодні масово перекидається до демократів, конкретно — до Г. Клінтон, вважаючи її здатною покінчити з катастрофічним менеджментом Буша, ковбойською дипломатією, фатальною монетарною політикою.
Громадська думка вибачила Гілларі її підтримку вторгнення до Іраку, бо американська приказка гласить: краще сильний, який помиляється, ніж слабкий і безпомилковий. Г. Клінтон є чудовим прикладом творчого переосмислення й подолання власних помилок, виходячи з визначення Гаррі Труменом поняття лідерства: робити те, що потрібно Америці, а не те, що підтримує громадська думка.
Разом з тим Гілларі під час своїх численних зустрічей із виборцями ототожнює себе з ними, з тими, кого, як вона каже, «не бачить уряд». Це прості люди — фермери, пенсіонери, самотні матері, ветерани Іраку й Афганістану. «Всі люди, які є невидимі для цього президента, видимі для мене», — каже Г. Клінтон.
Архітектор її виборчої кампанії Марк Пенн розробив стратегію пошуків різних електоральних ніш, не ігноруючи мікрогруп виборців, — таких, як «полум’яні амазонки» (жінки, що займаються фізичною працею), «нові старші батьки» (зростаюча група 50-річних, у яких народжується перша дитина), «збанкрутовані буржуа», «пізні геї», «християнські сіоністи» і т.д. Сьогодні Гілларі приділяє велику увагу різним релігійним групам, демонструючи свою побожність. Як і раніше, вона розробляє проект реформи охорони здоров’я, який сьогодні вже не відлякує американців своєю радикальною «соціалістичністю», як у 1994—1996 роках; боротьба за права жінок і дітей в усьому світі перебуває в центрі її інтересів: у цьому плані Україна, яку вона неодноразово відвідувала, залишається серед пріоритетів пані Клінтон.
Гілларі демонструє зрілість і мудрість, бажання подолати помилки минулого. На запитання, що дав їй досвід першої леді та як стати успішним президентом, вона відповідає: «Розуміння, які потенційні можливості дає ця посада і які обмеження має влада президента... Я добре розумію, як робляться справи у Вашингтоні». І далі: «Перша жінка на посаді президента — це надзвичайно позитивно для країни як тут, удома, так і в цілому світі» (US News and World Report, October 8, 2007).
Сказане не означає, що перед Г. Клінтон уже відкрився безхмарний шлях до Білого дому. Її, так само, як і її чоловіка, багато хто ненавидить відверто й люто. Не забуваймо й про розкол країни. Вебсайт «Зупинимо Гілларі Клінтон (один мільйон проти Гілларі)» вже зібрав 418 тис. членів. Її називають «Сатаною», «Рожевою комуністкою», видають десятки книжок негативного спрямування, розповсюджують сотні тисяч майок та значків із антиклінтонівськими написами. На одному зі значків зображено мічуринський гібрид з рисами обличчя Білла й Гілларі й з написом «Білларі». У Вашингтоні кружляють чутки, що Дж. Буш підтримує страх республіканців перед можливим президентством Г. Клінтон і заохочує республіканців до походу проти неї. Серед республіканських кандидатів панує паніка, й лише колишній мер Нью-Йорка Руді Джуліані, неприйнятний для багатьох неоконсерваторів, переконує своїх однопартійців, що саме він здатний перемогти Г. Клінтон.
Усі ці вашингтонські історії легко переносяться на український грунт, де також панує параноя щодо шансів певних кандидатів. Слід, однак, зауважити, що прямі паралелі завжди хибні: у Евіти Перон, Беназір Бхутто, Ангели Меркель чи Крістини Кіршнер були свої, неповторні шляхи входження у владу. Головне, мабуть, інше: щоб шлях до влади не перетворювався на самоціль, на бажання взяти особистий реванш за колишні поразки.
Незалежно від результату виборів очевидно лише одне: Америка вступає в період змін, співставних хіба що з 1960-ми роками. Це період болісного осмислення власних помилок, період перезавантаження Системи, період пошуку нових шляхів у передчутті глобального шторму ХХI століття.
