Сага життя
Матіос Марія. Майже ніколи не навпаки, — Львів: ЛА «ПІРАМІДА», 2007. — 176 с.
Марія Матіос полюбляє сама визначати жанр своїх творів. Ось і цього разу свою нову книжку «Майже ніколи не навпаки» вона назвала «сімейною сагою у новелах».
Сага — давньоскандинавське слово, що означає «сказання». Саги були поширені в Ірландії та Ісландії у VIII — XIII століттях й розповідали, як правило, про життя простих людей, а за стилем нагадували рицарські романи.
Очевидно, що «сімейна сага» Матіос немає нічого спільного із скандинавськими манускриптами, оскільки в ній викладена історія кількох гуцульських родин часів Австро- Угорської імперії, першої світової війни та першої третини ХХ століття. Але за духом, глибиною емоційного сприйняття та соціально-історичною значимістю, нова книжка, це, без сумніву, літературний шедевр, який сміливо можна означити «сагою».
Своєрідний стиль письменниці, що тяжіє до традиційних форм спілкування із читачем дуже часто дає підстави порівнювати написане нею із творчістю котрогось із класиків української літератури. Однак цього разу дуже важко сконцентруватися на одному із метрів. У «сазі» можна помітити «слід» Панаса Мирного, оскільки соціальний психологізм тут на одному із перших місць. Матимуть рацію ті, хто заперечить це, оскільки, передусім, побачить етнографічні впливи Григорія Квітки-Основ’яненка. Дослідники ж вітчизняної новелістики, безумовно, натякатимуть на школу Василя Стефаника та Ірини Вільде.
Але так відкривається загадка творчості самої Марії Матіос, яка досягла у прозі головного: набула власного, неповторного обличчя: стиль її творів можна порівнювати із стилем будь-якого класика, але у жодному випадку не можна його з ним ототожнити.
До речі, книжка «Майже ніколи не навпаки» стала переможницею конкурсу «Коронація слова». Він особливий тим, що члени журі, визначаючи кращий твір фактично не знають автора. Усі рукописи, що подаються на розгляд, — зашифровані. Коли дізнався про це — стало смішно. Книжку Матіос можна не підписувати, можна поставити інше прiзвище чи псевдонім, але той, хто хоча б прочитав «Солодку Дарусю» чи «Націю», одразу ж упізнає «руку»нашої письменниці.
А тепер трохи більше про саму книжку. Перше, що впадає у вічі, це композиційна довершеність «саги». Три новели із яких вона складається становлять органічну єдність, не зважаючи на те, що кожна із новел, це новий історичний і соціальний вимір людського існування. Їх об’єднує не стільки захоплюючий сюжет, перманентне чекання розв’язки, головні герої, що переходять із новели у новелу, а, насамперед, філософія життя українця, яку вивчаєш крізь плетиво майже детективної розповіді. Тут варто особливо підкреслити, що під «філософією життя» розуміється не ідеологія, яку нав’язує автор, а співпереживання, емоційний стан душі, коли тріумфи і поразки літературних персонажів стають твоєю особистою драмою.
У цьому зв’язку справжньою знахідкою для літературних гурманів стане мікроновела у якій розповідається про старосвітський гуцульський звичай пити на весіллі горілку із дерев’яного келишка в якому отвір на дні притримується пальцем. Не видаватиму таємниці келишка, але у цій розповіді закодована велика мудрість народу, моральний кодекс і правда його буття.
За великим рахунком, нова книжка Марії Матіос — це ще одна, на перший погляд, банальна розповідь про кохання та його непередбачувані віражі. Але що ж тоді так приваблює, манить читача? Очевидно, що кожен сам дає відповідь на це запитання. Але думаю, що є підстави говорити про своєрідну «магічність» і навіть «містичність» цього почуття у творчості письменниці. Воно у неї спроможне зламати не один залізний характер; не одну людську долю поставити на грань життя і смерті; воно, з одного боку, пiднiмає людину як ідеальне створіння Бога, а з другого — кидає її на саме дно суспільних відносин iз якого не має вороття.
Ще одна особливість книжки, як зрештою і творчості письменниці: реальне історичне й географічне тло на якому вирують пристрасті її героїв, насправді ніколи не є лише тлом. Скажімо, неможливо уявити, щоб персонажі новел жили поза гуцульським контекстом. Майстерність з якою Матіос «вмонтовує» сюжетні лінії, характери і вчинки своїх героїв та антигероїв у так званий місцевий колорит не лише захоплює, а й призводить до суцільного злиття світу людей із даною їм Всевишнім землею як суспільно-духовною субстанцією. І якщо у житті її героїв з’являються чужинці, а Буковина не раз була окупованою територією, то це лише кристалізує національну самобутність краю та характери людей, що споконвіку там проживають.
Окремо слід сказати про ілюстрації для книжки, якi виконав відомий український художник Сергій Іванов. Власне, їх навіть важко назвати «ілюстраціями» у звичному розумінні цього слова. Взявши за основу народно-побутовий образ життя гуцулів та за допомогою контрастних кольорів наповнивши його імпресіоністичною енергетикою, він домігся ефекту, коли ілюстрації стають картинами і живуть власним життям, як і сага про життя, що її написала Марія Матіос.
