Генерал помер. Правда не загине?..
«Невже це той самий чоловік, який стільки років провів по схронах і криївках, відсидів у совєтській тюрмі і тільки, може, в останні десять років, відколи Україна стала незалежною, перестав відчувати за собою подих смерті?..» Ці слова я написала майже 5 років тому після першої і єдиної зустрічі з легендарним чоловіком, останнім командуючим Українською Повстанською армією Василем Куком, який минулої неділі на 95-ому році життя упокоївся з Богом.
Відбулася зустріч у скромному залі київського Будинку вчителя, куди мене на наукову конференцію та заходи з нагоди 60-річчя УПА запросив науковий відділ Київського крайового братства ОУН — УПА. Приводом став матеріал «Тільки чорні лелеки провідують їх...» — розповідь про цвинтар українських повстанців на півночі Волині, у лісі поблизу села Датинь Ратнівського району, і перипетії національно-визвольної боротьби в цьому краї. Тоді про УПА писали не дуже часто й неохоче. Голова наукового відділу, близький соратник Василя Кука Іван Васильович Веселовський, котрий і надіслав запрошення, писав у листі, що «...не всюди місцева влада сприяє перепохованню героїв, які 15 років після закінчення Другої світової війни воювали з «імперією зла» за вільну Україну».
До тієї поїздки у Київ ні ім’я Василя Кука, ні його заслуги перед Україною мені були не відомі. Та як чекало його товариство у Будинку вчителя! Здавалося з ним хотів поговорити цілий зал. А він же мав ще керувати роботою наукової конференції. Хто такий в історії ОУН — УПА Василь Кук — роз’яснив відомий український історик Юрій Шаповал, з яким мені випало сидіти поруч у залі. А невеличкому інтерв’ю з живою історією українського національного-визвольного руху посприяв все той же Іван Веселовський.
«Василь Кук (псевдо — Леміш, Юрко, Медвідь, полковник Коваль) народився 11 січня 1913 року в селі Красному на Львівщині. З 1929 року — член Української військової організації. З 1933 року, навчаючись на юридичному факультеті Люблінського університету, стає зв’язковим Крайової екзекутиви. З 1933 по 1936 рік Василь Кук відбуває перший арешт, а потім — ув’язнення. З травня 1937 року перейшов на нелегальне становище. 30 червня 1941 року він брав участь у проголошенні Акта про відродження Української держави у Львові, очолив спеціальну похідну групу, яка мала завдання здійснити таку ж акцію в Києві. Заарештований гітлерівцями під Києвом. Утік, продовжив підпільну роботу, очоливши у Дніпропетровську Провід ОУН.
Кук вперше запровадив у практику ОУН випуск листівок російською мовою. Архівні документи свідчать про те, що йому вдалося залучити до підпілля етнічно неукраїнське та російськомовне населення. Василь Кук обстоював реформування ідеології ОУН від «донцовської» правої до ліволіберальної. У виданій у 1950 р. за керівництва В. Кука підпільній брошурі «Хто такі бандерівці та що вони хочуть» простежуються навіть соціал-демократичні ідеї. З 1944 року Василь Кук повертається в Галичину, стає одним із найближчих соратників Романа Шухевича, згодом — його заступником. Після смерті останнього в березні 1950 р. перебирає на себе обов’язки керівника УПА. Захоплений у полон 1954 р. Василь Кук шість років перебував в ув’язненні, звідки був звільнений у часи хрущовської «відлиги». З 1960 року працював у Центральному державному історичному архіві в Києві, в Інституті історії АН УРСР. Після написання праці «Марксизм-ленінізм про українське національне питання» був звільнений з роботи із забороною працювати в школах та наукових установах. До кінця життя продовжував брати участь у громадському житті: очолював науковий відділ Братства ОУН —УПА, публікував спомини, виступав перед молоддю та на наукових конференціях», — такі дані опублікувало після смерті легендарного Кука одне з інтернет-видань.
А п’ять років тому переді мною стояв невисокий чоловік, якому ніколи в житті не дав би 90 років. Вражали очі — молоді й бадьорі. І щира увага до співрозмовника. І той духовний стрижень, який і тримав, мабуть, його на цім світі так довго. Від Юрія Шаповала вже знала, що великий вплив на Василя Кука справив Степан Бандера, з яким він познайомився ще в 1933-му. Наскільки між ними були близькі стосунки, свідчить хоча б те, що у помешканні Кука у 1934 році переховувався виконавець замаху на польського міністра внутрішніх справ Перацького. Тому найперше запитала Кука про те, чи став би він бандерівцем без Бандери, чи зберіг би свої переконання, якби не співпраця з легендарною постаттю українських націоналістів.
— Для мене не мають ніякого значення особи. Для мене мають значення певні ідеї, певна справа, певні цілі. А не особи! Особи — то вже є рабство, а я, скільки живу, ніколи ніяким особам не служив. Я взагалі проти того, щоб називати рухи «імені Бандери», «імені Петлюри», бо то вже є зв’язок з особами. Є певні ідеї, і ми їм служимо. За ці ідеї гинемо, за ці ідеї боремося. За нами йшли люди, бо наша ідея відповідала інтересам народу.
До речі, у своїй доповіді тоді Василь Кук зазначав, що «навіть за ворожими обчисленнями бойовий загін УПА становив 200 тисяч, а фактично, якщо рахувати постачання, зв’язок у боротьбу проти фашистів і большевистських окупантів було включено півмільйона людей». Проте він же повторив сказане ще до нього, що «першою у будь-якій війні гине правда».
Тоді ж у книзі Марії Матіос «Нація» прочитала наче про нього, про Кука: «Надворі стоїть 1950 рік. По лісах лишилися найзапекліші. Інших — виловили. Ще інших — з примусу чи зі слабкості продали вчорашні свої. Одних — постріляли. Других заслали у тюрми чи сибіри. Дехто, кажуть, прорвався за кордон, дехто правдами-неправдами легалізувався у новому житті, чекаючи слушного моменту, щоби знову витягнути гвери. А на те надії малі.
Та лишилася жменя камінних...»
Зі смертю Кука вже майже не лишилося людей, які за вільну Україну боролися так затято. До останнього подиху. «Ось коли у Києві постане Пантеон героїв, перепоховаєте мене там. А поки що поховайте у рідному селі», — сказав перед смертю.
Мені ж залишилося його побажання написати про участь жінок і дівчат в УПА та про тих теперішніх вдів вояків, які й нині, на 17 омуроці української незалежності, і близько не мають тих пільг, що вдови тих, з ким воювали хлопці Бандери, Шухевича, Кука.
