Валіза з образами
Якось зателефонувавши до одного офісу, щоб домовитися про зустріч, мимоволі підслухала паралельну розмову: «Як ви не привезете? Обіцяли ж у вівторок, у мене і в щоденнику уточнено, що ви повинні привезти матеріали у вівторок». Напевно, якийсь абонент виправдовувався, як для чималої частини з нас, переконливими аргументами, мовляв, не встигли, забули, перенесіть зустріч... Я ж чула розгублений рефрен: «Ми ж домовилися, підведу людей через вас». Знову чиясь необов’язковість через інерцію украла в когось час, легко так, неусвідомлено — адже це не гроші в банку, в гарячій хроніці таким дрібницям місця немає. Таке руйнування ніким не кваліфікується. Так і якої тут кримінал — передомовляться. Куди поспішати...
Дні зо три тому мене попросили передати приятельці моєї подруги дисконтну картку — та мала зателефонувати й забрати. Зовсім маленька послуга з мого боку вилилася в нескінченну низку переговорів по телефону. Усі три дні Віка — її так звати, набирала мій мобільний і переносила вже призначену зустріч, їй все ж вдалося проковтнути одну мою ситуацію, і спізнилася я. Виявляється, через свою необов’язковість вона все життя собі зіпсувала, оскільки інструментом її долі стала її ж неточність.
З такими людьми давно (звісно, якщо можливо, професія не завжди дає право вибору) стараюся не стикатися. Шпильки потім якось дратуюче нагадують про згаяний не зі своєї провини час. Одного чудового дня, як спляча красуня, зрозуміє людина, що прогавила щось важливе, але шляхом до розуміння вона встигне надкусити стільки їх з оточення свого й чужого...
Одна колишня співробітниця вирішила мене з чимось привітати. У кожної був вільний ранок, я була навіть зворушена такою увагою. Знаючи її необов’язковість, призначили неточний час — з 9 до 10 ранку (об 11 мала вже бути на роботі). Прочекавши до 10.45, вже запізнюючись, вибігла з дому і зіткнулася з нею і букетом у її руках. Довелося одразу розбігтися, ледве привітавшись, навіть букет не могла прийняти. Вибачилася, попереду були зустрічі. Здається, вона образилася, що найсмішніше в цій історії.
Ніколи не носила на собі тягаря давнішніх образ — давно закинула валізу з ними далеко-далеко, навіть не знаю куди. Навіщо? Хоч і не все пробачається, та пам’ятати все — тільки зашлаковуватися. Легше бути поблажливим, але перебороти мало не гидливе ставлення до людей, які завжди запізнюються, підводячи інших, не виходить. Точність і чужа неточність весь час стикаються, від цього важко забарикадуватися, не завжди ситуації такі прості, як ті, які я випадково пригадала.
Нині час старту, нові люди доводять свою зрілість екзаменами, тестами. Напевно, лише найголовніше питання наче зависає в повітрі, воно зовсім невидиме, але обов’язково зазирне в очі кожній новій людині в її дорослому житті. Можна питання сформулювати зовсім сухо: «Скільки ви у відсотковому відношенні до свого ідеалу?». І якщо людина віднесе свою неточність до дрібних слабкостей, навряд чи вона підніметься на свій 101 поверх, навіть якщо такі амбіції є, що похвально.
У Шевченківському парку, одному з найчарівніших у місті, є особлива зелена галявинка. На її м’якій траві вчаться ходити 10—11-місячні кияни та трохи старші дітки. Назвала її подумки VIP-галявинка (звісно, до мажору ці малюки не мають відношення, у тих життєві майданчики більш ексклюзивні). Особливо важливі вони тому, що за ними майбутнє. Щаслива картинка: 10—15 карапузів одночасно обмацують землю. Можна розчулюватися, але мені думалося все про те саме — наскільки зрілі їхні батьки, щоб уже в цьому віці зробити головне щеплення на порядність, а отже, на обов’язковість, точність. У 17—19 років такі поняття або стають аксіомою, або вони будуть довго ранити інших.
Є такий дуже ємний психологічний термін — може навчатися. На шкалі людських цінностей він не другорядний. Ця риса може зберігатися досить яскраво й у зрілому віці й може бути рахітичною (не в медичному аспекті) на самому сприйнятливому відрізку життя. Важко залежати від людей, які не вчаться, до речі, варто не забути про це, йдучи на вибори.
У цьому ж парку, біля ресторану «Панас», випікають на розжареному колі дуже смачні млинці, просто під деревом. Звісно, тут є вода й соки.
Одночасно з групою туристів попросила мінеральної води. Продавщиця негативно похитала головою. Туристи покірно відійшли, і я поцікавилася — чому. У такому багатолюдному парку й немає води!
Дівчина охоче пояснила, що завжди все є, але сьогодні обслуговує бригада — слабка ланка, ось, мовляв, пообіцяли й не привезли. Тому лише дитячий нектар пропонуємо, як у сільмазі за 300 кілометрів від дороги.
Чи можемо ми навчатися?