Мрія Путіна

Мрія Володимира Путіна — відновлення того місця для Росії в світі, яке, як він вважає, їй личить займати — нещодавно стала на один крок ближче: зі США буде підписана двостороння угода, що дає черговий поштовх надіям Москви увійти до Світової організації торгівлі. Тепер настала її черга продемонструвати, що вона збирається всерйоз дотримуватися правил світової торгівлі.

Поки що з цього приводу Путіну вихвалятися нічим: торгову політику він використовує для покарання сусідів, якщо ті його дратують, а що стосується зобов'язань перед іноземними інвесторами, то він уже показав, наскільки мало вони його непокоять. Угода, яку повинні укласти президенти Америки та Росії наступних вихідних у Ханої — подвійний показник: по ньому видно і те, який великий шлях вже пройшла Росія, й те, яка довга дорога ще її чекає.

Згода Росії на більш повний доступ американців на свої ринки — це, безумовно, крок уперед. Росія зменшує митні збори та знімає інші бар'єри на шляху продукції американського сільського господарства, зокрема м'яса та біотехнологічних продуктів. Крім того, середній розмір мита на промислові товари знизиться з 11,1 відсотка до 8,2 відсотків, тобто стане ближчим до митних платежів, встановлених у США, Європейському Союзі та Японії, та нижче за ті, що встановили Бразилія й Індія.

Однак у питанні розширення СОТ Вашингтон все ще висловлює претензії щодо однієї з найважливіших проблем, які виникають у контексті торгових відносин із Росією — захисту прав на інтелектуальну власність. Члени американської делегації стверджують, що в рамках таких переговорів питання інтелектуальної власності звичайно вирішуються під час багатостороннього етапу, і зазначають, що Росія повинна довести, що вона не лише ухвалює нові закони щодо її захисту, але й активізувала заходи з виконання тих, які вже існують. Взагалі- то досить жорстку позицію щодо цього питання повинен займати ЄС, але чи займатиме — це спірне питання. Союз виразно роздирають вельми публічні протиріччя з питання взаємовідносин із Москвою та залежності від російських енергоносіїв.

Однак загалом і в цілому угода між Росією та США являє собою крок у вірному напрямку — якщо, звичайно, Росія виконає свої зобов'язання. А це «якщо» в теперішній реальності треба писати великими буквами, про що може розповісти хоч би компанія Royal Dutch Shell, якій Москва буквально викручує руки, коли використовує надумані екологічні мотиви, щоб примусити її переглянути умови 20-мільярдного нафтогазового проекту «Сахалін-2».

Тим більше, що для путінського Кремля ця справа більше ніж звична. Починаючи з неприкритого грабунку, якого зазнали акціонери «ЮКОСу», коли компанія була насильно доведена до банкрутства, Кремль при його нинішньому господарі показав, що у своєму прагненні будь-якими засобами відновити контроль над прибутковими секторами економіки (і енергетика тут — лише найяскравіший і найочевидніший приклад) він не поважає ні закон, ні міжнародні ділові стандарти. Москва відмовилася від угод із американськими компаніями в дуже багатьох галузях — від енергетики до авіабудівництва.

Крім того, Кремль зайнявся каральними акціями проти прозахідних режимів Грузії, Молдови й України: руками державного газового гіганта «Газпрому», що має можливість встановлювати ціни на практично монопольній основі, збільшив для них ціни на газ, а також заборонив імпорт їхнього вина, мінеральної води й інших товарів. Правда, у Грузії та Молдови ще є шанс посміятися останніми, адже, щоб увійти до СОТ, Росія повинна підписати двосторонні договори ще й із ними.

Якщо Росію впустити до СОТ, то з якихось із цих проблем напевно пощастить добитися пом'якшення позицій, тому що іноземці отримають майданчик, з якого зможуть пред'являти свої претензії. Однак все залежить ще й від того, наскільки жорстко зможуть під час багатосторонньої фази переговорів виступити всі 150 країн, що вже входять до цієї організації. Наприклад, щодо енергетики члени організації можуть зажадати гарантій за контрактами, що укладаються, хоча енергетика як окрема тема у форматі СОТ не розглядається.

Деякі кола мають думку, що Вашингтон повинен стриматися від активізації співпраці з Москвою — або тому, що з інших геополітичних питань вона також грає досить грубо (тут приклад номер один — ядерна програма Ірану), або з метою показати Путіну, що США не подобається відкат від демократичного шляху розвитку, який стався при ньому в Росії. Однак пов'язування торгових відносин з політичними — це саме те, за що критикують саму Росію, тому грати в цю гру США просто не мають права. Набагато краще, привівши Росію в систему торгівлі, засновану на єдиних світових правилах, чітко відокремити торгові спори від політичних. Якщо цього не робити, то постраждає насамперед торгівля, а це наш основний інструмент скорочення бідності та підтримки світу.

Впускати Росію у свій час до «великої вісімки», клуб найбільш розвинених країн, ні в якому разі не слідувало. Цього року Путін, оскільки саме він був головою «групи восьми», поблажливо поплескуючи по плечу справжніх демократів цього світу та всіляко використовуючи цю трибуну для агресивного самоствердження, в той же час отримав можливість у себе в країні спокійно добивати політичних противників і різні меншини. Але намагаючись не впустити Росію до СОТ, ми цієї помилки вже не виправимо.

Навпаки — через прийняття Росії до СОТ (коли вона доведе, що готова до цього) можна буде вийти на рішення набагато більш широкого кола питань. Адже високі ціни на нафту збагатили грошима російську скарбницю — й, очевидно, вдарили Путіну в голову. Загалом і в цілому економіка Росії залишається ще на досить низькому рівні розвитку: прибуток на душу населення тримається на рівні всього лишень 4460 доларів. Виправити становище, що склалося, можна якраз за допомогою лібералізації торгівлі — це хороший спосіб, і колишні радянські республіки Естонія (де ця цифра 2005 року становила 9100 доларів) і Литва (7050) цього вже добилися.

Відокремлення політики від проблеми вступу Росії до СОТ, звичайно ж, не означає, що світ видає Путіну карт- бланш. Навіть після укладення договору зі США Росії, щоб реально увійти до СОТ, треба буде проробити ще дуже велику роботу. Але, якщо вона справиться, ми повинні сказати їй тільки одне — «Ласкаво просимо!».