Сусідня з Європою територія

Звідси, з північних прикаспійських степів, Європа здається дуже далекою. Степ сягає далеко в Азію. В обласному центрі Уральське височіє статуя Чингізхана. Тут була заснована Мала Орда (адміністративна одиниця Монгольської імперії). А поряд зі статуєю стоїть будинок, де зупинявся великий російський поет Олександр Пушкін. І всю цю місцевість перетинає ріка Жаїк (Яїк, або Урал. — Прим. перекладача ), чиї води скочуються з відрогів Уральських гір, що традиційно вважаються східним кордоном Європи. Коли ви переходите цю річку по мосту на захід, ви бачите напис — «Європа». А коли повертаєтеся назад, зустрічаєте напис — «Азія».

Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв каже, що якщо його країна колись подасть заявку на вступ до Євросоюзу, то вона матиме більше підстав на таке членство, аніж Туреччина. Річ у тім, що площа казахстанської території на захід від Жаїка більша, ніж територія Туреччини на захід від Босфору.

Межі Європи примушують багатьох гадати з приводу того, де вона закінчується. Однак у цьому є щось більше, аніж проста цікавість. Відносини з Росією та зниження залежності Європи від її нафти та газу стали одним із головних клопотів Євросоюзу. Останнім часом взаємини з Кремлем стають чимраз заплутанішими. Відбувшись минулого тижня у Фінляндії, саміт Росія — ЄС набув поганого відтінку, коли Володимир Путін заявив, що Росія корумпована не більше, ніж Іспанія, а також наголосив, що слово «мафія» італійське, а не російське.

Дехто часом вважає, що європейці нічого не можуть зробити, щоб приборкати щоразу міцнішу завдяки нафтодоларам Росію, — хіба що висловлювати час від часу м'які докори на її адресу. Але і Євросоюз не позбавлений авторитету та впливу. Так, він не здатен впливати на поведінку російської влади всередині країни, однак він може спробувати обмежити наслідки для зовнішнього світу. І зробити це можна, змінивши ставлення до країн, що розташовані між ЄС і Росією. Йдеться про колишні радянські республіки, які Росія називає своїм «близьким зарубіжжям», а Євросоюз — «сусідами».

У Євросоюзу насправді ніколи не було чіткої політики відносно сусідів, крім планів розширення своїх кордонів. Тому, коли в 2004 році до цього клубу приєдналися нові члени з Центральної Європи, європейці зіткнулися з досі незнайомою їм проблемою: вони вперше опинилися по сусідству з країнами, на які не могли впливати приманкою членства в ЄС, бо ті були дуже великими або дуже не європейськими. Більше того, ці нові сусіди були аж ніяк не тією відносно однорідною групою, як колишні комуністичні країни Центральної Європи. Вони утворювали арку нестабільності на європейському рубежі: від Білорусі на північному сході, через Кавказ і північ Африки — до Марокко.

Щоб якось порозумітися з цією строкатою компанією, ЄС винайшов «політику сусідства». Її головна мета полягала в зміцненні стабільності та просуванні ліберальних реформ. Однак термін цей має двоякий характер, оскільки належить до двох абсолютно різних груп. Перша група — це країни на південь від ЄС, який ніколи не ввійде до складу Євросоюзу і з яких для Європи існує загроза імміграції й ісламського радикалізму. Друга — це країни на сході, громадяни яких вважають себе європейцями, хочуть політичних порад і грошей, а також вважають, що коли-небудь отримають шанс на вступ до ЄС. Звісно, така політика непослідовна. Але це не мало особливого значення. До останнього часу.

Тепер почали працювати нові політичні сили. Одна з них — Росія, яка стає дедалі впевненішою в собі й агресивнішою. Зараз Євросоюзу треба стабілізувати обстановку у своїх східних сусідів — не тільки в їхніх власних інтересах, але і для того, щоб не підпустити до себе і до них Росію, а також щоб знизити залежність від її енергоресурсів, перейшовши на нові джерела поставок. Інший чинник — втома від розширення Союзу, а також негативна реакція громадськості на перспективи приєднання до цього клубу нових країн (зараз у ЄС 25 членів, а невдовзі буде 27). Це означає, що такі країни, як Україна, більше не вірять непевним натякам ЄС на поступове входження; їм потрібне щось суттєвіше.

Німеччина намагається добитися від ЄС саме таких пропозицій. Вона хоче змінити та розширити взаємодію Європи з сусідами, поширивши елементи єдиного ринку на схід: на Україну, щоб міцніше зв'язати її з ЄС, і навіть більше на схід — на Казахстан, що володіє одними з найбільших у світі запасами нафти і входить за цим показником до першої десятки. Єврокомісар із зовнішніх зв'язків Беніта Ферреро-Вальднер готує угоду про співпрацю з Казахстаном, у якій ця найбільша та найуспішніша в Центральній Азії країна оголошується частиною європейського оточення.

Від цього не треба чекати дуже багато. Справді, Казахстан потенційно може стати альтернативним постачальником енергоресурсів. Але можливо, що і через десять років він залишиться лише потенційним джерелом. Країна не має виходу до моря. Майже весь експорт Казахстану йде через Росію. Обговорюється питання щодо прокладання трубопроводу через Каспій (в обхід Росії), але поки його побудують — минуть роки. Коли колишнього міністра закордонних справ сусідньої з Казахстаном Киргизії спитали про роль ЄС в Центральній Азії, він дав бентежну відповідь: «ЄС? Ми тут нічого не знаємо про ЄС».

Українці вважають себе частиною Європи, а не її околицею. Вони дивляться на хвалений статус сусіда ЄС, як на напівпорожню склянку. Та й Росія може дуже нервово відреагувати на втручання ЄС у справи цієї країни, яку вона вважає своїм «городом». Кремль вже неодноразово демонстрував повну готовність до використання цін на енергоресурси та загрози щодо припинення поставок як засіб політичного тиску на інші країни. Зараз він намагається сповільнити процес вступу України до Світової організації торгівлі.

Обійміть їх міцніше. Чи означає це, що налагодження тіснішої взаємодії ЄС з сусідами є політикою великих ризиків із малим виграшем? Країни, що розташовані на кордонах із Росією, мають багато підстав, щоб вітати вплив Європи, а європейці мають достатньо причин для посилення своєї ролі. Майже для всіх цих держав ЄС є найбільшим торговим партнером, і вони хочуть знизити власну залежність від Росії (а вона для них набагато обтяжливіша, ніж для ЄС — залежність від російського газу). І всі ці країни, за винятком, мабуть, Грузії, вважають зміцнення зв'язків з Євросоюзом певним способом розподілу ризиків, а не методом нагнітання ворожнечі з Росією.

Це саме той випадок, коли ЄС може виявитися більш впливовим, аніж його складові частини. Німеччина, Франція та Британія можуть зробити порівняно небагато для того, щоб стримати втручання Москви. А Євросоюз, що складається з 25 країн, та до того ж, як і раніше, розширяється, може нагадати Росії, що її «близьке зарубіжжя» є також сусідньою з Європою територією.