З фотоапаратами не розлучайтеся...

Знімок Андрія НЕСТЕРЕНКА «Бізнес по-уманськи» запам’ятався всім відвідувачам фотовиставки — колоритна бабуся з рекламою комп’ютерів на кошику. Андрій — фотограф з майже тридцятирічним стажем і може багато розоповісти про цю цікаву професію.

— Андрію, коли ви вирішили стати фотографом?

— Я не вирішував, просто став ним. Мені було 14 років, коли я знайшов батьківський фотоапарат і почав знімати. Коли закінчив школу, влаштувався працювати учнем фотографа. А свої знімки в газету приніс у вісімнадцять. Це були фотографії з повсякденного життя. Так усе й почалося.

— Як українці ставляться до фотографів і фотографії? Поважають?

— Кожна людина ставиться по- різному. Якщо доводиться знімати на вулиці перехожих, вони іноді кричать навздогін, мовляв, у суд подамо! Буває, що підходиш, розмовляєш, запитуєш... До речі, помітив, що в Західній Україні люди ставляться до знімків простіше. А якщо взяти Схід країни, то там більше з підозрою.

— Як ви вважаєте, що головне у фотографії?

— Фотографія має бути доброю. Мені не дуже подобається, як зараз поводяться молоді фотографи. Знімають так, щоб виходили, наприклад, перекошені обличчя. Звісно, в знімку має бути перчинка, але не варто перегинати палицю. Я прихильник «натуральної» фотографії. Тобто без застосування Photoshop й інших комп’ютерних програм. Хоча, звичайно, зараз так практично не буває. Але хочеться зробити чорно-білий знімок, самостійно його проявити, десь притемнити або висвітлити, надрукувати... Тоді й я від фото матиму естетичну насолоду, й люди будуть дивитися й радіти.

— Ви часто фотографуєте для душі?

— Звісно, основний час займає робота в газеті «Голос України». Але все одно знаходжу час, аби пофотографувати для себе. Ось, наприклад, мій знімок, де зображена дівчинка, що сидить на фонтані. Це вийшло випадково. Вона бігала, бігала, а потім сіла на фонтан, і я встиг сфотографувати цей мальовничий кадр. І, до речі, цей знімок отримав приз глядацьких симпатій.

— А як спіймати «той самий» кадр?

— У мене є друг, який здебільшого фотографує пейзажі. Так от, він часом вичікує місяцями, щоб зробити один знімок. А найважче — це знімати людські обличчя так, щоб передати всі емоції. Для цього треба думати на півсекунди вперед. Передбачувати момент і вчасно натиснути на кнопку. Але це вміння приходить з досвідом. Хоча, якщо чесно, частіше виходить, що йдеш без фотоапарата й бачиш стільки живописних сценок! Мало лікті не кусаєш від образи. Але все одно люди моєї професії навіть у відпустку з собою беруть камеру.

— А чи доводилося вам за службовим обов’язком потрапляти в курйозні ситуації?

— Пам’ятаю, колись знімав шторм на морі. То ледь з катера не змило, але, що цікаво, більше хвилювався за камеру, ніж за себе. Щоб вона не постраждала, тим паче морська вода... Слава Богу, все обійшлося. А взагалі за 30 років роботи багато різного було.

— Розкажіть історію вашого конкурсного знімка — «Бізнес по-уманськи».

— Ми стояли біля станції метро «Героїв Дніпра». Було багато журналістів, телевізійників, фотографів... І тут абсолютно випадково виходить бабуся, несе кошик і спирається на ціпок. А я дивлюся, що позаду неї висить плакат з рекламою ноутбуків і комп’ютерів. Власне, я встиг зробити три кадри, і тут вона відійшла вбік.