Маестро Шлягер

Бесіда з відомим латиським композитором відбулася на «Новій хвилі», яка завершилася на цьому тижні. Цікаво, що день народження співголови юрмальського конкурсу Ігоря Крутого відзначали одразу після закінчення концерту, присвяченого 70-річчю Раймонда Паулса. Цю поважну дату латиський «містер Шлягер» відсвяткував ще в січні. Однак заради «Нової хвилі» найуспішніший прибалтійський композитор погодився народитися ще раз...

— Раймонде Вольдемаровичу, минулої весни чимало говорилося про вашу можливу неучасть у «Новій хвилі» й про відмову від співголовування на конкурсі. Ці чутки мали підстави?

— Рано чи пізно таке питання повинно було виникнути. Ми всі намагаємося. Я, наприклад, уже років з двадцять говорю, що маю намір піти зі сцени. Щоправда, нікуди поки що не пішов. Але мені зрозуміло, що такий проект — справа молодих, й одного разу нам доведеться відійти вбік, якщо ми хочемо, щоб конкурс розвивався. А тут ще й чвари в Росії з приводу «Нової хвилі», якась боротьба між каналами («Росія» та ОРТ). Я не хочу в цьому брати участь.

— Але поки що ви залишаєтеся однією з персон, які уособлюють «Нову хвилю». Навіть погодилися на свій ювілейний концерт у рамках конкурсу.

— Коли я чую про ювілей, мені здається, неначе в мене починають виростати ангельські крила. Що поробиш, люди просять. Взимку я давав у Ризі концерт з нагоди свого 70-річчя — на відкритті нового Палацу спорту. Говорять, що він побив усі латвійські рекорди за зборами. А зараз ініціатива йшла від Москви. Ігор Крутой узяв на себе місію організації такої програми, де звучать мої пісеньки в нових аранжуваннях, хоча й у «класичних» варіантах. Публіці, як і раніше, цікаві ці твори. Мені в Латвії досі говорять, що хтось під них одружувався, а хтось розлучався.

— Алла Пугачова, як і ви, всі конкурсні дні провела в Юрмалі, однак ви досить відособлені одне від одного й зустрічалися тільки на концертах?

— Мені набиватися незручно. Я себе ніколи не нав'язую. Напевно, вона, у свою чергу, повинна зробити певний жест. Раніше у нас усе було простіше. Здзвонилися: «Давай після концерту зустрінемося», — і зустрічалися. Але я її добре розумію. Аллі непросто зараз і на сцені, й у приватному житті... Конфліктів між нами ніколи не було. Просто так обставини складаються, що зараз ми спілкуємося мало. У Москві я буваю нечасто, приїжджаю буквально на кілька днів. Це складне й бурхливе місто, а я звик до тихої атмосфери Прибалтики. Тут ті ж самі інтриги, але меншого масштабу...

— Говорять, ви маєте намір повернутися у велику політику?

— Я збираюся підтримувати на найближчих виборах у сейм людей, які мене про це просять. Але взагалі, політика — не моє ремесло. Ніколи особливо нею не цікавився, проте завжди брав у ній участь.

— Одного разу ви ледь не стали президентом країни. Вам цього дійсно хотілося?

— Ні. Жодних посад після того, як я побував міністром культури, мені обіймати не хочеться. Я ж не божевільний. Тоді був просто піарівський хід.

— Є відчуття, що останнім часом ви якщо й виступаєте, то на чиєсь прохання, а так давно б уже усамітнилися в себе на дачі...

— Аж ніяк. Я зараз багато працюю й роблю лише те, що хочу сам. Граю з симфонічними оркестрами, виступаю з хорами. Просто в країнах СНД про мене знають і говорять у сотні разів менше, ніж у минулому. А я зараз в ідеальному становищі для художника. У мене немає менеджерів, зобов'язань, мені ніхто не може наказати. Мені й зараз пропонують виступати в Росії, постійно телефонують. Але я майже нікуди не їжджу... А молодим артистам сьогодні важко, їх не запрошують, і заробляти їм ніде.

— Ви можете їм допомогти? Скажімо, зробити універсальний репертуар, як колись для Лайми Вайкуле, Валерія Леонтьєва?

— Не можу. Мені нічого їм запропонувати. Раніше, коли я активно працював, у мене були й оркестр, й ансамбль. Я сам їздив провінцією, відшукував таланти. У мене була можливість дозволити дебютувати в моїх авторських програмах і навіть виступати на телебаченні. Я перепрошую, але того ж Леонтьєва завдяки мені, взагалі, пустили в Москву. А зараз мені постійно передають чиїсь дебютні записи, диски, а я знизую плечима й говорю: «Ну що я можу вам запропонувати?»

— Більшість артистів вашого рівня зараз обзаводяться власними театрами, творчими центрами. Ви колись намагалися створити щось подібне в Ризі — під назвою «Вернісаж», але задум не вдалося здійснити. Не хочете зробити ще одну спробу?

— Ні. У нас ніхто нічого просто так не дає. А в мене зараз і завдання такого немає. Мені, слава Богу, не треба щодня думати про заробіток. Я потихеньку займаюся тим, до чого лежить душа. До осені готую програму, присвячену Баху. Свій концерт я зараз бачу так: позаду великий оркестр, чоловіки у фраках, дами в довгих сукнях. І всі вони вміють співати. Це повинен бути сплав класики, джазу й хорошої естради.

— Тобто якщо ви залишите «Нову хвилю», то ваш зв'язок із поп-музикою припиниться остаточно?

— Не знаю... Але, відверто кажучи, мені це набридло. Особливо, коли я побачив на концерті «Мальчішнік» цього хлопця, Енріке, сина знаменитого батька (Хуліо Іглесіаса), який у чоботях почав ходити по столу журі... Усі підхопилися й ляскають, а я один залишився сидіти. Перед ким я повинен вставати? По-моєму, він просто жлоб...

— Раймонде Вольдемаровичу, після того, як згорів ваш будинок в Юрмалі, ви так і не придбали тут нову нерухомість?

— Ні. Я від Юрмали тримаюся подалі. Будемо відверті: це вже не наша зона. Тут усе продається й буде продаватися тим, у кого є великі гроші. Зокрема росіянам. Так відбувається в усьому світі. Юрмала — популярний курорт. А ми віддаляємося від моря в інший бік. Ближче до тихих озер.