Провал помаранчевої революції — це історична можливість
Коли 2004 року помаранчева революція в Україні, спрямована проти шахрайства на президентських виборах, здавалося, поставила країну на західний шлях розвитку, Україна стала головною новиною в американських ЗМІ й породила безліч емоційних коментарів. Багато хто концентрувався на гріхах Росії, що підтримувала режим в Україні до революції.
Відтоді події 2004 року перестали виглядати як революція — в тому сенсі, що ніяких фундаментальних перетворень в українській державі не сталося. «Помаранчева коаліція» розпалася, економічне зростання стрімко здає позиції, реформи зупинилися, а на вільних і чесних парламентських виборах, проведених у березні цього року, найбільше голосів отримала проросійська партія, очолювана вигнаним 2004 року суперником Ющенка — Віктором Януковичем. Нині, після кількох місяців політичного хаосу, позначеного хуліганськими діями в українському парламенті з обох бокiв, Янукович, iмовірно, очолить коаліційний уряд у країні, якою керує його колишній суперник Віктор Ющенко.
Однак усі ці події практично не висвітлювалися більшістю американських ЗМІ, тим паче не удостоювалися вони коментарів. Це мовчання являє собою такий тип реакції на ідеологічну й геополітичну невдачу, який зробив би честь хіба що радянській пресі старого штибу. Більше того, така реакція позбавляє нас шансу провести глибокий і відкритий аналіз американської та західної стратегії в колишньому Радянському Союзі.
Адже те, що відбувається останнім часом в Україні й у зв’язку з нею, спростовує одну важливу передумову, на якій грунтувалася стратегія Америки і, меншою мірою — Європи. Ці події продемонстрували, що процеси, ініційовані Заходом у Центральній Європі та Прибалтиці, не можна спокійно перенести на країни колишнього СРСР. Йдеться про різні типи суспільства, економічні ситуації, національну ідентичність у суспільних зв’язках. Зв’язок з Росією там набагато міцніший, а от США та Європа стали слабше, ніж були п’ять років тому.
Провал помаранчевої революції з багатьох поглядів — біда для України. Незалежно від перспектив вступу України до західних інститутів, прозахідні реформи самі по собі мають позитивне значення й їх необхідно здійснювати. Однак останні події врятували Україну, Європу й навіть США від більшої небезпеки — небезпеки раннього розширення НАТО на територію України, за яке всього кілька тижнів тому ратували деякі впливові кола у Вашингтоні. Сьогодні ця стратегія похована на тривалий період у доступному для огляду майбутньому, а нам терміново треба розробляти альтернативну.
Небезпека розширення НАТО мала три складові: невідворотність реакції Росії; опір цьому більшості українців, особливо на російськомовному сході й півдні країни; а також той факт, що членство в НАТО не було б підкріплене членством у Європейському Союзі, що затверджує країну як частину Заходу.
На конференції щодо України, яка відбулася в червні в Римі, більшість представників ЄС і західноєвропейських дипломатів оголосили неможливим вступ України до Європейського Союзу. Деякі з них дуже скептично висловилися навіть стосовно перспектив розширеного партнерства з Україною. Як причина, наводився недостатній розвиток України, але не менш важливим був і бунт виборців західноєвропейських країн проти подальшого розширення ЄС і його вартості для західноєвропейських платників податків. Це у свою чергу відображає спад економічного зростання, що відбувається останніми роками в Європі. Рушiй розширення Євросоюзу, що найбільш інтенсивно виклався, коли відбувалося приєднання до Заходу колишніх комуністичних країн, близький до межі своєї потужності.
Ми можемо жалкувати про ці нові обставини, але треба ставитися до них як до приводу по-новому замислитися. Ми раніше демонстрували тенденцію до того, щоб поводитися як зі справді легітимними й демократичними політиками тільки з тими українцями, які вели країну геть від Росії, незалежно від того, чи відповідає це бажанням виборців. Розкол українського населення — це не задачка, яку нам треба розв’язати, це глибоко укорінена історична й демократична реальність. Захід і Росія повинні дійти згоди, не розпалювати протистояння між угрупованнями, щоб не викликати загрози силових зіткнень і дестабілізації в регіоні.
Для Росії це означає не втручатися в перебіг демократичного процесу в Україні. Для Заходу — не намагатися втягнути Україну в антиросійські альянси. Ні та ні інша країна не повинні також претендувати на ексклюзивний економічний вплив. Якщо ми виявимо розсудливість, результатом наших зусиль стане вільна, незалежна, нейтральна Україна, відкрита для міжнародних інвестицій і економічно пов’язана і з Росією, й iз Заходом. За всіма стандартами історії України, кращої долі для цієї країни не можна й бажати.
Анатоль ЛІВЕН — аналітик Вашингтонського фонду New America Foundation.
