Оборонна недостатність

Розрив між потребами Європи в безпеці та її військовою потужністю дедалі посилюється, і більшість європейських лідерів не бажають вживати необхідних заходів для його скорочення. Армія, створена для того, щоб захищати центр Європи від радянського нападу, не підходить для тих видів операцій, які визначають сьогоднішню обстановку, що виникла після закінчення «холодної війни».

Сьогодні Європа потребує покращання можливостей у боротьбі з тероризмом і поширенням зброї масового знищення, в урегулюванні ситуації в державах, які розвалюються або розвалилися, в боротьбі з регіональними конфліктами та реагуванні на гуманітарні кризи. Проте витрати Європи на оборонні потреби залишаються колишніми або зменшуються.

Проблема не тільки у фінансуванні. Фрагментарна природа гарантування європейської безпеки, надто складні правила торгівлі продукцією оборонного призначення та промислові можливості, зумовлені спадщиною «холодної війни», — все це ослаблює здатність Європи забезпечити свої потреби у військовій сфері.

З урахуванням цих перешкод очевидний спосіб покращити оборонні можливості Європи — координація зусиль окремих країн, Європейського Союзу та НАТО для створення низки розширених функцій колективної безпеки. Завдяки тому, що багато держав є і членами НАТО, і членами ЄС, така співпраця в оборонній сфері стає і можливою, і логічною, якщо не неминучою.

Звісно, попереду в багатьох важкий вибір, який до того ж доведеться робити неодноразово. Політичні лідери повинні створити стимули та фінансові можливості для проведення необхідних змін у своїй армії. Найголовніше — кошти, зекономлені за рахунок реструктурування, треба знову вкласти в перетворення збройних сил. Зрештою, генерали будуть більш схильні розбиратися з тим, що корисно, а що — ні, якщо вони впевнені, що це зрештою дозволить їм збільшити свої можливості.

Політичні лідери повинні також прагнути стабілізувати оборонний бюджет, створюючи окремі фонди для непередбачених багатосторонніх операцій із підтримки миру, як на Балканах і в Афганістані, та включаючи оборонне планування в багаторічний, а не річний цикл.

Така передбачуваність бюджету дасть європейським лідерам кращу можливість організувати оборонне планування, спрямоване на пріоритети військової реформи. Щонайменше 25% річного бюджету слід віддати на дослідження, розробки та забезпечення, і при цьому на персонал треба витрачати не більше 40%.

Це буде нелегко, оскільки існує фундаментальний конфлікт між модернізацією армії та політичним лобіюванням, спрямованим на збереження заробітної плати військових і армійських посад. Але ці компроміси необхідні, якщо ми хочемо, щоб озброєні сили Європи відповідали потребам безпеки континенту. Якщо говорити про найелементарніший рівень, то уряди повинні звернути пильну увагу на загальний військовий обов’язок і територіальні сили оборони, що з’їдають значну частину військового бюджету країн Європи.

Оскільки жодна європейська держава не може дозволити собі «діяти самостійно», військова реформа вимагає більшої інтеграції й обміну інформацією, адже контроль інформації стане основним питанням у майбутніх конфліктах. Об’єднання інфраструктури (бази та порти) і тилових засобів (транспорт), враховуючи полігони для спільної техніки, принесе велику економію, оскільки окремі країни нададуть раціональнішого вигляду довгим «тиловим хвостам» живої сили й техніки, підтримуючим бойові підрозділи армії. Країни повинні вступати в партнерські відносини зі своїми близькими за духом сусідами — модель, ілюстрацією якої можуть послугувати нові спільні іспансько-італійські десантні війська.

Нації, які не можуть дозволити собі створення польових експедиційних сил, здатних виконувати весь спектр завдань XXI століття, повинні активніше користуватися спеціалізацією, щоб зробити більший внесок у колективну оборону Європи. Але держави, які спеціалізуються на певному напрямі, повинні робити це в складі «групи країн», щоб звести до мінімуму небезпеку того, що нація зіткнеться з військовою загрозою, до відбиття якої її армія не готова.

ЄС може допомогти шляхом зміцнення оборонного планування. У планах треба зрозуміліше сформулювати майбутні цілі та завдання Європи у військовій сфері, визначити необхідні військові ресурси, вказати на недоліки та розробити проекти й ініціативи, спрямовані на вирішення найгостріших проблем.

ЄС має також вжити заходів для покращання своїх можливостей із проведення операцій. Нові «бойові підрозділи» ЄС повинні бути посилені шляхом регулярного навчання та присудження сертифікатів, переважно за стандартами НАТО, а Комітет збройних сил ЄС повинен проводити постійні наради бойових підрозділів, щоб забезпечити внесок окремих країн у створення майбутніх формувань.

Для того щоб ЄС міг виконати свою частину роботи, великі фінансові витрати, очевидно, неминучі. Бойові підрозділи треба розширити, включивши до їхнього складу військово-морські та військово-повітряні угруповання для виконання завдань на зразок морської блокади та підтримки наземних військ. Спільне фінансування операцій слід збільшити, а держави-члени ЄС, як і раніше, треба заохочувати до того, щоб вони надавали свої цивільні та поліцейські формування для миротворчих операцій із такою ж готовністю, як і свої збройні сили.

Усі ці реформи потребують координації з НАТО. Хоча ділові відносини між НАТО та ЄС покращилися, слід здійснити більше заходів для усунення недовіри, нездорової конкуренції та перешкод для обміну інформацією. Ці дві організації повинні розширити свій стратегічний діалог, який у цей час зосереджений тільки на балканському й афганському питаннях.

Тому діалог між Північноатлантичною радою та Комітетом ЄС із безпеки й політичних питань, що зараз здебільшого протікає мляво та за попередньо відомим шаблоном, має стати більш відкритим, і в нього слід внести такі теми, як боротьба з тероризмом і поширення зброї масового знищення, або такі регіони, як Україна або Молдова. Це дозволило б НАТО та ЄС оцінити можливі сценарії розвитку подій і знайти шляхи співпраці з метою запобігання та контролю кризових ситуацій.

Європейська промисловість — також життєво важливий чинник у європейській оборонній інтеграції, але вона страждає від фрагментарного попиту, некорисних внутрішньоєвропейських торгових обмежень і від переважно застарілої, часів «холодної війни», військової інфраструктури. Спеціалізація військових і промислових потужностей у певних державах-членах ЄС породжує деякі надії, але вона повинна бути скоординована, щоб уникнути дублювання та гарантувати здатність до взаємодії.

Крім того, повинна використовуватися трансатлантична торгівля продукцією оборонного призначення, щоб збільшити можливості Європи за мінімальну ціну. І НАТО, і ЄС мають чим зайнятися в питанні роботи з промисловістю на благо підвищення обороноздатності Європи.

Більш тісна військова інтеграція в Європі зажадає цілеспрямованого керівництва з боку голів урядів, військових посадових осіб, а також лідерів ЄС і НАТО. Це дуже складне завдання, але жодної розумної альтернативи немає. Більш тісна оборонна інтеграція в Європі — це не просто приваблива або цікава ідея; це — життєва необхідність.

Генерал Клаус НАУМАН займав посаду голови Військового комітету НАТО і був начальником генштабу збройних сил Німеччини