Вітри змін на пострадянському просторі

У всіх колишніх республіках спочилого в бозі СРСР вибори вже давно стали невід’ємною частиною політичного процесу. Але тим, хто звик до «зрежисованого» голосування минулих часів, коли президентська партія незмінно перемагала, останні два роки принесли чимало сюрпризів — вибори стають каталізаторами політичних змін.

У листопаді 2003 р. маленька закавказька республіка Грузія, де сталася «революція троянд», несподівано перетворилася на «застрільницю» масових акцій протесту, які спричинили повалення президентів уже трьох пострадянських держав. За рік, майже день у день, за прикладом Грузії пішла Україна, а в березні 2005 р. список поповнив Киргизстан.

Відразу ж після киргизького повстання акції протесту почалися в Узбекистані: вони потрясли до підвалин авторитарний режим, який існує в цій республіці. Однак демонстрації протесту в місті Андижані були жорстоко придушені військами, які відкрили вогонь по натовпу; точна кількість жертв досі невідома.

Сьогодні лідери країн регіону готуються до бою. У зв’язку з парламентськими виборами в Азербайджані, які відбудуться цими вихідними, а також наміченими на грудень президентськими виборами в Казахстані, активно обговорюється питання про те, чи не станемо ми свідками ще однієї «кольорової революції». Азербайджанська опозиція (яка нещодавно створила єдиний блок), обрала своїм кольором жовтогарячий, нагадуючи тим самим про недавні події на Україні. У Казахстані опозиціонери віддають перевагу яскраво-жовтим шарфам і транспарантам — «кольору казахських степів».

ВСЕ ЗМІНЮЄТЬСЯ

У вересні майбутнього року має йти на вибори й самовладний президент Білорусі Олександр Лукашенко. Навіть у Росії політичну еліту вже хвилюють президентські вибори, які мають бути 2008 р., коли другий і, теоретично, останній термін перебування на посаді Володимира Путіна підійде до кінця.

Сьогодні колишні республіки СРСР, який зник із політичної мапи світу, вже не ті, що раніше. Їх не можна «стригти під одну гребінку»: дуже відрізняється характер їхніх суспільно-політичних систем. Проте очевидне одне: несподіваний сплеск політичної активності спричиняє зміну політичних поглядів і очікувань людей у країнах регіону.

Жоден пострадянський лідер вже не може залишатися при владі, підтасовуючи вибори до того моменту, коли йому заманеться піти на спочинок. В усьому регіоні, де політичний процес традиційно вважався вотчиною владної еліти, задули вітри змін. У більшості пострадянських держав проводилися реформи, нехай і в різних масштабах, однак влада трьох республік колишнього СРСР — Білорусі в Східній Європі, а також Узбекистану та Туркменістану в Центральній Азії — з особливою затятістю чинить опір будь-якій лібералізації політичного життя. Проте вже помітні ознаки того, що темпи змін прискорюються.

«Сьогодні Центральна Азія нагадує Східну Європу кінця 80-х рр., — твердить Нігара Хідоятова, лідер узбецької опозиційної організації «Сонячна коаліція». — Події, які почалися в Киргизстані в березні, знаменують собою пробудження Центральної Азії. Розірвалася найслабкіша ланка в ланцюзі авторитарних центральноазіатських республік».

ПОПЕРЕДУ ЧЕКАЮТЬ ПЕРЕШКОДИ

Проте, якщо Східна Європа, до того, як вона потрапила в авторитарні обійми Москви, вже відчула певний вплив демократичних ідей, то про колишній СРСР цього не скажеш. Особливо це стосується Центральної Азії — в її історії прикладів демократії не було взагалі.

Нові політичні ідеї проникають у регіони, розташовані ближче усього до Європи, проте до віддалених азіатських республік вони насилу досягають. За словами аналітиків, поширення демократії та ринкової економіки аж ніяк не приречене. У Грузії та Україні несправедливість та розчарування народу після революцій нікуди не зникли.

Окрім того, спостерігачі продовжують нагадувати, що пострадянські держави Центральної Азії вельми відрізняються від європейських республік колишнього СРСР. Масові акції протесту, які спричинили повалення киргизького президента, не можна назвати абсолютно спонтанним народним рухом. Критики твердять, що нові лідери відрізняються не більшим демократизмом, аніж ті, яких вони змусили піти. У Східній Європі революціонери Лех Валенса та Вацлав Гавел були новими людьми, не пов’язаними з колишнім режимом, — твердить доктор Досим Сатпаєв, глава громадської організації «Група оцінки ризиків», яка діє в Алмати, найбільшому місті Казахстану. — У нас же справа досі обмежується тим, що представники правлячої еліти просто міняються місцями. Люди досі не беруть у цьому участі. Більшість людей все ще не розбирається в політиці».

У Грузії та Україні тогочасні президенти втратили владу через хвилю народного обурення, викликаного підтасовуванням виборів, але в Киргизстані ситуація була не такою однозначною. Його мешканці, звичайно, також були обурені корупцією та убогістю — однак до організації багатьох антиурядових маніфестацій доклали руку й бізнесмени-нувориші, які діяли у власних інтересах.

У сусідньому Казахстані, де вже на повну силу розгорнулася передвиборна кампанія, зростаюче невдоволення діями корумпованих родичів президента, безсумнівно, спонукатиме декого голосувати проти чинного глави держави Нурсултана Назарбаєва. Однак більшість мешканців країни досі з недовірою ставиться до слабких і маловідомих лідерів опозиції. Після десяти з гаком років злиднів і потрясінь життя в Казахстані, нарешті, почало поліпшуватися, й більше за все люди жадають стабільності. Багато хто думає так: ми розуміємо, що наші лідери набили собі кишені за рахунок народу, але який сенс обирати нову когорту «голодних» вискочок, які відразу ж почнуть робити те ж саме.

РЕПРЕСІЇ В УЗБЕКИСТАНІ

В Узбекистані ситуація вселяє набагато менше надій на зміни. Сергій Єжков — експерт, який уже давно спостерігає за подіями в цій країні — твердить, що виникнення серйозної політичної опозиції там просто неможливе, оскільки влада контролює ЗМІ й піддає жорстоким репресіям усіх, хто насмілюється їх критикувати. Як би ми не співчували реформаторським прагненням узбецької «Сонячної коаліції», це угруповання, за його словами, не користується підтримкою в народі. «Ділову й адміністративну еліту президент Іслам Карімов контролює не повністю, — зазначає пан Єжков. — Лише ця еліта, об’єднавши зусилля, реально здатна усунути Карімова від влади й змінити шлях розвитку Узбекистану».

Проте, пояснює він, «ця еліта розуміє, що президент поганий, і щось потрібно змінювати, але вона хоче зберегти власне становище».

Президент Карімов недвозначно дав зрозуміти, що змінювати політичний курс він не збирається, проте, на думку багатьох аналітиків, вимоги змін рано чи пізно досягнуть точки кипіння. Коли це станеться, найбільш ймовірним виходом стане певний «палацовий переворот». Залишається лише вгадувати, станеться така зміна влади мирно, чи буде супроводжуватися кровопролиттям.

Лише декілька років тому про вимоги економічних та політичних змін у багатьох пострадянських республіках практично не було чутно: обговорювати такий малоймовірний варіант розвитку подій просто не мало сенсу. За останні два роки ситуація змінилася. Багатьом людям як і раніше не до душі «хаос», який принесла їм демократія в останні дні СРСР, який дихав на ладан. Проте політичні зміни вже перетворилися на реальність.