Український патріот із берлінською адресою

У серпні цього року Богдану Осадчуку виповнилося 85 років. Це той вік, коли людина більше згадує про минуле, ніж задумується над майбутнім. Але Богдан Іванович продовжує використовувати свій колосальний життєвий досвід із однією метою: щоб аналізувати сучасні тенденції та прогнозувати їхню динаміку в розвиткові європейських, головним чином — німецько-польських, німецько- українських і польсько-українських відносин. Будь-які вмовляння друзів і шанувальників зайнятися мемуарами є даремними.

Остання з книг, присвячених Богдану Осадчуку, вийшла у світ під грифом німецько-польського товариства в 2004 році в місті Оснабрюк (ФРН). Її авторами виступили шеф-редактор німецько-польського журналу «Діалог» (Берлін) Базиль Керський і професор Варшавського університету Анджей-Станіслав Ковальчик. Перший із них дав книзі дещо шокуючу назву: «Український космополіт із берлінською адресою». Відносно другої частини назви заперечень нема: від листопада 1941 року, тобто вже 54 роки підряд Б. Осадчук живе в Берліні. Навпаки, вираз «космополіт» здається невдалим, тому що ми звикли до загальноприйнятого значення цього терміну — громадянин світу. Україна втратила і втрачає багатьох своїх громадян, які розчиняються в новому суспільному середовищі. Лише менша частина емігрантів утворює в країнах перебування діаспору — активну спільноту українців, які не забули рідної мови, національної культури та своєї батьківщини. Б. Осадчук якраз і є одним із яскравих представників цієї діаспори. Він не забув галицької Коломиї, де народився, над усе ставить інтереси українського народу та впродовж багатьох десятиліть сприяє своєю журналістською діяльністю збільшенню доброзичливості у відносинах між німецьким, польським й українським народами. Знаючи трагічні події ХХ ст., не треба доводити, що наведення мостів між трьома народами є актуальним і вкрай важливим завданням.

У минулому гостре перо Богдана Осадчука часом жахало радянських послів у країнах Європи. Від 1953 року його репортажі про нову кремлівську політику були доброзичливими, але придушення угорської революції 1956 року він прокоментував серією дошкульних випадів особисто проти М. Хрущова. Ці статті з’явилися в одній з найстаріших у світі та найвпливовіших у політичних колах швейцарській газеті — «Neue Zuercher Zeitung». Передруковані в багатьох газетах, ці випади вкрай розлютили радянського вождя. Він викликав «на килим» швейцарського посла й поставив вимогу викинути «українського приблуду» зі штату газети, яка мала статус державного видання. Проте майже 50 років Б. Осадчук залишався політичним оглядачем цюріхської газети, спеціалізуючись на аналізі подій у комуністичному світі.

Богдан Осадчук ніколи не брав до рук рушницю, його зброєю завжди було тільки гостре перо. Тим не менш, він не раз опинявся на краю загибелі, такі вже були часи. Захоплюючих і небезпечних пригод у його житті вистачило б на повномасштабний роман. Тому варто зупинитися на головних віхах біографії цієї непересічної людини.

У десятирічному віці Богдан опинився в центральній Польщі. Його батько був учителем, тобто державним службовцем, змушеним підкорятися директивам уряду. Переслідуючи мету полонізації Галичини та Волині, польський уряд переводив українських вчителів до центральної Польщі, а на звільнені місця надсилав учителів, які не володіли українською мовою.

Богдан учився в державній гімназії повітового містечка Піньчув. Незадовго до закінчення навчання його виключили під сміховинним приводом. Справжньою причиною був захист зацькованого антисемітами учня-єврея. Довелося їхати до Кракова і закінчувати курс навчання в тамтешньому філіалі української гімназії в Ярославі.

Свою першу статтю 18-річний Богдан опублікував у львівському тижневику «Батьківщина» під псевдонімом Хомич (дівочим прізвищем матері). Оселившись у 1940 році у старовинному українському місті Холм, він під цим же псевдонімом почав регулярно друкуватися в газеті «Краківські вісті». Оскільки Богдан Іванович не припиняє інтенсивного співробітництва з газетами й тепер, він із повним правом носить титул патріарха європейської журналістики. Якщо брати навіть суто кількісні показники, то дві третини століття на цій ниві — рекорд, достойний книги Гіннеса.

Суть, звичайно, не в кількості, а в якості. Від юнацьких років Б. Осадчук розумів: щоб перетворитися з репортера на аналітика, потрібна освіта. Після закінчення гімназії він став, висловлюючись сучасною мовою, студентом-заочником одразу двох українських вищих навчальних закладів — Празького вільного університету і Високої школи політичних наук в Подєбрадах.

Колишній громадянин поглинутої Гітлером і Сталіним Другої Речі Посполитої, Б. Осадчук відмовився приймати громадянство Третього рейху. Це було небезпечно, але врятувало від ще більшої небезпеки — мобілізації у вермахт. Він поїхав до Берліна, став студентом університету Фрідріха- Вільгельма і почав спеціалізуватися на історії та політиці балканських країн у професора Альбрехта Гаусгофера — сина родоначальника геополітики Карла Гаусгофера. Якби замах на А. Гітлера в 1944 році був успішним, А. Гаусгофер мав стати міністром закордонних справ в уряді антигітлерівської опозиції. Після замаху його заарештували, ув’язнили в берлінській тюрмі Моабіт і в 1945 році розстріляли.

У студентському оточенні А. Гаусгофера утворилася організація «Мазепинець», до якої увійшли, крім Б. Осадчука, його найближчий друг і товариш Іван Лисяк-Рудницький, а також Омелян Прицак і деякі інші українці. Пізніше І. Лисяк-Рудницький став університетським професором у США й по праву вважається найсильнішим українським історіософом ХХ ст. Іноземний член НАН України Омелян Прицак заснував у Гарварді Український історичний інститут, а в Києві відновив діяльність Інституту сходознавства, який розпався після сталінських репресій 30-х рр.

Члени студентської організації «Мазепинець» не повідомляли А. Гаусгофера про свою діяльність (зокрема, про агітацію серед студентів проти вступу до дивізії СС «Галичина»), але після його арешту опинилися в полі зору гестапівців. Кілька разів Б. Осадчуку ледь вдавалося уникнути арешту. Одного разу допомогло непорозуміння, пов’язане з географічною термінологією: його прийняли за іспанця, вихідця з Галісії, тоді як шукали вихідця з Галичини (німецькою мовою — Галіції).

Під час війни Б. Осадчук постійно друкувався в газетах «Краківські вісті», «Український вісник» (Берлін), «Волинь» (Рівне), підтримував зв’язки з польським підпіллям, українськими інтелектуалами Уласом Самчуком, Миколою Поршем, Юрієм Шевельовим, Юрієм Косачем, Богданом Кравцевим та ін. У перші повоєнні роки він співпрацював із варшавськими газетами, які відображали погляди демократичної опозиції, з Іваном Багряним і газетою «Українські вісті» (Новий Ульм), з газетою Die Neue Zeitung, яка виходила в американському секторі Берліна.

У 1950 році Б. Осадчук нав’язав співпрацю з польським журналом «Культура», який заснував у Парижі Єжи Гедройц. Співпраця не припинялася до закриття «Культури» в 2001 році у зв’язку зі смертю Гедройця. Вплив цього видання на свідомість польського народу та його національно-визвольну боротьбу проти радянського панування є загальновідомим.

Є. Гедройць переконував політичну еміграцію та поляків у Польській Народній Республіці, що запорукою звільнення польського й українського народів із лабет тоталітаризму є налагодження між ними взаємопорозуміння та співробітництва. Найбільш активно йому допомагав у цьому Б. Осадчук. Виступаючи 3 травня 2001 року у Варшаві на церемонії відзначення Богдана Івановича найвищою державною нагородою — орденом Білого Орла, президент Польщі Александр Кваснєвський особливо підкреслив вклад українського журналіста у справу польсько-українського співробітництва. Він сказав: «Завдяки його наполегливій праці, починаючи з початку 50-х років, в українській пресі з’явилася величезна кількість публікацій, присвячених польській тематиці. За цю невтомну працю, яка вимагала подолання в його земляків багатьох бар’єрів, також і психологічних, хочу висловити пану професору найбільше визнання».

Безумовно, журналістська діяльність завжди була для Б. Осадчука на першому плані, а наукова — на другому. Будучи з 1955 року викладачем високої школи політичних наук при Українському вільному університеті в Берліні, він тільки через десять років закінчив і захистив докторську — «Радянська національна політика від Сталіна до Хрущова». Проте до своєї роботи в газетах Б. Осадчук завжди ставився як до наукової праці й тому вражав читачів і професійних радянологів глибиною аналітики. З особливо загостреною увагою у країнах Європи поставилися до його публікацій у 1989—1991 рр., коли розвалювалася радянська імперія. Мало хто на Заході передбачав тоді можливість такого геополітичного катаклізму.

Я підтримую дружні зв’язки з Б. Осадчуком півтора десятиліття і не перестаю дивуватися його гострому розуму, сталості демократичних переконань, дивовижній пам’яті, невтомності в пізнанні нового, врешті- решт — фізичній енергії. Не раз мені доводилося консультуватися з ним із приводу проблеми ОУН-УПА. Розповіді людини, яка зустрічалася з А. Мельником, С. Бандерою, В. Кубійовичем, Я. Стецьком та іншими діячами українського визвольного руху, завжди були для мене дуже цінними.

Цілий тиждень у липні 2005 року мені пощастило працювати в тому берлінському університеті, де в 1941—1945 рр. навчався Б. Осадчук. Університет приймав у себе Всесвітній конгрес вчених, які спеціалізувалися на дослідженні історії Центральної та Східної Європи. Розповіді Богдана Івановича про життя і побут берлінців у роки війни були захоплюючими для нас — учених із Києва та Львова. Знову й уже вкотре ми робили спроби переконати його взятися за спогади.

Читачі газети «День» теж пам’ятають цікаві кореспонденції Б. Осадчука. Переконаний, що вони приєднаються до наших поздоровлень ювілярові, і побажають патріарху європейської та української журналістики довгих років активного життя.