Лозунги Майдану та реальність
Є деякі дати, які для будь-якої влади є значущими. Ці дати влада або святкує, або замовчує. Усе залежить від обставин: є чим пишатися чи ні.
Минуло півроку після зміни політичного режиму. Це друга дата, коли заведено робити поглиблений аналіз, що новий режим зробив, а що не вдалося. Як правило, через півроку відбуваються два феномени: а) пристрасті навколо виборів вщухають, і виборці об’єктивніше оцінюють новий режим (або старий, який переміг знову під новими лозунгами); б) стає очевидним — хоче і може новий режим реалізувати передвиборні обіцянки чи ж відмовляється від них. До цього часу суспільствознавці та політики також значною мірою звільняються від зайвих емоцій і починають реалістичніше дивитися на події та факти.
Перша значуща дата для нового режиму — 100 днів від дня формування уряду — ознаменувалася політичним конфузом. Президента України запросили на засідання Кабінету Міністрів і повідомили йому радісну звістку: нинішній Кабмін — найталановитіший, найдемократичніший і найефективніший, а Президент — молодець, що сформував такий Кабінет Міністрів. Таке ноу-хау з боку уряду в самопіарі, можливо, комусь і сподобалося. Але покоробило всіх мислячих людей і, можливо (сміємо сподіватися), навіть Президента.
Піврічний термін функціонування нового режиму вже не дає підстав ні для нової піар-кампанії Кабінету Міністрів загалом, ні для інших політичних інститутів у центрі та регіонах. Безліч криз, породжених урядом, — енергетична, «м’ясна», «цукрова», культурно-моральна, — могли давно призвести до відставки Кабміну або окремих міністрів. Багато експертів із жахом чекають, яку ще відносно благополучну галузь Кабінет Міністрів візьметься рятувати, щоб розвалити остаточно, — літакобудівну, виробництво зерна, металу, вугілля, верстатів?..
Але повернімося до загальніших питань. Бо, як казав один із марксистів-ревізіоністів: якщо ми не вирішимо загальних питань, то постійно на них наштовхуватимемося при вирішенні конкретних проблем.
По-перше, всі розмови про помаранчеву революцію не мають під собою теоретичного підмурка. За жодним критерієм події кінця 2004 року не підпадають під класифікацію революцій. Адже щось було? Так, було. Це: а) у 2004 році громадська думка в Україні парадоксально повернулася до ситуації кінця 80-х років: «Так жити не можна!» Але це повернення було лише зовні схожим. У глибинних характеристиках воно було вже іншим — сформувалося і вирішилося на суто українському ґрунті, в нових історичних умовах; б) український народ реалізовував своє право на повстання проти неугодної влади, і, слава Богу, мирним шляхом; в) якийсь елемент революційності в подіях кінця 2004 року був. Але лише в суспільній свідомості — український народ має право жити краще, ніж він живе, але політична й економічна еліти відбирають це право.
По-друге, що ж реально ознаменували президентські вибори 2004 року? Дуже простий факт — на тлі народного невдоволення до влади прийшов новий політичний режим, що хоче стати й пануючим економічним режимом. Що ж характерне для цього режиму? Перше. Жодної ротації політичної еліти — від старої до нової — не здійснено. Хай Н. Макіавеллі і Г. Моска спокійно почивають. Їхні ідеї не спрацювали. Сталася заміна однієї групи політичної еліти правлячого класу на іншу. Це люди, які вже були при владі. Як пишеться в Біблії: «Що було, воно й буде, що робилося, буде робитись воно, — немає нічого нового під сонцем!..» (Книга Еклезіаст, 1.9). Друге. Через півроку цей режим повинен вирішувати проблему: виконувати передвиборні обіцянки або махнути на них рукою. Але шляхів вирішення цієї проблеми поки що ніхто не означив. Щоправда, один із віце-прем’єрів упівголоса вже сказав: передвиборні обіцянки — є передвиборні обіцянки. Коротко та ясно. Чекаємо продовження. Третє. Україна продовжує жити в епосі позачасовості. Європі поки що своїх проблем вистачає. А з Росією вже встигли багато чого напсувати. І знову ситуація: «йдемо туди, незнамо куди».
По-третє, події на Майдані в кінці 2004 року треба оцінювати об’єктивно, без емоцій та ідеологічної упередженості, але з позицій сьогодення. Лідери Майдану були романтиками. Вони вірили, що можуть переродитися політично, очиститися морально та управлятимуть країною чесно, піклуватимуться про бідних, переможуть корупцію, приведуть на керівні посади нових людей. У цьому ж напрямі були їхні лозунги, інавгураційна промова В. Ющенка та філософське есе нового прем’єр-міністра після її затвердження у Верховній Раді, видане за нову урядову програму.
Але влада як форма політичної організації суспільства, кожен окремий інститут (гілка) влади має свої закони функціонування. В урядових чиновників свої правила гри. Крім того, політична й економічна практика свідчить: романтичні наміри передвиборних кампаній швидко зникають, коли опозиція стає владою. Тому вже сьогодні ми впевнено можемо констатувати факт: політичного та морального переродження колишніх «революційних романтиків» не сталося, і більшість лозунгів Майдану залишилися лозунгами без реалізації. Бюрократична машина державної влади втягла у свої технології «стару — нову» групу еліти, деяка зовнішня модернізація здійснена у формі косметичного ремонту, колишні віце-прем’єри, міністри, які стали «новими», швидко повернули свої старі навички, та все пішло традиційно накатаною дорогою. Країна імітувала модернізацію, залишилася звичайною пострадянською; ліберали, які прийшли до влади, керують країною «вручну», як антиринковики-комуністи.
І тут неприйнятні легковажні оцінки на зразок — «обдурили народ». Тут пророчі слова В. Чорномирдіна «хотіли як краще, а вийшло як завжди» підтвердилися в нових умовах. Політика, політичні відносини, дії інститутів влади й еліт мають об’єктивну основу — рівень виробництва, ступінь готовності державної машини до реформ, якість політичних і економічних еліт, політична та правова культура населення тощо. На політику вельми впливають політичні та моральні традиції, влада діє в жорстких кордонах конкретного політичного простору та політичного часу. Керівники держави, хай би якими розумними та добрими були, не можуть вийти за межі об’єктивних і суб’єктивних обставин, балансів інтересів різних політичних сил, вимушені йти на компроміси і таким чином обмежувати себе у свободі дій, у реалізації своїх передвиборних обіцянок.
Ці чинники начебто свідчать на користь нового режиму: вони не винні, обставини не дають можливості реалізувати лозунги Майдану. Влада вже почала пропагандистську кампанію: мовляв, реформи стримує Верховна Рада, де кучмісти мають більшість. Але не все так просто. Адже пригадаймо, скільки депутатів Верховної Ради підтримали кандидатуру Ю. Тимошенко.
Сьогодні невідомо, до яких результатів призведе протистояння Кабміну та Верховної Ради. Можливо, образ «ворога» в особі Верховної Ради й принесе якісь дивіденди на парламентських виборах 2006 року блоку БЮТ та «Нашій Україні». Але народу від нового протистояння виконавчої та законодавчої влади точно не покращає.
Переусвідомлення подій кінця 2004 року й оцінка семи місяців політичних і економічних подій в Україні показують дієвість давно відомих фактів: по-перше, надії на «доброго царя» вкотре рушаться, і так буде завжди — «царя грає почет». По-друге, не можна жити краще, якщо не працює краще економіка, якщо політична влада некомпетентна й авантюристична. По-третє, політична й адміністративна реформи не підготовлені науково, ідеологічно та пропагандистськи (спроба відставки Р. Безсмертного лише «перший дзвіночок» у цьому сенсі). По- четверте, влада й опозиція діють, наче вони єдині гравці на «політичному полі». Вони забувають, що є «мовчазна більшість», яка на певному етапі підтримала В. Ющенка, бо усвідомила — «так жити не можна в Україні XXI століття». Ця «мовчазна більшість», до якої входить і більшість інтелігенції, може швидко відмовити в довірі тим, хто імітує реформи, модернізацію, а живе мріями, що за лозунги приймуть до НАТО та ЄС.
Треба винести ще один урок із «помаранчевих потрясінь»: народу набридло грати роль об’єкта маніпуляцій з боку влади й опозиції. Він це довів, вийшовши на Майдан, і він цього свого вчинку не забуде, хоч начебто й заспокоївся. Поступово зростає рівень громадянської зрілості народу та політичної культури, він активізує дії на захист своїх корінних інтересів.
Не хотілося б закінчувати роздуми на цьому мотиві, треба щось і оптимістичне. Наприклад, що в лекції в Донецьку Президент уперше чітко сказав, що він є Президентом всього народу України. Що перестали сипатися постійні загрози з боку Президента та Кабінету Міністрів на адресу працівників освіти, науки, культури — «не за того проголосували й будете покарані» (можливо, насправді визнають свободу переконань і право на свободу вибору). Що, можливо, новий режим зрозумів: розвиток України — це не лише мітинги, не лише лозунги, а також реальна оцінка внутрішньої та зовнішньої ситуації з позиції інтересів народу України (а не групи еліти), залучення на свій бік «мовчазної більшості» не риторикою, а конкретними справами.
І зовсім оптимістичне. Півроку існування нового режиму показали, що помилок він здійснив безліч. Але, можливо, він вчитиметься на своїх помилках, хоча це й не найкращий метод навчання, — краще вчитися на чужих помилках. Але в слов’ян такого не буває, на граблі вони наступають постійно. Є прагнення третього Президента України зробити нашу країну сучасною, багатою та процвітаючою. І тому не гасне Надія на краще — і команду він врешті-решт сформує (тільки прохання, не треба «команду «однодумців», тобто з однією єдиною думкою — втриматися у владній обоймі); і уряд проводитиме помірну ліберальну політику; і Верховна Рада займатиметься своєю справою — прийматиме необхідні та вивірені закони; і суди працюватимуть в інтересах громадянина, а не чиновника та бандита; а правоохоронні органи займуться своєю справою — ловити шпигунів, бандитів, захищати права та свободи чесних громадян, а не розсилати телеграми підозрюваним і виступати в ролі телезірок у шоу-програмах. Сподіваємось на краще та пам’ятаємо українське прислів’я: «Дурень думкою багатіє». Невже весь народ ще раз лише «думкою збагатів»?
