Iсторія однієї особистості, або

На минулому тижні я мала можливість завдяки люб’язності відділу преси і культури Посольства США в Україні зустрітися з американським громадянином Діном Колденховеном із містечка Палос Хайтс (недалеко від Чикаго, США). У Києві американський гість зустрінеться з представниками деяких політичних та громадських організацій і прочитає лекцію. Мене особливо цікавили ті обставини, за яких цей літній (він має численних дітей і онуків), спокійний, усміхнений американець отримав престижну не тільки в США, але й у світі нагороду «Мужня особистість». Хоча, наскільки відомо, він не брав участі в будь-яких війнах чи рятівних операціях. Втім, — це як подивитися!

Життєвій шлях пана Колденховена досить типовий для його країни — змолоду він вибудовував свій бізнес (будівельний), що, однак, не заважало йому брати участь у різних суспільних справах і бути активним членом кількох громадських організацій. Таких, як боротьба із забрудненням навколишнього середовища, підтримка незаможних студентів та молодих дослідників (організація «Долари для студентів») та ін. Загалом, Дін Колденховен був знаним і шанованим громадянином свого невеликого (десь 12 тисяч мешканців) містечка, в результаті чого 1997 року його обрали мером. Трапилося, однак, так, що між мером і громадою виник конфлікт, пов’язаний із церковними справами. До речі, у цьому містечку функціонує 11 різних церков — Католицька, Греко-православна, Вірменська і громади кількох протестантських конфесій. Проживає у місті також понад чотирьохсот мусульман, які на той час, коли було обрано нового мера, не мали належної мечеті. Саме це призвело, як розповів — спеціально для газети «День» — наш гість, до драматичного протистояння мера, з одного боку, і громадян-християн міста — з іншого.

Каменем спотикання стала давно ніким не використовувана будівля колишньої церкви, виставлена на продаж. Вона довго не знаходила покупця, та врешті-решт цю будівлю вирішила купити для своїх потреб (мечеть і медресе) мусульманська спільнота містечка. Та несподівано всі християнські релігійні конфесії міста заявили свій протест і об’єдналися заради того, аби перешкодити «акції» мусульман (до речі, це трапилося ще до 11 вересня). Почався активний і постійний тиск на місцеву раду, на мера, з’явилися якісь несподівані проекти щодо можливого використання цієї будівлі містом — наприклад, зробити там розважальний центр тощо. Хоча громадяни дуже добре знали, що грошей для подібного проекту мерія не має. Більше того, місцева рада навіть запропонувала мусульманський спільності кілька сот тисяч доларів «відступного». «Саме тоді, — каже Дін Колденховен,— я був вимушений публічно заявити, що вся ця історія є не тільки образою мусульманської спільноти, але й вельми несмачним скандалом, який не найкращим чином впливає на репутацію нашого міста, спотворює його демократичний імідж! Після чого наклав, по праву мера, вето на трансакцію». (Вето, яке має силу тільки на певний час.)

Пан Колденховен розповів, що на самому початку конфлікту — демонстрації неповаги до духовних потреб співгромадян- мусульман — він написав листи керівникам всіх християнських церков міста з наполегливим проханням посприяти справедливому вирішенню проблеми. Мер просив духовенство постійно згадувати про цей випадок у своїх проповідях, нагадувати парафіянам про толерантність, повагу до людей іншої віри та про їхні права як американських громадян. Всі, до кого мер звернувся, погодилися з ним і виконали його прохання. Один пастор, зокрема, сказав у своїй проповіді: «Якщо сьогодні ми не підтримаємо мусульман, то наступною жертвою дискримінації може стати кожен з нас». Та церковні проповіді, посилання на Біблію, на Заповіді Христа не допомогли. Більше того, деякі духовні особи, які намагалися вгамувати громадян, втратили симпатію і повагу своєї пастви. (На цьому місці бесіди я сказала собі з певним полегшенням: «І ти, Брут!» — не тільки у нас християни так не по-християнськи «воюють» за храми!)

У зв’язку з цими подіями мусульманська громада визнала за краще відмовитися від свого наміру придбати спірну будівлю. Протягом кількох років вона стояла порожньою й опечатаною і тільки цього року її продали одній християнській громаді.

На наступних місцевих виборах (2001) мер міста втратив свою посаду — його не обрали на другий строк. Хоча пан Колденховен був гарним мером і до згаданого інциденту ні в нього, ні у громади міста не було найменших сумнівів у тому, що його буде обрано знову. Мер вельми цінував свою посаду, але він дуже добре знав своїх співгромадян і тому не здивувався їхньому «вироку». «Не можна, однак, вважати, — каже п. Колденховен, — що та справа нас нічого не навчила: нещодавно міська рада одноголосно вирішила виділити нашим мусульманам землю для побудови нової мечеті».

На запитання, що стало причиною такого запеклого небажання громадян міста Палос Хайтс продати нікому не потрібну будівлю мусульманам, наш американський гість відповів: «Є тільки одна й загальна причина: неприязнь до людей інших національностей — арабів, індійців, африканських негрів та інших. Я хотів зробити хоча б що-небудь для того, аби змінити ситуацію. Тим більше, що це не перший випадок дискримінації у моєму містечку — траплялися випади також проти індіанців та ірландців. Сьогодні найбільшого тиску зазнають, як і можна передбачати, саме араби-мусульмани».

Історія з продажем церкви в малому, нікому не відомому містечку стала широко відома в усій країні. І одного прекрасного дня 2002 року ексмер міста Палос Хайтс отримав із рук Каролін Кеннеді — дочки покійного президента Сполучених штатів і представниці Фонду Джона Кеннеді — почесну нагороду під назвою «Мужня особистість». На урочистій церемонії колишній мер невдячного містечка сказав: «Моє рішення було легким — над ним не треба було багато думати. Бо коли ви знаєте, чого не треба робити, ви тим самим добре розумієте, що є правильним». Цікаво відзначити, що разом з ним ту саму нагороду із тих самих рук отримав також — «за заслуги перед світом» — Кофі Аннан.

Відомо, що нагороду Фонду Джона Кеннеді «Мужня особистість» нещодавно було урочисто вручено Президентові України Віктору Ющенку. Нагорода має форму корабельного ліхтаря із срібла та скла, який є символом світла, надії та хоробрості, й вручається членами родини Джона Кеннеді. Премія є дуже престижною — для державного діяча ця нагорода рівнозначна Нобелівській премії для вченого. У своїй книзі «Нариси про мужніх» президент Джон Кеннеді написав: «Людина повинна діяти, незважаючи на ті наслідки, які це може принести їй самій, незважаючи на перешкоди, небезпеку і тиск. Це — основа людської моралі».

Кожне суспільство має свої непопулярні «мінні поля», які обережні політики воліють обминати, — аби не втратити довіри своїх виборців або свої посади. Через те чимало жорстоких забобонів, самообману, старих опудал радянського суспільства все ще живуть між нами у повній безпеці. Для прикладу згадаємо хоча б міжконфесійну та міжцерковну ворожнечу, яка терзає нашу країну; «обожнення» Великої Вітчизняної війни або невмирущий і всюдисущий антисемітизм. Антисемітизм, який все ще зберігає свою колишню силу попри навіть те, що в країні майже не залишилося євреїв (це як посмішка відомого Чеширського кота — кіт вже давно пішов, а його «посмішка» все ще залишається тут). Між тим наші політики, урядовці, науковці, вчителі досі не наважуються чесно, голосно і постійно торкатися цих «вибухонебезпечних» проблем.

Кожне суспільство має свої уявлення про мужність. До недавнього часу для нас, радянських людей, це були, головним чином, воїнська доблесть, закриті тілом амбразури, смертельні тарани та подібне. Наш час вимагає від громадян зовсім іншого героїзму, іншої чесності та інших жертв.