Усе не «по нотах»
На початку 90-х кілька «розумників» організували протест проти існування центрального магазина «Ноти» — одного з культурних центрів на Хрещатику. А гасла ж які були «культурологічні»: «Геть москальських композиторів!», «Усяким там Чайковським і Глінкам достатньо буде місця в одному нотному магазині на вулиці Леніна». Чайковський був не проти Леніна й «переїхав» до нього. А магазин «Ноти» на центральній вулиці столиці перейменували на «Кобзар». Запитайте, де ж він зараз? Його викупила фірма одягу, але не для того, щоб виставити там продукцію української культурної спадщини у вигляді нот, кобз або витворів декоративно- прикладного мистецтва. І на сьогодні у його вітринах ми бачимо застиглі манекени, які розмірковують на культурні теми.
А як же Чайковські й Глінки, Косенки й Леонтовичі, Ревуцькі й Лятошинські, Білаші, Майбороди та багато-багато інших? А той магазин, що на колишній вулиці Леніна (нині Богдана Хмельницького), теж закрили. Навіщо випускати музичну літературу, якщо спеціалізованих нотних магазинів у Києві на сьогодні не існує? Зате образ Чайковського як видатного російського композитора зберігають у своїх серцях новоявлені вихованці українського рекламного бізнесу, які своєю «іскрометністю розуму» і геть убитою мораллю цинічно глумляться над іменем великого маестро, використовуючи його образ у чайній рекламі.
Я плачу, мені соромно за все те, що відбувається у сфері музичної освіти. Скільки грошей витрачається на шалені естафети престижу, і водночас на навчальну літературу для навчальних музичних закладів держави відпускається з бюджету аж 70 тис. гривень на рік, та й ті йдуть не за призначенням.
А Москва моїм сльозам не вірить і забирає раритетні твори наших талановитих композиторів і теоретиків, перекуповує їх задешево, збагачуючи свою «національну» культуру нашими мізками і насичуючи площі понад СІМДЕСЯТ (!) нотних магазинів лише в одній Москві.
Невеликий приклад. Є у нас колекціонер рідкісних грамплатівок Леонід Шемета. Ви не повірите, його каталог налічує понад 30 тисяч пісень, причому з повною історичною довідкою до кожної із них. Я була свідком того, як одне московське видавництво вмить перекупило складений ним збірник «Заборонені пісні», заплативши за них усього шість тисяч рублів, що в еквіваленті становить трохи більше тисячі гривень. Цей збірник тиражем 100 тисяч примірників розійшовся за два тижні, принісши видавництву чималий прибуток. Те саме сталося і з його «Енциклопедією романсу».
Леонід Гольдштейн — той самий автор телепрограми «35 хвилин джазу», яку ми на сьогодні вже не бачимо на екранах ТБ. Не можливо байдужим піти з його квартири-музею. Кожне відвідування облагороджує, очищає, наповнює новими думками, робить добрішим. Він усе своє життя дарує людям, саме дарує, а не продає (хоч друге не завадило б) світові джазові шедеври.
Станіслав Макієвський — автор багатьох книг, які ще друкувалися у наяву діючому видавництві «Музична Україна», і тисячами примірників розходилися по всьому колишньому Радянському Союзу, нещодавно написав раритетну книгу «Ритміка для всіх. Школа постановки барабанщика» саме на замовлення одного з московських видавництв. Але якось уражений фразою «Де ти живеш, щоб писати для Москви?», вирішив випустити книгу в старій, добрій «Музичній Україні». Однак патріотизм автора спрацював не на його користь. Усе питання в тому, де і як реалізовувати нашу продукцію наших же українських творців? Не повинен же цим займатися сам автор! Москва, знову-таки, не відмовилася від своєї пропозиції і оцінила книгу вищим знаком якості.
Я можу й далі перелічувати імена наших українських творців, гідних поваги у себе на батьківщині, які бажають своїй нації великої спадщини…
