ПОЛЕМIКА

Носій «смертної філософії»?

Я не розумію, нащо Ігор Сюндюков приписує Григорію Сковороді «смертну філософію» («День» від 26 лютого ц.р.). Та ще й вважає його попередником наших новітніх політичних змін. Iз яких це часів глибока життєстверджуюча та життєтворча етика нашого великого українця перетворилася на життєненависницьку та життєгнітючу? Адже якщо тільки смерть, як вважає І. Сюндюков (не Сковорода!), зрівнює і царів, і простих людей, то який сенс має навіть найелементарніше прагнення до усього істинного та вічного?

Наш час так само достойний такого прагнення, як і час Г. Сковороди. Дуже велика принада зробити зі свого часу та місцезнаходження якийсь підсумок, фініш. Оголосити їх результатом усього попереднього. Але ж це аж ніяк не так. І найвідоміші мудреці минулого (в тому числі й Г. Сковорода) зовсім не ідоли, кумири, болвани, яких можна дістати звідкись, покористуватися та знову надовго й подалі заховати. І вони не зобов’язані на першу нашу вимогу постачати нам «формулу істинної демократії» (вислів І. Сюндюкова).

Людей зрівнює не смерть (вона їх, навпаки, різнооцінює та розлучає), а віра в Бога, тобто віра в осмислення життя. Таке осмислення рівнодостойне всіх і кожних. І воно можливе скрізь і завжди. І приходить таке осмислення не зовні, зі сторони, а внутрішньо, сутнісно кожній мислячій людині.

«Наче Бог — варвар, щоб за дрібниці ворогувати», — любив скрізь і всюди повторювати Г. Сковорода. І хіба це не так?

Пророк внутрішньої свободи!

Сергій Глущенко має абсолютну слушність: я справді дуже небайдужий до філософської спадщини Григорія Сковороди (особливо до його етики, тобто, використовуючи погляди стародавніх людей, науки про те, як людині жити). Але мій шановний опонент насправді марно приписує мені «відкриття» у Сковороди такої собі «смертної філософії»; ні терміну такого я не вживаю, ні, по суті, так не ставлю питання. Але сам Сковорода (й у нього такого терміну не було та не могло бути!) чітко та ясно пише в пісні десятій із найвідомішого свого поетичного збірника «Сад божественних пісень» — і, до речі, зовсім не випадково, що саме ця, десята пісня, особливо полюбилася народу: «Байдуже смерті, Мужик то чи цар, Все пожере, Як солому пожежа...».

Звичайно, цю етику (а Сковорода пройнявся нею, вивчаючи древніх, особливо Сократа, якого знав досконало) можна йменувати як завгодно, але важливі не терміни та ярлики, важливе те значення, яке великий філософ відводив у своїй етиці саме такому погляду на життя (не на смерть; перемога над смертю — чиста совість!).

А що стосується надихаючої духовної ролі Сковороди в нашій помаранчевій революції (признаюся, що особисто я вважаю цей загальновживаний термін не особливо вдалим), якби хоч би один із ста серед тих, хто стояв у ті пам’ятні дні на Майдані, пройнявся сковородинським презирством до насильства над людьми, до жадності, брехні та користолюбства — то я наполягаю: Сковорода справді є попередником наших новітніх політичних змін. Бо він — вісник і пророк внутрішньої свободи.

На закінчення абсолютно солідаризуюся зі словами Сергія Глущенка: так, Сковорода зовсім не ідол, не кумир і не болван, «якого можна дістати звідкись, покористуватися та знову надовго й подалі заховати». Мені здається, Сковороду треба насамперед уважно читати.