Короткотерміновий кредит революції
Помаранчева революція в Україні, зрозуміло, знайшла широкий відгук у вітчизняних та зарубіжних ЗМІ. Однак тема революції завжди невичерпна.
Революція в широкому значенні слова, як процес корінних змін у суспільстві, не є однозначним і одноденним актом. Події листопада-грудня 2004 р. поклали їй лише початок, який може стати позитивом, а може обернутися й негативом (відкати в історії, що звуться контрреволюціями, теж були). Успішне завершення її можна буде констатувати тільки через певний час, коли корінним чином буде реформована влада і здійсняться ті кардинальні зміни в суспільстві, які засвідчать незворотність демократичного процесу в Україні.
Ні для кого не секрет, що політичний режим в Україні 1991—2004 рр. виявився неймовірним сплетенням ідеологічних, суспільно-державних, політичних залишків комунізму і його психології та інтересів кланово-олігархічних структур, підкріплених беззаконням і штучною атмосферою ейфорії навколо омріяної віками незалежності, задіяної після 1991 р. перефарбованими номенклатурними лідерами. Вони більш за все боялися втратити владу, оскільки попередня епоха виробила специфічний постулат: хто держить владу, той володіє ключем до національного багатства. Як результат, український вибір європейської орієнтації та демократії виявився забалаканим і заблокованим, розчинився в демагогії шароварщини. Більше того, події після 1991 р. показали, що суспільство психологічно і фізично виявилося неготовим до сприйняття неочікуваних і раптових змін. Підтверджує це й різниця в часі між помаранчевою революцією та центральносхідноєвропейською «весною народів» восени 1989 р., яка склала 15 років.
Як відомо, Сталін був переконаний: хто займає чужу територію, той запроваджує там свою соціальну систему. Усюди в Центральній та Південно- Східній Європі, куди прийшла Червона Армія, після 1945 р. був насаджений комунізм. Внутрішньо він ніколи й ніде не був прийнятий. Із радянських республік до цієї категорії належали країни Балтії. Її корінне населення завжди орієнтувалося на Захід. Тільки жорсткий і всебічний контроль з боку радянського керівництва утримував литовців, латвійців та естонців у системі лівого тоталітаризму. Події 1989—1991 рр. підтвердили устремління прибалтів. Провоковані ззовні різного роду інтерфронти, до яких корінне населення, за винятком частини національної партійно-державної номенклатури, не мало ніякого відношення, не варто брати до уваги. У нас же була цитадель світового комунізму (її особливістю були хіба що комуно-феодальні режими Центральної Азії та Закавказзя, де місцеві номенклатурні клани почувалися комфортно й затишно «за гранью дружеских штыков»). Тут (в СРСР) він реалізувався, звідти збирався підкорити весь світ. Нам нема кого звинувачувати за комунізм, окрім самих себе. Його крах за межами СРСР, як доказ системної неспроможності, — одна з важливих передумов розпаду Радянського Союзу. Однак пов’язане з ним тектонічне зрушення виявилося надто слабким, щоб повернути уламки комуністичної імперії на шлях Польщі, Чехії, Угорщини... На жаль, суспільна свідомість — категорія консервативна. Значною мірою вона сприяла витвору тієї напівкомуністичної, напівавторитарної влади, що постала на пострадянському просторі.
Помаранчева революція 2004 р. пов’язана єдиним історичним ланцюгом всенародного волевиявлення до незалежності як з Національною революцією ХVII ст., так і з революціями 1917—1920 та 1991 рр. Однак лише в контексті боротьби за національну незалежність. Хоча тенденція до демократії та європейського вибору заявила про себе вже в 1991 р., але не більше.
Революція 2004 р. колом своїх завдань виявилася органічним продовженням центральносхідноєвропейських революцій 1989—1990 рр., які поставили крапку над комуністичними експериментами нелабораторного характеру. Революції троянд у Грузії і помаранчева в Україні — початок демократичного оновлення на пострадянському просторі. І всі заперечення довічних президентів щодо революцій у їхніх країнах спростовують неодноразові заяви Л.Д. Кучми про неможливість революції в Україні, оскільки вона не Грузія.
Партійно-політичні сили України по-різному повелися в революції. Категорично її не прийняли комуністи. Виявилися «страшно далеки от народа», як сказав би В.Ленін. Забули, як колись співали «Наша родина — революция». Їхній вождь П.Симоненко, про якого ходили чутки, що він завжди підставляв плече владі, а принародно бідкався, як вона йому набридла, не виявився ні стратегом, ні тактиком, зайняв позицію стороннього спостерігача, коли стало ясно, що президенство йому не світить. Постає питання: чому? Адже в недемократичних країнах комуністи — в числі гнаних і переслідуваних. А в умовах демократії їм вільно й доступно обстоювати свою доктрину (облишимо її чесноти). Проте комуністи в черговий раз підтвердили, що нічому не навчилися. Але це не омана російського поета С.Єсеніна після 1917 р., виражена у фразі «С того и мучаюсь, что не пойму, куда несет нас рок событий». Попередня система своїми діями гарантувала КПУ електорат, живила і плодила його. У такому сенсі позиція комуністів зрозуміла: вони захищають те, що залишилося від комунізму — вертикальні профспілки, мімікрізовані колгоспи, владу Рад, ієрархічну вертикальну схему адміністративної влади тощо. Створюється враження: комуністи стурбовані тим, що розвиток демократії в Україні унеможливить повернення до 1991 року.
І навпаки, щоб не потрапити в подібний цейтнот самозаперечення, лідер СПУ О. Мороз підтримав коаліцію «Сила народу» В.Ющенка. При цьому постає одне питання: крок цей, правильний і необхідний, спонтанно вимушений чи усвідомлений? Напевно, те й друге. Інакше як постанеш перед своїм електоратом і що скажеш колегам по Соцінтерну? Однак важко позбутися думки, що Олександру Олександровичу постійно не дає спокою мрія бути першим. Чи не це змусило його підхопити заяложену карту офіційного статусу російської мови в Україні, яка мусувалася вже не одним політиком, що йшов до влади? Водночас, зберігши політичне обличчя під час помаранчевої революції, він пригрозив повернутися до тактики самостійного гравця на політичному полі, демонструючи тим самим суспільству, як багато він зробив, а його недооцінили невдячні ситуативні союзники.
Ультраліва ПСПУ Н. Вітренко, поставивши на владного кандидата і програвши, змінила тактику, намагаючись будь- якою ціною залишитися на плаву. Тут рекламно використовуються старі агітаційні кліше: зоологічний антиамериканізм, хронічна нелюбов до МВФ, статус російської мови тощо. Але з’явилося дещо нове. Перемістивши центр своєї діяльності на схід і південь України, прогресивні соціалісти з прицілом на майбутні парламентські вибори вдень і вночі сватаються до електорату В.Януковича.
У важких роздумах на роздоріжжі політики опинилися есдеки та регіонали, партії, сформовані свого часу під формат політичного режиму, що існував до 2005 р. Однак за умов відсутності політичної культури мало підстав вважати, що з’явиться опозиція в демократичному смислі слова, яка виражатиметься у критиці нераціональних кроків державних структур, в інтересах суспільства генеруватиме слушні ідеї та пропозиції, стане дзеркалом, в яке змушена буде постійно заглядати нова влада. У такій ситуації, дуже ймовірно, під прикриттям опозиції буде діяти сила, яка різними шляхами прагнутиме до реваншу, до відтворення якоюсь мірою статусу-кво, що мав місце в Україні з 1991 до 2004 р. Тут для влади криється головна небезпека, особливо якщо не вдасться продуманою соціально-економічною політикою змінити психологію мислення і ангажованість насамперед тих громадян, які під час виборів 2004 р. не підтримували ліберально-демократичні ідеї помаранчевої революції, знаходилися у полоні міфів, у своєрідній Вандеї.
У справі майбутнього розвитку демократичних перетворень в Україні особливо важлива позиція Верховної Ради, якої найменше торкнулися зміни, порівняно з іншими гілками влади. І ще недавно зусиллями спікера В.Литвина найбільш легітимна й рухлива у бік професіоналізму й лібералізму, вона може опинитися у фарватері суспільних зрушень в Україні, перетворитися на консервативну й опортуністичну новій владі силу. І тут виникає проблема, як утримати парламент в його нинішньому складі від блокування прогресивних реформ, задля яких й почалася помаранчева революція, оскільки не зникла можливість стикування суспільно й індивідуально незадоволених і створення не просто опозиції, характерної для старих демократій, а опозиції руйнівної. Оновленню й подальшій демократизації парламенту повинні послужити вибори-2006.
Кадрова революція (в умовах України) чи кадрова ротація (демократичних держав) є обов’язковим чинником оновлення суспільства. Це вимога суворого прагматизму і логіки життя. Кадри, як продукт попереднього режиму, неспроможні здійснювати його ломку і працювати по-новому. Як наслідок, адміністративна машина, замість того, щоб матеріалізувати ідеї нової владної команди, у кращому випадку буде працювати на холостих обертах. У США, скажімо, на президентському рівні приходять до влади демократи, і вся вертикаль виконавчої влади міняється зверху донизу. Усі республіканці подають у відставку. Така традиція демократичної держави, і не тільки. Американці вважають, що тримати керівника на одному місці більше 5 років недоцільно, а японці ще менше — 3 роки. Час у революції, як і в назрілих реформ, — категорія на вагу золота. У ньому сила пружини, що випрямляється (на другий день після інавгурації Рузвельт почав видавати укази). Його упущення або затягнення — це вирок революції або спущення її на таких гальмах, що вихолостять її суть. Цього лідери помаранчевої революції повинні боятися над усе. Вирішити питання влади — завдання легше й швидше в часовому вимірі, ніж змінити характер розвитку суспільства, звільнити його від баговиння минулого, окрилити ідеями модерну й демократії, підняти планку життя і моралі нації. Кредит, даний новій владі народом, — короткотерміновий. По суті, вексель уже пред’явлений до оплати. А тому слід зробити все, щоб цей згусток енергії добра і рішучості в єднанні й формуванні нації не виплеснувся у якусь космічну діру, став би не здобутком історії, а надбанням майбутнього.
