Чарівність скромного екстреміста
Франція вміє пропагувати своє мистецтво, в тому числі сучасне — навіть при тому, що нинішні часи для піднесених занять вважаються несприятливими (проте, коли вони були іншими?), а сам «contemporary art» — неспроможним. Так чи інакше, виставка відносно молодого (35 років) і зовсім невідомого у нас Фредеріка Ардіті у французькому культурному центрі не пройшла непоміченою. Причому на церемонію відкриття з’явилися не лише критики, але й деякі визнані столичні живописці.
Експозицію склало декілька десятків робіт невеликого, навіть камерного формату в техніці монотипії, колажу і в особливо улюблених художником дереворитах. Геть усе — фігуративне, таке, що виразно читається, часом навіть плакатно прямолінійне. Причому витоки видно виразно — на плідного парижанина з усією очевидністю вплинули великі земляки-попередники — дадаїсти і кубісти, не менш помітні сусіди — німецькі експресіоністи, а також далекі заокеанські колеги — американські творці поп-арту. У результаті роботи Ардіті переповнені образами, спільними для всіх цих напрямків — насильство, секс, терзання і пристрасті людської плоті, які передбачливо тиражуються в шаблонних, телевізійних технологіях. Люди із зброєю і люди в розрізі; зірки спорту й зім’яті автомобілі, однаково оголені ноги та кинуті діти, нескінченні стільці в присмеркових кімнатах і рекламні гасла — загалом, на картини випліскується той потік інформації, що ми змушені пропускати через себе кожного дня. І скомпоноване все це також так, щоб посилити загальне відчуття сум’яття і втрати орієнтирів — немовби вже й сам простір збожеволів.
Загалом, Ардіті схожий на безліч інших молодих і не дуже митців, роботи яких можна у величезній кількості побачити на різного роду бієнале і виставках як у нас, так і за кордоном. Але в Ардіті є ймовірність вийти з цих докучливих рядів на більш високий рівень. Хоч би внаслідок явної переконаності в тому, що він робить, легкої часточки консерватизму, що відрізняє його твори, а також передбачуваного почуття гумору. Одним словом — завдяки всім тим рисам, яких, наприклад, у більшості його українських сучасників-«постмодернистів» немає взагалі.
