Вибори закінчилися. Хай живуть вибори?
Урочиста інавгурація Віктора Ющенка, що відбулася в неділю, відрізнялася від попередніх подібних заходів не лише тим, що відбувалася і у Верховній Раді, і на Майдані Незалежності. Головною відмінністю цієї церемонії було, мабуть, досить органічне поєднання необхідного офіціозу з радістю мільйонів українців, які вважають інавгурацію Ющенка своєю перемогою.
Головний винуватець торжества прибув до Ради вчасно, а тому популярний напередодні в парламентських кулуарах анекдот «у зв’язку зі спізненням на інавгурацію Віктора Ющенка до присяги було приведено спікера Володимира Литвина» виявився неактуальним. «У нас є всі підстави розпочати інавгурацію новообраного Президента Віктора Ющенка», — оголосив голова Верховної Ради, відкриваючи засідання. Спікер зачитав список присутніх, у якому, крім першого та другого президентів України Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми в першому ряду урядової ложі, народних депутатів, які комфортно розташувалися на своїх звичних місцях, а також представників виконавчої та судової гілок влади, котрі тіснилися на балконах, були ще й гості з понад 60 держав світу.
Порівняно з попередньою інавгурацією — 1999 року — кількість країн, які прислали до Києва своїх представників, зросла майже вчетверо. «Найрозкрученіші» гості — вже майже екс-держсекретар США Колін Пауелл, генсек НАТО Яан де Хооп Схеффер, президент Польщі Олександр Квасневський (його, а також спікера грузинського парламенту Ніно Бурджанадзе українські депутати вітали особливо палко), прем’єр Нідерландів пан Балкененде, голова МЗС Словенії, чинний голова ОБСЄ Димитрій Рупель, генсекретар ОБСЄ Ян Кубіш, комісар ЄС Беніта Ферреро-Вальднер, виконавчий секретар СНД Володимир Рушайло, генсек Ради Європи Тері Девіс й інші.
Услід за Віктором Ющенком до залу внесли символи влади Президента України — булаву, медальйон і печатку. Процедура їх передачі Віктору Ющенку — окраса та головна інтрига інавгурації. Згідно з протоколом, новому главі держави їх вручає його попередник, що має символізувати спадкоємність влади. Саме так було в 1994 році, коли влада вперше на пострадянському просторі мирно перейшла з рук Леоніда Кравчука безпосередньо в руки Леоніда Кучми. Проте цього разу влада від Л. Кучми перейшла до В. Ющенка при посередництві «третьої особи» — голови Конституційного Суду Миколи Селівона. Саме він, після оголошення головою ЦВК Ярославом Давидовичем результатів виборів, констатував відсутність юридичних перешкод до приведення Віктора Ющенка до присяги Президента України. Поклавши ліву руку на серце, а праву на старовинну Біблію — Пересопницьке Євангеліє — та Конституцію України, Ющенко урочисто присягнув на вірність Україні та пообіцяв «усіма своїми справами захищати суверенітет і незалежність України, піклуватися про благо Вітчизни й благополуччя українського народу, відстоювати права та свободи громадян, дотримуватися Конституцію України та законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників, підвищувати авторитет України в світі». Микола Селівон передав Ющенку президентські клейноди — печать, президентський нагрудний медальйон і булаву. Особливо акуратно, мов та зроблена з кришталю, взявся Президент за булаву. Зал, включаючи й «антиющенківські» фракції, встав, хор заспівав «Боже великий, єдиний». Уже повноправний Президент України Віктор Ющенко зайняв офіційне місце глави держави у Верховній Раді — біля президії.
У своїй промові, для виголошення якої Віктор Ющенко знову піднявся на трибуну, він назвав великою національною перемогою легітимну передачу влади, висловив бажання «подати руку» кожному народному депутату та фракції і запросив усіх на Майдан. Там, біля підніжжя Монумента Незалежності, стоячи в оточенні всієї своєї сім’ї — дружини, п’ятьох дітей і двох внуків, новий Президент, із його власних слів, продовжив присягати на вірність своєму народові.
У півгодинному виступі на Майдані Віктора Ющенка можна виділити кілька основних «посилів» Україні та світові.
По-перше, він визнав, що своєю перемогою зобов’язаний «всьому народу та кожному громадянинові», і відзначив особливе місце столичного Майдану в нашій історії: «Цей Майдан — символ вільної нації, що вірить в свої сили і сама творить своє майбутнє».
По-друге, відмежувався від колишньої влади: «Ми скинули тягар минулого...» Протягом усієї промови настирливо давав зрозуміти, що попередня сторінка в історії незалежної України вже перегорнута: «Присягаю, — ми змінимо життя».
По-третє, наголосив, що прагне бути президентом усієї держави, всіх громадян України, «хоч за кого б вони голосували». «Наш спільний вибір — кольори українського прапора: вони об’єднують і тих, хто живе на заході, і тих, хто на сході країни». «Я — президент усієї України, мені відповідати за те, щоб працювали шахти Донбасу та Придніпров’я, порти Причорномор’я та галицькі торгові шляхи...»
По-четверте, сформулював лозунг своєї майбутньої регіональної політики: «Багатство України — це багатство її регіонів».
По-п’яте, однозначно заявив, що «місце України — в Європейському Союзі», а свою мету визначив як «Україна в об’єднаній Європі». При цьому пріоритетом нового Президента будуть, зрозуміло, національні інтереси України.
По-шосте, схоже, спробував почати подолання наслідків виборів для країни, де «кожен зможе вчити дітей мовою батьків і молитися в своєму храмі», «буде свобода слова та незалежна преса, всі будуть рівні перед законом». Влада буде «чесною, професійною і патріотичною», всі матимуть роботу та гідну зарплату, зростатимуть пенсії, «ми станемо чесною, багатою нацією», «плоди економічного зростання стануть доступними всім», буде викорінена корупція, а вся економіка — виведена з тіні, «наша культура примусить світ побачити нашу неповторність» тощо.
Загалом, лозунговий характер виступів Президента створив враження, що в країні почалася наступна виборча кампанія — з прицілом на 2006 рік.
КОМЕНТАРІ
Тамара ДЕМЧЕНКО, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та археології України Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т.Шевченка:
— За церемонією інавгурації нового Президента я, як і мільйони співгромадян, спостерігала, затамувавши подих. Не буду приховувати: на очах блищали сльози — надто дорогою ціною була здобута ця перемога України. Церемонія ж вразила не тільки своєю урочистістю, але й людяністю. Здається, саме її не вистачало в церемоніях та державних публічних актах останнього часу. Спостерігаючи за ходом інавгурації, я раптом згадала всесвітньо відомого українського мово- і літературознавця Юрія Шевельова (Шереха), який вважав найбільшим лихом українців провінціалізм. І от нарешті тепер, здається, ми досить швидко позбуваємося цієї вади. Стосовно промови Віктора Ющенка, насамперед, на Майдані, мушу сказати, що її зміст ще довго буде об’єктом ретельного вивчення відповідних спеціалістів в усьому світі. Але й дуже стислий виступ у Верховній Раді, і розгорнутий — на Майдані привабили, перш за все, впевненістю нашого нового Президента в собі. Він вкотре продемонстрував свій спокійний, врівноважений характер, повну відсутність агресії щодо своїх суперників і впевненість у майбутньому. Мене особисто приємно вразили дві речі. Перша — це те, що Президент дякував усім, зокрема своїй родині. Хоч би де б він виступав, він завжди згадує своїх батьків — матусю та покійного батька, завжди підкреслює, що він — гарний сім’янин. Людина, яка не любить, не цінує, не шанує найближчих, найдорожчих людей, навряд чи зможе дбати про суспільство в цілому. Друге, на що я звернула увагу та що мене, безсумнівно, порадувало — це шанобливе ставлення Президента до минулого України, те, що він добре обізнаний з історичними реаліями, принаймні XIX сторіччя, та й попередніх віків. Це свідчить про те, що Президент — високоосвічена людина і дбатиме про розвиток культури, науки й освіти у нашій країні.
Володимир ГАЗІН, доцент кафедри історії України Кам’янець-Подільського державного університету:
— Ми чекали цього дня, чекали не просто як дня проголошення президентом Віктора Ющенка, а як моменту логічного результату помаранчевої революції, від якого розпочнеться відлік нової епохи в історії України.
Жодний вступ на посаду президента попередників Ющенка не викликав такої хвилі емоцій, такої уваги як усередині України, так і за її межами. У 1991 році, звичайно, була радість, пов’язана зі здобуттям Україною незалежності, з обранням першого президента новітньої Української держави. Проте була й тривога, пов’язана з тим, що при владі залишалася та сама комуністична номенклатура, яка, щоправда, повсякчас клялася в любові до України. З думкою, що п’ять років в історії України — то лише короткий період, який потрібно пережити, ми зустрічали прихід до влади другого президента. Він зіграв на несприйнятті сучасним поколінням українців більшовизму та його новітніх носіїв. Наслідок — десятиріччя відставання України від своїх європейських сусідів та поступове сповзання в болото євразійського ліберально-тоталітарного життя. Ми вже почали втрачати віру. Як цілком справедливу зустрічали думку, що українці — не грузини, що в нас ніхто не вийде на вулицю. Проте...
Помаранчева революція перевернула усталене сприйняття українського народу й України як нами самими, так і всім світом. Ми стали прикладом для інших. Сьогодні ми святкуємо тріумф не Ющенка, не блоку партій «Наша Україна», ми сьогодні святкуємо тріумф України.
23 січня 2005 року дійсно перетворилося на справжнє свято. Звичайно, тут слід відзначити старання організаторів і режисерів. Проте такого свята не відбулося би без Майдану, без сотень тисяч людей на ньому, мільйонів українців на майданах Львова, Тернополя, Кам’янця-Подільського... Звичайно, це розуміють і Віктор Ющенко, і його команда. Виявом цього розуміння стало те, що справжня «тронна» промова відбулася не у Верховній Раді, а саме на Майдані. Там, де народжувалася помаранчева революція, де були визначені основні параметри майбутнього України.
На Майдані Президентом було чітко окреслено основні пріоритети внутрішньої та зовнішньої політики. Серед інших особливий наголос було зроблено на необхідності боротьби з бідністю, корупцією, утвердженні основ демократії. На міжнародній арені перед Україною поставлені орієнтири, визначені для нас історією. Ще Володимир Великий, Ярослав, Богдан Хмельницький розуміли, що Україна є великою європейською державою, якій самим Богом визначено відігравати одну з провідних ролей у житті континенту. Сьогодні Президент чітко визначив курс України на євроінтеграцію. Європа ж у свою чергу повертається обличчям до України, яка прагне оновлення. Програма Президента — це програма великого зовнішньополітичного прориву на принципах рівного партнерства та взаємної вигоди. Це не просто символічно, що Віктор Ющенко провів паралелі з Берлінським муром і Варшавським «круглим столом».
Президент дав надію, окреслив світлі перспективи.
Микола КОСТРИЦЯ, завідувач кафедри природничо-математичних дисциплін Житомирського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, президент Товариства дослідників Волині, кандидат географічних наук, доцент:
— Головне дійство інавгурації нового Президента України Віктора Ющенка було на майдані Незалежності, де зібралося півмільйона його прихильників. Саме народ привів лідера опозиції до влади, і він віддячив народові, виклавши на Майдані свій маніфест, який визначає програму економічних, політичних і соціальних реформ. Головна ознака виступу — компетентність і впевненість промовця у тому, що він знає, як вивести Україну у фарватер європейської цивілізації. Після виборів був період затишшя, і тепер В.Ющенко прийшов на Майдан, щоб підняти політичну активність народу. Його промова носить універсальний характер — він звернувся не тільки до громадян України, його слова стосуються і країн Європи, і (в завуальованій формі) народів, що живуть на теренах утворення, що отримало назву Співдружності незалежних держав. У цій промові чітко простежується політичний вектор — політика керівництва нашої держави повинна бути не проєвропейською, не проазійською, а проукраїнською. І від дій нової української влади залежатиме багато з того, що станеться в майбутньому на пострадянському просторі. Адже Україна стала своєрідним Прометеєм, який подає приклад іншим, і тепер мільйони людей на теренах СНД дивляться на Україну з надією.
Якщо ж ті великі надії, які зараз покладає на нове керівництво країни як український народ, так і ті, хто симпатизує нам за її межами, не справдяться, то буде високий рівень розчарування. Тому тепер важливо від розмов переходити до справи. Потрібно менше балаканини, щоб не втратити часу і не збитися з темпу. Слід сміливіше вирішувати кадрові питання. Мітингова ейфорія минає, своєрідний медовий місяць помаранчевої революції пройшов. Тепер, якщо кадрова проблема буде пущена на самоплив і підбір кадрів здійснюватиметься не за професійними критеріями та критеріями відданості ідеям переможців, а за принципами кумівства та перетасування старої кадрової колоди, то справу буде поховано в зародку. І тоді В.Ющенко дуже скоро отримає потужну опозицію, зокрема зі своїх колишніх соратників і представників середнього класу, який привів його до перемоги й не вибачить йому цього. Адже вони голосували не тільки і не стільки за В.Ющенка, а насамперед за демократію. І недаремно у багатьох регіонах створені громадські штаби, які повинні будуть контролювати дії влади.
Ціна перемоги надзвичайно висока, щоб її змарнувати. Вікторе Андрійовичу, не допустіть цього.
Андрій СТЕЦЬКІВ, голова громадського об’єднання «Нова хвиля», депутат Львівської міськради:
— Під час прямої трансляції інавгурації нового Президента України вулиці Львова були безлюдними. Без жодних сумнівів можна стверджувати, що цікавість до телевізійної трансляції цієї давноочікуваної імпрези була величезною. У кожному помешканні біля телевізору напевне збиралася вся родина. Львів’яни до перемоги Ющенка відчували свою особливу причетність. Адже постійно на Майдані у дні помаранчевої революції перебували не менше 100 тисяч людей. Зважаючи на ротацію, у Києві побувало за цих 17 буремних днів щонайменше 300 тисяч мешканців області. І інавгурацію нового Президента всі вони, як і ті особи, що опікувалися доставкою людей до Києва, сприймали як свою особисту перемогу.
Щиро кажучи, я побоювався, що все буде занадто помпезним. Однак, Слава Богу, цього не сталося. Звичайно, уникнути урочистості було неможливо й непотрібно — надто багато кожен українець очікує від Ющенка. І тому, крім піднесення, я побачив на обличчях людей зібраність та уважність, якесь передчуття швидких та позитивних змін.
Щодо виступу Ющенка на Майдані, то я назвав би його дуже сміливим: щоб описати свою найближчу програму діяльності, дивлячись в очі такій кількості людей, погодьтеся, потрібно мати неабияку рішучість та впевненість у своїх силах. Адже тепер усі вони (і ті, що були на Майдані, і ті, що сиділи біля телевізорів) уважно стежитимуть за кожним його кроком, за кожним наступним рішенням його команди. І не буде вже шляху назад у цьому поступі та в цьому людському опікуванні.
Тринадцять років тому я, студент Львівського університету, вже голодував на Майдані. Тоді наші сподівання не виправдалися, чимало надій не стали реальністю. І тому моє емоційне напруження розтягнулося в часі й лише зараз дійшло якоїсь кульмінації. Не йдеться про те, що завтра всі громадяни стануть заможними та щасливими. А йдеться про відповідальність влади за свої дії.
Щоправда, не виключено, що чимало осіб зараз швиденько перефарбуються й займатимуться тим самим, чим займалися раніше. Однак ми, українці, зовсім не ті, що голодували колись на Майдані, і не ті навіть, що в перші дні прийшли відстоювати перемогу свого Президента. Ми — змінилися. Психологічно, ментально, навіть інтелектуально. Ми відчули, що на нас дивиться вся Європа, бо ми можемо дати нову психологію усій Європейській спільноті. І це я відчув кожною своєю клітинкою, коли дивився на людей, що прийшли в день інавгурації побачитися з Президентом. Це засвідчила й кількість делегацій, що прибула на інавгурацію, й ті поїздки, що заплановані на перші ж дні президентства Ющенка. А чи дістане цей процес своє цілком закономірне продовження, залежить уже від нас.
Іван ТРОЙНІН, старший викладач кафедри теорії та методики фізвиховання Рівненського державного гуманітарного університету:
— Без перебільшення інавгурація Президента Віктора Ющенка — подія для України знакова, після якої розпочинається відлік якісно нового етапу розвитку України. Саму ж процедуру інавгурації потрібно, мені здається, оцінювати в порівнянні з двома попередніми. Так от, незважаючи на подібність обов’язкових елементів урочистої церемонії, було кілька суттєвих відмінностей. По-перше, вражав кількісний і якісний склад іноземних делегацій. Особливо приємно (і це теж знаково), що на церемонію інавгурації завітали практично всі керівники європейських інституцій: Ради Європи, ОБСЄ та НАТО. По-друге, не було ніякої офіційної передачі влади. І це цілком логічно, бо Віктор Ющенко фактично відібрав перемогу в тих, хто хотів її привласнити за допомогою масових фальсифікацій. По-третє, вперше в історії України присяга була продовжена перед сотнями тисяч громадян на майдані Незалежності, яка зрештою і стала інавгураційною промовою — програмою нового Президента.
Виступ Віктора Ющенка я оцінив би так: стисло, конкретно, багатообіцяюче. Президент не забув подякувати кожному, підкресливши, що це «перемога нас усіх», незалежно від того, хто за кого голосував. Тим самим він однозначно дав зрозуміти, що Ющенко — Президент усієї України. Надзвичайно важливо, що Віктор Ющенко задекларував перед українцями прозору й чесну владу, нові робочі місця, гідну зарплату, забезпечену старість, допомогу матерям і дітям. Він також дав зрозуміти, що ніколи не зійде зі шляху розвитку демократичного суспільства та місцевого самоврядування, свободи слова і віросповідання, забезпечення прав національних меншин, свободи підприємництва тощо. І, зрештою, найголовніше. Вперше за 14 років української незалежності Президент чітко визначив основні засади зовнішньої політики: «Наше місце в Європейському Союзі, моя мета — Україна в об’єднаній Європі». І ніяких реверансів, як це було раніше, в бік Росії чи США. Навпаки, на першому місці, за твердженням Віктора Ющенка, мають стати національні інтереси нашої держави. Відтепер гасло українських націоналістів, які у важкій боротьбі виборювали нашу з вами незалежність, «Україна — понад усе!» — стає гаслом усього українського суспільства. Ось вам і чітко сформульована національна ідея, яка спроможна об’єднати усіх без винятку громадян України для реалізації завдань, про які йдеться в інавгураційній промові Віктора Ющенка.
Володимир ЧЕРЕДНИЧЕНКО, письменник і публіцист (Дніпропетровськ):
— Дивився по телевізору церемонію інавгурації і думав про те, що Віктор Ющенко добре розуміє, чого хоче народ. А народу завжди хотілося «хліба та видовищ». Про хліб розмову, напевно, відклали на завтра. Зате видовище було відмінне, як і вся помаранчева революція на Майдані, я би сказав, поставлене на п’ятірку з плюсом. Уся церемонія інавгурації продумана до дрібниць з акцентом на національну ідею. Враховане все — аж до одягу дружини та дітей. Промова Ющенка на Майдані також чудова, написана професіонально, — відчувається, що спічрайтери попрацювали на совість. Особисто мені як українцю хотілося встати перед телевізором і слухати виступ Ющенка стоячи. Таким було перше, суто емоційне, сприйняття.
Але ось прослухав інавгураційну промову, яку записав для свого архіву на відеокасету — один раз, другий. І виявив, що там багато красивих фраз — про козацьку державу та трипільську культуру, є риторика, але немає відповідей, на які чекають багато людей. Так, новий Президент обіцяє викоренити корупцію, але хто цього не обіцяв до нього? Він говорить про інтеграцію до Європи, але це непростий процес. Недостатньо скасувати смертну кару та задекларувати своє бажання, тут потрібна тривала робота над європеїзацією України — аж до ремонту доріг і чищення туалетів. Водночас Ющенко видає такі «аванси», що мимоволі задаєшся питанням: а як він має намір це зробити, де механізм реалізації і чому до нього все робилося не так? Шоу на Майдані закінчилося — тепер новому Президенту треба займатися буденною роботою, їхати до Москви та Європи, щоб отримати реальну підтримку, а не порожні декларації. Побачимо, що з цього вийде. Принаймні буде цікаво подивитися ту саму відеокасету через рік або через два — тоді й стане ясно, наскільки серйозними були наміри нового глави нашої держави. Поки ж, спостерігаючи за його інавгурацією, я думав ще й про те, що, крім тріумфуючого столичного Майдану, є мовчазний Донбас й інші області південного сходу, які не сприймають перемогу Ющенка, як свою. Насправді Україна зараз розколена, і від цього стає тривожно на душі та якось не зовсім святково.
