«Компартноменклатурні зозуленята»
Після вступу на посаду нового Президента України логічно поставити запитання: в чому причина того, що колишня українська влада опинилася в опозиції одночасно і до свого народу, і до світової спільноти? Це необхідне для того, щоб нинішня влада не повторювала помилки попередньої.
Вибори главою держави директора заводу, що виробляв найкращі у світі ракети, для будь- якої країни було б елементом національної гордості, а в нас главу держави спробували зробити винним у всіх бідах, і до закінчення другого терміну його президентство обізвали «злочинним режимом». Я намагаюся знайти відповідь на запитання, чому так сталося, не для того, щоб когось виправдати або звинуватити. Я хочу жити в правовій демократичній державі, я хочу, щоб мої діти та внуки жили у вільній багатій демократичній Україні, хочу пишатися своєю країною, хочу поважати свого президента, хочу, щоб усі у світі поважали Президента України, я хочу, щоб моя країна у світі займала те місце, що відповідає її можливостям, щоб нашу думку поважали і до неї прислухалися. Упевнений, що цього хочу не лише я, цього хочуть усі громадяни України, в тому числі й ті, кого народ обирає на вищі державні посади.
Після першого обрання на посаду Президента України Леонід Кучма отримав у спадок увесь компартноменклатурний апарат, який до того часу вже сформувався. Відмовитися від старого апарату він не міг, оскільки знайти необхідну кількість підготовлених держслужбовців — це велика проблема. Безумовно, і куховарка може управляти державою, але в цьому випадку вона неодмінно захоче стати владичицею морською, і щоб золота рибка була в неї на побігеньках, а це, як відомо, призводить до фіналу з розбитим коритом.
Щоб зрозуміти суть процесів, що відбуваються в Україні, важливо простежити, як формувався компартноменклатурний апарат. Після проголошення незалежності України одразу ж виникла проблема створення державних органів управління. Основу нових органів влади становили колишні республіканські структури, і додатково на держслужбу залучили значну групу фахівців із народного господарства. На основні позиції в усіх структурах були призначені колишні партійні працівники — представники компартноменклатури. На той час у цьому не було нічого поганого, оскільки, маючи досвід апаратної роботи, компартноменклатурники передавали його тим, хто прийшов з народного господарства і такого досвіду не мав. Таким чином можна було підготувати національні управлінські кадри. Але це тривало недовго, компартноменклатура різко змінила тактику, застосувавши «тактику зозулі». Чисельність державних органів почала різко зростати. Знову прийняті співробітники були або представниками партноменклатури, або її ставлениками, і поводилися як зозуленята, — в результаті ті держслужбовці, які прийшли з народного господарства, виявилися викинутими з держслужби під різними приводами та різними методами, а «зозуленята компартноменклатури» повністю окупували держапарат. Уся влада в країні перейшла до компартноменклатури.
«Адже зараз, навіть коли йдеться про призначення на важливі економічні посади в уряді, виникають постійні кадрові проблеми. У багатьох із тих, хто сьогодні займає такі посади, за спиною приблизно одна школа — завод, райком комсомолу, обладміністрація», — написав у 1999 році у своїй книжці «Про найголовніше» Леонід Кучма. Я свідомо звернув увагу на 1999 рік — це був рік повторного обрання Леоніда Кучми на посаду Президента. До того часу стало абсолютно зрозуміло, що зміна кадрів абсолютно нічого не давала. Замість одного екс-комсорга на посаду пропонували кілька точно таких самих екс-комсоргів, але з іншими прізвищами. Але саме після повторного обрання Президентом у Леоніда Кучми з’явилася унікальна можливість змінити систему влади в Україні. До того часу, крім «зозуленят компартноменклатури», які займали практично всі державні посади, уже був солідний загін співробітників, які пройшли школу державної служби, які відмовилися низько вклонятися компартномеклатурі, відмовилися від ролі «прошу до столу, страву подано», відмовилися прислужувати, але були згодні служити вітчизні. І це були найсильніші та найкраще підготовлені національні кадри. Більш того, поруч із Леонідом Кучмою був один із найсильніших українських політиків, якого однаково добре сприймали і на заході, і на сході, як усередині країни, так і за кордоном, фахівець, який мав у своєму розпорядженні повну інформацію про процеси, що відбувалися в країні, єдиний з усіх українських політиків, який міг приборкати компартноменклатуру та сформувати апарат, що виконував би волю обраного народом Президента. Питання стояло або-або: або президент і надалі виконуватиме роль, визначену для нього компартноменклатурним апаратом, або ж апарат виконуватиме вказівки глави держави. Президент вирішив залишити все як є і, на мій погляд, помилився. Якби тоді Леонід Кучма доручив Євгену Марчуку сформувати новий уряд й оновити апарат, країна та влада уникли б дуже багатьох потрясінь, які сталися протягом подальших років.
Пересвідчившись, що все залишається, як було, «зозуленята компартноменклатури» почали посилено харчуватися, і їхня популяція зростала так швидко, що вже через рік уся країна не могла їх прогодувати й опинилася на межі дефолту. Знадобилися нові сили, щоб перевести країну через дефолт. Після того як загроза дефолту минула, компартноменклатура «на знак вдячності за виконану роботу» відправила всіх їх у відставку, а в керівні крісла знову посадила «своїх». Для «зозуленят» знову настали благодатні часи. Державних посад катастрофічно не вистачало, й «зозуленята» дружно заповнили майже всі партійні посади, і не тільки в проурядових партіях, а й в опозиційних. Коли дітям борців за незалежність України не знаходиться місця поряд із колегами свого батька по боротьбі, то дуже корисно замислитися над тим, хто їх із цього місця виштовхнув або хто створив такі умови, щоб вони самі пішли, і хто зайняв їхнє місце. Компартноменклатура все ретельно розробила та впровадила, але одного вона не змогла врахувати — дефолту, дефолту політичного, дефолту міжнародного — світова спільнота практично ігнорувала владу, побудовану на таких принципах. Знову був потрібен лідер, який зміг би перевести країну через політичний дефолт, зміг би забезпечити країні гідне місце у світовій спільноті, те місце, що відповідає нашим потенційним можливостям. Український народ обрав собі такого лідера і зараз із надією дивиться в його бік. Я дуже хочу, щоб Віктор Ющенко зміг виконати свої передвиборні обіцянки, я дуже хочу, щоб йому вдалося вивести країну на передові позиції у світі. Добре буде в країні — Президенту шана та повага, погано буде в країні — Президенту ганьба. Кожен хоче, щоб його поважали, і ніхто не хоче, щоб його ганьбили. Кожен хоче, щоб його діти та внуки жили в процвітаючій країні, тому інтереси Президента Ющенка й інтереси пересічних громадян тут цілком збігаються. Я дуже не хочу, щоб у нашій країні все залишилося так, як є, або стало ще гірше, а всенародно обраного Президента через деякий час знову обзивали «злочинним режимом». Саме тому я вирішив висловити свою думку на те, що відбувається, оскільки події останніх тижнів викликають дуже серйозну стурбованість.
Спостерігаючи, як із трибуни, встановленої на Майдані, деякі скандували прізвище лідера опозиції з таким самим ентузіазмом, як раніше комсомольські діячі на партійних з’їздах із балкона скандували «Слава КПРС!», я пригадав висловлювання одного високопоставленого компартійного ідеологічного працівника, який якось признався, що всі ті роки, поки він видирався партійними сходами на вершину влади, він таємно думав про незалежність України. Чи не станеться й зараз так, що всі «компартноменклатурні зозуленята» дружно пов’яжуть оранжеві стрічки і почнуть показувати посвідчення, що всі вони були оранжевими задовго до помаранчевої революції?
Мене дуже непокоїть, коли деякі діячі, які займали останні десять років найвищі посади в державній владі, причому в окремі періоди своєї діяльності вони примудрялися одночасно сидіти у восьми(!) керівних кріслах, після того, як кілька тижнів постояли на Майдані поряд із лідером опозиції, відкрито заявляють, що претендують не нижче, ніж на вищу посаду в новій владі, і попереджають представників старої влади, що в новій владі їм місця не знайдеться.
Коли в одному з виступів можливих кандидатів на посаду прем’єра прозвучало, що, попри те, кого призначать, це буде уряд Ющенка, і Ющенко відповідатиме за результати його роботи, я трохи здивувався. Вони сидітимуть у державних кріслах, прийматимуть рішення, усім керуватимуть, ділитимуть бюджетні гроші, а відповідатиме за все Ющенко. Геніально. Ось вам Кучма-3 у виконанні Ющенка. Але чи погодиться з такою відведеною для себе роллю Ющенко? Зараз тільки від Віктора Андрійовича залежить подальший розвиток подій — або він погодиться на роль Президента при команді, або стане Президентом, примусивши команду виконувати свої рішення. Дуже показове з цього погляду рішення про згортання наметового містечка. Якщо лідер ухвалив рішення, команда повинна беззастережно його виконати, причому за найкоротші терміни. Замість цього нам показують по телебаченню міркування на зразок того, що ми ще подивимось, виконувати чи не виконувати, або ще краще — хай він сам прийде, особисто скаже. Цей факт дуже чітко показав, що інтереси лідера та політичних сил, що входять у команду, не завжди збігаються, і в разі незбігу команда віддає перевагу не інтересам лідера, а своїм власним політичним інтересам.
У засобах масової інформації дуже часто з’являються прогнози про можливі кандидатури на посаду прем’єра, розглядають різні варіанти розвитку подій у випадку, якщо той чи інший кандидат буде призначений на цю посаду.
На мій погляд, жодна з кандидатур, які розглядають, не буде вдалою.
По-перше, тому, що жодна з них не задовольняє повністю ті вимоги, які сформулював Президент.
По-друге, призначення на цю посаду представника однієї з політичних сил, які входять до коаліції, неминуче призведе до наслідків на зразок тих, що виникають у сім’ї, коли батько починає більше любити одного з дітей.
По-третє, не можна не зважати на ситуацію в країні після проведення виборів і подій, які за ними сталися. У переважній більшості регіонів України переміг Віктор Ющенко, але не можна не враховувати, що в тих дев’яти регіонах, у яких переміг опонент Віктора Андрійовича, проживають близько 48 відсотків населення держави, тобто хтось доклав добрячих зусиль, щоб країна виявилася розколотою майже навпіл. Якщо прем’єром призначать нейтральну людину, яку однаково добре сприймають і на заході, і сході, це буде першим кроком до нормалізації ситуації та подолання розбіжностей, що виникли.
І найголовніше — це повинен бути дуже сильний політик, здатний втримати в контрольованих рамках енергію як прихильників, так і противників обраного Президента, провести демонтаж і заміну компартноменклатурного апарату та спрямувати його діяльність на забезпечення виконання загальнодержавних інтересів. Тільки тоді всенародно обраний президент зможе ефективно виконувати покладені на нього завдання та бути президентом для всіх українців.
Якщо цього не станеться і все залишиться, як є, ми знову станемо свідками того, як на українській політичній сцені у виконанні «театру ім. Ленінського комсомолу» у виставі «Гетьман» самому гетьману буде відведено роль крайнього.
