«Меморіал» розкриває таємниці Соловків
Добрий день, шановна редакціє!
Я передплачую п’ятничний випуск вашої газети. Хочу дещо додати до матеріалу «Суб’єкт у політиці» Оксани Тихончук («День», №181 від 8.10.2004), де мовиться про розстріл трьохсот українців (М. Зерова, Л. Курбаса, М. Куліша, В. Підмогильниго, Крушельницьких та видатних діячів інших народів).
Мені пощастило бути делегатом шостої конференції- з’їзду Всеукраїнського товариства «Меморіал», де про це все й довелося дізнатися з «Пам’ятки тому, хто збирається на Дні пам’яті в урочище Сандармох 5 серпня та на Соловки 7 серпня 2004 року». Пам’ятку мені дав Василь Овсієнко — колишній політв’язень, що обходив Соловецькі місця пішки.
1 липня 1997 року Санкт-Петербурзький і Карельський «Меморіали» знайшли місце розстрілу 27 жовтня, 1, 2, 3 та 4 листопада 1937 року «Соловецького етапу» — 1111 в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення (СТОП). Це урочище Сандармох — «обычное место розстрелов» (орфографія документа збережена. — П.Б. ) на півдні Карелії, поблизу Онезького озера. Тут у 150 ямах покоїться біля 9 тис. людей, у тому числі будівельники Біломорканалу, який звідси і починається.
У цих місцях у 1973—1975 роках я відбував військову службу у будівельному батальйоні, бував у Оленегорську, Мончегорську, Кандалакші, Кола. Місцеві старожили розповідали про репресії 1930-х років, але дуже мало (можливо, боялися). Я по радіо «Свобода» слухав «Архіпелаг Гулаг» Олександра Солженіцина, твори Василя Стуса, Василя Симоненка, Йосипа Бродського. Зі мною служили хлопці з Санкт-Петербурга, які були учнями Бродського та Кушнера. Саме це і вплинуло на моє дисидентське життя і світогляд.
Тож у даний час дякую вам за вашу чудову газету! Дай вам Бог здоров’я, творчої наснаги, оптимізму у вашій нелегкій праці та добрих людей на вашій життєвій дорозі.
