Жінки в пісках і на... кухні

Театральна майстерня «Сузір’я», яка наприкінці весни переїхала до капітально відреставрованого приміщення, відкрила новий театральний сезон відразу кількома, відрепетируваними ще в минулому сезоні, прем’єрами. Вистава про Сергія Єсеніна та Айседору Дункан «Мені тісно в імені своєму» Тетяни Іващенко поставив Володимир Борисюк. Сценічне життя «Жінці в пісках» за однойменним твором класика японської літератури Кобо Абе дав молодий столичний режисер Андрій Білоус.

Київський драматург Тетяна Іващенко вже багато років пише свої п’єси з розрахунку на свою улюблену актрису — Ларису Трояновську. Іноді створена для неї роль потрапляє до її акторського амплуа та психофізичних даних. Іноді ж сценічний персонаж і жива людина, яка в цей вигаданий персонаж намагається перевтілитися, проявляють свою повну несумісність і починають конфліктувати. Подібне, на жаль, сталося у випадку з Айседорою Дункан. Образ темпераментної, повної неприборканої пристрасті балерини, яка ігнорувала всі умовності моралі свого часу, навіть при великому бажанні надто важко поєднати з амплуа актриси, яка всім своїм виглядом втілює подружню надійність та вірність, випромінює флегматичний спокій домашнього затишку. Внаслідок такого прикрого непопадання в роль тема всепоглинаючої пристрасті, що губить людей, яка й приваблює нас у стосунках Єсеніна і Дункан, звучить у виставі на рівні побутової комунальної склоки, що відбувається між молодим гулякою, який часом пописує вірші (Євген Ніщук), та жінкою, яка висить на його шиї непосильним тягарем і чомусь вдає з себе балерину. Можна, звичайно, поставити виставу й на цю тему. Однак постановники з самого початку намагалися наповнити свою роботу іншими, більш високими матеріями та ідеями. Заради торжества цих ідей художник Андрій Александрович-Дочевський із властивою його таланту винахідливістю із свічок та пустих пляшок з-під шампанського, використовуваних як підсвічники, спорудив на сцені «Сузір’я» якусь подобу шляху на поетичну Голгофу.

Про любовну пристрасть, яка поневолює чоловіка і обіцяє йому не меншу небезпеку, ніж сипучі піски безлюдні, поставив «Жінку в пісках» Андрій Білоус. Але перш ніж перейти до розмови про саму виставу, потрібно сказати кілька слів про її постановника, який, хочеться вірити, може стати нашою новою театральною надією. Режисери Дмитро Богомазов, Юрій Одинокий, Андрій Приходько та інші їхні ровесники вже давно вийшли з юного театрального віку. До молодих же їх досі зараховують за інерцією, через те, що нові яскраві імена на нашому театральному небозводі останнім часом, на жаль, майже не з’являються. Мабуть, надію на те, що до наших театрів все-таки може незабаром прийти молоде покоління режисерів, вселили лише Максим Михайличенко, який поставив у ТЮГ два роки тому «Вовки та вівці» (на жаль, після цієї вистави поки що ніде себе яскраво не проявив), та Андрій Білоус, який, ще будучи студентом Київського університету театру та кіно ім. Івана Карпенка- Карого, встиг поставити в Театрі на Лівому березі Дніпра досить пристойну виставу «Веселіться! Все добре!» Євгена Унгарда, яким захищав диплом. Нинішнього літа омріяний документ, який підтверджує його режисерську кваліфікацію, Андрію, нарешті, вручили (акторський диплом він отримав кількома рока ми раніше і уже встиг знятися в «Мамаї» Олеся Саніна), і хочеться вірити, що поява нового імені на афішах столичних театрів завжди викликатиме радість та очікування театрального свята. «Жінка в пісках», друга вистава режисера на професійній сцені, при всіх акторських недоробках цю віру живить (виконавцям традиційно бракує психологічної тонкості та витонченості в оволодінні акторською технікою). Втім, актори — найслабша ланка сучасного українського театру, так що відповідальність за них разом із режисером повинні розділяти їхні педагоги.

Проте, вистава за відомим романом японського класика у Білоуса вийшла досить пристойна. Що цілком закономірно, якщо врахувати раніше проявлене режисером обдарування і ту обставину, що «Жінка в пісках» прямо- таки проситься на сцену — усього два персонажі і безліч гострих, багатих на психологічні парадокси та інтелектуальну гру епізодів. Постановники, проявивши сприйнятливість до філософського прочитання роману, спробували уникнути якогось його соціально-побутового трактування. У режисерському висловлюванні Білоуса про механізм поневолення людини, мабуть, навіть не вистачає — ні, не побутової чи соціальної, а психологічної правди та глибини. Тієї правди, що виводила б усю історію про колекціонера комах, який потрапив у пастку до жінки, яка пропадає в пісках, з чисто умоглядної, інтелектуальної сфери в область живих почуттів, переживань, за чим глядач і ходить до театру.

Аби передати неміцну, хитку природу піску, який став образом неміцності нашого світу, сценограф Надія Кудрявцева використовує шовк, яким покриває весь простір невеликої сцени «Сузір’я». Втім, сам пісок теж присутній у виставі, він сиплеться тоненькою цівкою з прикріпленої до бамбукової палиці чаші, яка за формою нагадує пісковий годинник — одвічний символ швидкоплинності часу та непевності буття. Пісок, до всього ж, виступає тут символом безперервного руху, якого «не може перенести ніщо живе», метафорою сумовитого життя людей, які «з дня у день чіпляються один за одного».

Жінці, яка чіпляється за колекціонера (Сергій Мельник) як за останню надію (Ірина Мельник), постановники вибілили обличчя, яке стає схожим на інертну маску (алюзія на традиційний японський театр). Не лише зовнішній вигляд, але й рухи цієї мешканки пустелі, її манера розмовляти давно втратили живу чарівливість життя, набувши якості якогось омертвілого, механічного ритуалу, за яким ледве вгадуються людські бажання. До фіналу така сама маска покриє навіть іноді надмірні гримаси на обличчі колекціонера, який захопився полюванням на шпанську мушку, і, як голодна миша, що полює на неї (мушку), потрапив у розставлену природою пастку. Інсценувавши популярний роман, Андрій Білоус лаконічними театральними засобами розповів історію про те, як пошук насолоди та комфорту призводить до втрати чоловіком жаданої свободи. Порушені у виставі проблеми великих і малих компромісів, за які ми розплачуємося даною нам свободою, у всі часи були такими актуальними, що мимоволі прощаєш невеликі огріхи цієї постановки. Головне — аби висловлені режисером та акторами ідеї були почуті в шумі сипучих пісків пустелі.