Перший раз у перший клас...

— Це 1-Б? — черговий татусь зазирав у клас, просив вибачення та втискувався за парту, призначену для першокласників. Мами, татусi, бабусі... Усі хвилюються, всі з блокнотами та ручками, в усіх у гаманцях відкладено кілька купюр на фонд класу та ремонт, і всі із захватом усвідомлюють, що дитятко вже доросло до гордого звання «школяр».

У центр класу виходить юне миловидне створіння, обдаровує всіх присутніх абсолютно зацькованим, переляканим поглядом і починає мовити. Рученьки тремтять, голосок зривається, личко то блідне, то червоніє, з тексту збивається, загалом усе йде шляхом: «Ви не думайте, що я недосвідчена, я минулого року в третьому класі практику проходила…»

Бабусі поглядають із неприхованим розчаруванням; мами, які не змогли вмістити своє пишне тіло в дитячу парту і яким принесли додаткові стільці, роздратовані, — надто молоде та гарненьке дівча. І лише татусі в захопленні. За всі роки ходіння по всіляких батьківських зборах я ніколи не бачила такої активності серед чоловічої частини колективу.

Татусі підтримували розмову, татусі одноголосно обіцяли прийти «завтра ввечері» полагодити все, що поламане, та прикрутити все, що відкручене. Татусі наполегливо вимагали телефон учительки, зрозуміло, щоб мати можливість дізнаватися про поведінку й успіхи улюбленого дитяти. Мами, а тим більше — бабусі залишити це без уваги просто не могли. Обстановка в класі розжарювалася, колектив явно почав поділятися на два табори — жіночий, який одностайно сходився на думці: «Чого може навчити нашу кровиночку це дівча», і чоловічий, у якого, в принципі, навіть і думки не було, був лише специфічний блиск в очах…

Постало питання про те, які треба закуповувати посібники. Але наша «Людочка», як швиденько охрестили її батьки, виявилася в цьому питанні, м’яко кажучи, не сильна. Побігла Людочка в паралельний 1-А по допомогу до досвідченішої вчительки. Досвідчена тіточка з двох десятків рекомендованих Міносвіти посібників витягла кілька і буквально за дві-три хвилини посвятила нас в усі їхні плюси і мінуси, попрощалася та вийшла…

— А можна з вами ближче познайомитись? — закричала одна з пишним мам і кинулася доганяти вчительку 1-А.

— Цікаво, а перевестися до неї в клас ще не пізно? — озвучила загальну думку чиясь бабуся.

У класі запанувала нехороша тиша.

— Людочко, ти не хвилюйся, ми тобі допоможемо! — почувся з останньої парти солідний басок одного з татусів. — Чого ти так переживаєш?

Мами лягли від сміху, Люда, яка, здавалося, була готова заплакати, нарешті усміхнулася. Обстановка розрядилася…

Решта часу збори були присвячені вибору батьківського комітету. До комітету нікого насильно не записували, вистачало добровольців. Щоправда, наш 1-Б буде єдиним класом, батьківський комітет якого становлять виключно чоловіки. Але, може, це й на краще?

А потім наші малюки стояли на першій у своєму житті шкільній лінійці. Поряд із ними була схвильована та перелякана Людочка, для якої це також була перша лінійка в ролі вчителя, а трохи подалі розташувалися горді татусі з фотоапаратами, бабусі, які ковтали валідол, і матусі, які крадькома витирали сльози. Море квітів, емоцій і хвилювань.

І всі ми йдемо в перший клас — і наші діти, і ми, і наша вчителька.

— Не бійся, Людочко, ми тобі допоможемо!