Головна якість принців
«Він від мене пішов, — з розпачем вимовила моя п’ятидесятип’ятирічна подруга. — Напередодні нашого тридцятирічного сімейного ювілею».
Я слухала й нічого не могла второпати. Ця сім’я, яка ще вчора була зразком для оточуючих, розпалася... Він її зрадив. Коли для всіх вони, їхні стосунки, їхні діти були взірцем. Їхні однолітки-чоловіки втовкмачували своїм жінкам, що вони повинні бути неодмінно схожими на неї. Бо в неї — завжди порядок. Удома й на роботі. Її поважають колеги. Вона — лідер. А він — надійний. Його плече — завжди її опора. Їхні сини неодмінно хотіли бути такими, як батько. Із ним вони проводили більшу частину свого вільного часу. Мріяли. Реалізовували свої мрії.
Їхні сини вже подорослішали. Отримали освіту, обзавелися сім’ями, самі стали прикладом для однолітків, для їхніх батьків. А вони всіх шокували... Вірніше — він своїм учинком. Старшому синові він пояснив це приблизно так: «Ти можеш вважати мене повним негідником, але я закохався». Отак. Коротко та страшно.
...Кожна молода мама новонародженої дівчинки насамперед бажає своєму чаду щасливої жіночої долі. Мама хоче, щоб її дівчинка виросла здоровою і обов’язково зустріла свою половинку, з якою прожила б довго та щасливо. А сама дівчинка, як тільки зрозуміє, що подобається хлопчикам, з-поміж них починає шукати принца. Обов’язково на білому коні. Обов’язково з синіми очима та у білих шкарпетках. З часом леді дорослішає, але бажання знайти того єдиного стає ще дужчим. Дещо змінюються тільки акценти в підборі принца: ну, вже зовсім і шкарпетки не найголовніше, та й колір очей — теж не вирішальний чинник. Нарешті дівчина знаходить Його, і вони, радісні та сповнені надій, окрилені, стають під марш Мендельсона на рушничок щастя. Вінчаючись, клянуться Господу і в радості, і в горі аж до смерті бути разом. Через це проходять усі закохані. А далі — хтось живе щасливо й радісно, а хтось не зовсім. Але почуття обов’язку перед Богом, перед іншою стороною, перед дітьми, а пізніше — й перед онуками — те невимірне, яке заставляє задуматися. Кожного. Перед будь-яким вчинком: дрібним і не зовсім, вагомим чи дріб’язковим. Навіть копійки стають спільними, й серед жаркого літа келих пива — вчинок обміркований.
Її тяготить почуття величезної вини, та до кінця вона не розуміє — за що. Що робила не так і коли? Чому це сталося? Картає себе за те, що виконує постійно свій обов’язок дочки, й на старість біля неї — її старенька немічна мати. Може, це через неї її сімейне вогнище згасло? Але чого це, Боже спаси, я так думаю? І ми туди, у старість, неодмінно прийдемо. Ні, напевно, це тому, що я опікуюся дитиною своєї сестри, яка трагічно загинула, а живий його батько сказав щось на зразок: «Та ви краще виховаєте мого сина». А може, тому, що декілька разів за збігом великих навантажень довелося йому самому випрати сорочку чи прибрати після себе на кухні? Ні, напевне, через те, що я директор, а він — інженер, хоча і отримує у декілька разів більшу за мою винагороду за свою працю? А може, тому, що, коли я хворіла, він мусив дещо мені допомагати? І такі «може» роздирають її кожну мить.
До кого він пішов? До жінки, яка теж хоче бути щасливою. Хоче долі принцеси, яку теж вимальовувала її мати. Але життя по- своєму розставило акценти. У свої майже шістдесят у неї немає сім’ї. Вона одна, хоча каже, що не одинока. Напевно, вважає, що, зустрівши його, нарешті буде почувати себе принцесою. Нарешті відчує себе жінкою. Але чи всі ці «нарешті» ощасливлять її й зігріють, якщо десь у іншій частині міста гіркими сльозами обливається та єдина, якій перед Богом обіцяв бути разом аж до самої смерті?..
Я, подібно до дівчинки, теж мрію. Спочатку мріяла про роботу, професійний ріст. Здобувала знання, думала, що вони мені знадобляться. З часом зрозуміла, що, найголовніше для жінки — родина. Зрозуміла це тому, що поруч зі мною була їхня велика, щаслива, дружня сім’я, де все ділилося на всіх. Але горе здебільшого лягало на її тендітні плечі. Невже це закономірність? Хочу помилитися, й у найближчому майбутньому побачити їх разом радісними та щасливими на весіллі, запрошення на яке вони отримали задовго до цієї прикрої оказії.
...Дорогі чоловіки! Закохуйтеся, але так, щоб не було боляче від вашої радості вашим рідним. Тим людям, які були біля вас усе ваше свідоме життя. Поводьтеся так, щоб ваші вчинки були гідними для наслідування. У першу чергу, вашими дітьми. Ставтеся до клятви як до клятви, а не як до набору випадкових слів.
Шановні милі жіночки! Ви справді найчарівніші і маєте право це чути щомиті. Але ніколи не женіться лише за чарівними словами. Будьте пильні та уважні до тих, хто говорить їх.
А я... Знову мрію про принца. Здається, я його знайшла. Правда, не завжди він у білих шкарпетках. Та й очі — зовсім не голубі. Але це навіть не другорядне. Я хочу, щоб на першому місці в мого принца було почуття обов’язку. Перед Словом...
