Такий веселий... цвинтар
Коли важко на душі (жінка без роботи, обсіли діти зі своїми проблемами, до того ж, треба негайно косити траву...), справжні газди румунського села Сепинца першим ділом чимчикують не до корчми, а на місцеве кладовище. Після півгодинного ходіння між могилами виходить чоловік бадьорий, усміхнений і повертається до звичного життя, ніби вище названі гризоти — то така дрібниця. А нерідко з-поміж могил доноситься гучне реготання. В Сепинці розташований єдиний у Європі «Веселий цвинтар», якому виповнилося 50 років.
У Румунії люблять ставити великі старі дерев’яні ворота й перед культовими спорудами, й перед домівками. А тут вони просто-таки величаві, мов iз раю. Саме з назвою «Веселий цвинтар» ця пам’ятка перебуває під захистом ЮНЕСКО. В центрі кладовища — церква XIX століття, а біля входу до храму — могила засновника «Веселого цвинтаря» Йона Петраша. Півстоліття тому сільський господар зладив першого дерев’яного хреста з портретом покійної, оздобленого візерунком і дотепним написом. Парафія на чолі зі священиком сприйняла це як святотатство, а партійний секретар негайно написав про цю витівку самому Генсеку Ніколае Чаушеску в Бухарест. Хоча родичі небіжки погодилися, аби могилу прикрашала саме життєрадісна атрибутика. 25 рокiв Йон Петраш виконував цю незвичайну роботу. Перед власною смертю у 1977 роцi себе зобразив для надгробка з такими словами: «Тут поховано чоловіка, який упродовж життя нікому не заподіяв лихого».
Як справжній майстер Йон Петраш готував собі заміну, й після нього колоритні надгробки виготовляє учень — Думітру Поп, котрий доглядає за хатою- музеєм Петраша. У ній Думітру має майстерню. З життя новопреставленого береться щось особливе, прикметне. Текст, малюнок, візерунки — усе неодмінно узгоджується з ріднею, які за роботу й місце платять немалі гроші. Правда, інколи дивує надмірна відвертість. Ми звикли, що про покійника говорять тільки хороше або нічого. А тут! Скажімо, чоловік займався блудом. І читаємо ніби звернення від нього самого до сущих: «Був час, коли я захоплювався спиртними напоями, полюбляв випити надміру. Глядіть добре, друзі, аби з вами не сталося те, що зі мною». Таких «виховних» епітафій тут чимало. Роздуми огортають душу тільки на мить, бо поряд таке знайоме про тещу. Від зятя: «Під цим каменем лежить теща моя. Коли б вона ще три дні прожила, то вічним сном спочивав би я, а читала ці слова вона».
Ідея «Веселого цвинтаря» йде ще з язичницьких часів, коли смерть сприймалася радісно, бо закінчилися муки, страждання на землі, а на тому світі чекає втіха раювання. Сама церемонія прощання з померлим проходить за християнським звичаєм — винос труни з дому, молебень у церкві, сльози, й ніхто не посміхається навіть тоді, коли в землю закопують домовину. Вона вся в квітах і чекає, коли своє діло зробить Думітру Поп. Тішаться згодом, коли душа упокоєного — на небесах. Щоліта на кладовищі проводяться фольклорні фестивалі. Співають, танцюють, музики грають до ранку — здається, самі могили підтанцьовують.
У Сепинці живуть поряд румуни — православні й греко-католики. Багато чоловіків нині працює на будівельних роботах у Західній Європі. А чимало газдинь займаються народними промислами. Виготовляють iз овечої вовни килими, ліжники, плетуть сумки, роблять вишиванки. Все це розвішано на парканах хат. Коли настає неділя, то всі дівчатка, жінки, бабусі одягають народні вбрання й прямують до двох храмів. Греко-католики звели чоловічий монастир iз найвищим у Румунії шпилем. Православні найбільше гордяться своєю старовинною церквою.
Ріка Тиса є прикордонною межею між румунським повітом Марамуреш й Закарпатською областю України. Із закарпатських сіл Бедевля, Грушево видно гострий шпиль монастиря в Сепинці. Його нарекли «Сепинца-Перь» (Перь у перекладі — Грушево) на честь зруйнованого древнього монастиря в Грушеві, в якому, подейкують легенди, друкував книги сам Іван Федоров.
Біля румунської Сепинци розташоване українське село Ремети, де нещодавно освятили нову православну церкву. Отець Микола Ковач каже, що сусіди ходять одні до одних на церковні служби. Українці радо відвідують «Веселий цвинтар», не один собі мізкує, що про нього написали б. І знаєте, каже священик Микола, після таких екскурсій декотрі стають набагато добрішими. На «Веселий цвинтар» їдуть туристи з усього світу. Двічі мені довелося тут побувати з поважними урядовими делегаціями з України. Хоч як намагався сфотографувати наших біля могил iз посмішками від вуха до вуха, нічого не вийшло. Кожен сміявся собі тихцем. Чому так комплексуємо? Західноєвропейців не треба було примушувати, вони аж за животи бралися.
Хаті-музею Йона Петраша я подарував вірш нашого поета Василя Симоненка «Веселий похорон» у перекладі на румунську мову. В цій поезії йдеться про те, як хоронили байдужість. І від цього «танцювали дерева, веселилися квіти, умивалося небо у синяві рік»...
