«Ось наша мама!»

Неллі Володимирівна Поплавська — одна з перших, що створила в Україні дитячий будинок сімейного типу. Відразу після трагічного землетрусу у Вірменії у 1989 році вона вирішила присвятити своє життя дітям, які залишилися без батьківського догляду. На початку в неї на вихованні було п’ятеро дітей. Зараз їх уже 26. Адже разом із вісьмома вихованцями Неллі Поплавська виховує ще їхніх братів та сестер.

— Неллі Володимирівно, може, це не дуже доречне запитання, але розкажіть, що спонукало вас виховувати «чужих» дітей?

— Не хочу говорити занадто пафосно, проте зміст мого життя якраз і полягає в тому, аби виховувати дітей. Виховання дітей — моя життєва місія. І, повірте, я ні на хвилину не сумніваюся у власному виборі долі. Кожен день, кожну мить я відчуваю тепло їхніх сердець. Мені інколи здається, що їхні серця живуть у моєму серці!

Я вважаю, що діти — це найдорожче, що є на планеті. Недаремно ж кажуть: «Якщо ти маєш дитину — ти щаслива людина!» Бути щасливим — що ще треба людині, коли ти бачиш ці очі, коли ти розумієш, що цій дівчинці чи хлопчику ти можеш дати те, чого вони потребують — батьківську ласку.

Зараз для мене чужих дітей не існує. Після жахливої трагедії у Вірменії, коли під завалами від землетрусу загинуло безліч людей, я десь почула про те, що хтось із наших співгромадян вирішив взяти кілька вірменських дітей, які втратили батьків унаслідок трагедії. Саме в той момент я зрозуміла, що виховання та турбота про дітей — це моє життєве покликання.

— Чи підтримуєте ви стосунки з іншими дитячими будинками й благодійними фондами?

— Ми намагаємося налагоджувати контакти з усіма подібними закладами. Так, зокрема, у нас дуже теплі стосунки з дитячими будинками сімейного типу Сипаткіних, Бостан, Дереньків. Крім того, нам допомагає Благодійний фонд надії та добра та ще багато інших організацій та підприємств. Від щирого серця хочу всім їм подякувати за увагу та допомогу!

— Нещодавно ви стали переможницею всеукраїнського конкурсу «Хто тебе надихає?» з відбору учасників естафети Олімпійського вогню в Києві, який проводила компанія «Кока-Кола». Що саме змусило вас взяти участь у цьому конкурсі?

— Ви знаєте, це була не моя ініціатива, а моїх дітей. Саме вони вирішили номінувати мене для участі в естафеті. Принаймні вони говорили мені: «Мамо, ми хочемо, аби вся країна побачила тебе, а ми б пишалися тобою й говорили всім: «Оце наша мама!»

Спочатку мені було якось незручно, адже я не належу до числа видатних спортсменів та й у житті не зробила нічого геніального, аби мені випала честь стати учасницею естафети Олімпійського вогню. А потім зрозуміла: я мушу перемогти в конкурсі, адже своєю участю я маю змогу привернути увагу всіх без винятку громадян до проблем безпритульних дітей!

Мені шкода, що нині держава не може дати належного соціального захисту всім дітям. Але я сподіваюся, що моя участь у естафеті Олімпійського вогню допоможе змінити життя кожної дитини на краще!

— Скажіть, чи приїдуть вболівати за вас ваші діти?

— Так, звичайно! Вже зараз вони разом зі мною тренуються, аби бути у відмінній спортивній формі. Ви б тільки бачили їхні очі! Вони так хочуть, аби я виглядала найкращою з усіх учасників естафети!