Двобій за уми та серця

Збройна боротьба в історії людства (особливо останніх століть) часто супроводжувалась боротьбою ідей, поглядів, доктрин, свого роду «війною» на інформаційному полі — звичайно, з поправками на особливості тієї чи іншої доби. Люди перевіряли міцність поглядів супротивника багнетом та артилерійською канонадою, а незгодних просто вбивали. Найгострішою зброєю в такій війні завжди були передусім факти; ось чому перемога пропагандистська і три сотні років тому важила нерідко не менше, аніж перемога суто військова.

Це прекрасно розуміли всі учасники вирішальної для України, її долі історичної драми, що «розігрувалась» за вкрай несприятливих для нашої Вітчизни обставин. І шведський король Карл ХII, і гетьман України Іван Мазепа, і московський цар Петро I кожен по- своєму, переслідуючи при цьому винятково власні інтереси, паралельно з військовими діями розгорнули й потужні «супровідні» інформаційні кампанії, що ставили за мету відірвати максимальну кількість прихильників та співчуваючих у ворога і послабити таким чином його міць. Проте якщо перебіг безпосередньо бойових дій (та й політичної боротьби, що передувала переможній для Петра Полтавській «баталії») вельми добре відомий, то двобій специфічно пропагандистський висвітлений дещо менше. Зупинимось, отже, детальніше саме на ньому.

Але попередньо слід підкреслити ось що. В ту жорстоку добу лише «словесна», сказати б, пропаганда мало що давала без «пропаганди» вогнем, тортурами, шибеницями, палями (саме два останніх аргументи використав Петро, інформаційно тероризуючи та залякуючи ті мільйони українців, котрі відмовлялись сліпо підкорятися новопосталій імперії), а відомості про спалений Батурин і вирізаних його мешканців якнайкраще «підсилювали» ефективність петровської пропагандистської машини. І хоч засоби ведення «інформаційної» війни були, як на наш погляд, вельми архаїчними (відозви, урочисті маніфести від імені монарха, поширення на ворожій території пропагандистських звернень, і, нарешті, дуже своєрідний різновид — церковні анафеми, що їх запровадив Петро), але спритні політичні прийоми, несподівані, нетривіальні підходи до справи та повороти думки надають документам цієї доби високої актуальності.

Розглянемо спочатку аргументи московської сторони. Тут зустрічаємо і смертоносну «важку артилерію» (порівняємо у часі — взяття і знищення Батурина і всіх його мешканців у перші дні листопада 1708 року і майже одночасно, 10 листопада, проголошена у Глухові анафема самому імені Мазепи. До речі, прокляття Мазепі повторювалися в усіх церквах імперії Романових кожного року в першу неділю Великого Посту аж до 1917 року!), і демагогічні, популістські прийоми, і тонко розраховане красномовство, підкріплене жорстокою силою. Йшлося про поєднання силових, каральних і пропагандистських заходів. Цар, який дійсно був збентежений, почувши 28 жовтня 1708 року про перехід Мазепи на бік короля Швеції (його слова: «з великим здивуванням довідався я про вчинок нового Юди, Мазепи, який після двадцяти одного року вірності мені, вже стоячи однією ногою в могилі, став зрадником свого народу»), дуже швидко оговтався і віддав наказ своєму фаворитові Меншикову за будь-яку ціну взяти Батурин, розуміючи, що належить з граничною жорстокістю показати, як карає монарх за непокору — тоді багато можливих послідовників Мазепи переглянуть наміри підтримати гетьмана. Різня в Батурині — це страшний приклад «агітації терором». До речі, відкрив росіянам шлях у місто зрадник, наш «землячок» Іван Ніс; ця огидна постать мало досліджена в нашій історичній літературі, а варто було б знати про нього...

Водночас по всій Гетьманщині роздавались людям звернення царя, де містились такі звинувачення на адресу Мазепи. По- перше, гетьман «вернуть Украину в польское рабство снова намерен был» . Відповідно, Швеція та Польща прагнуть «отторгнуть от России малороссийские народы и создать княжество отдельное под властью Мазепы».

Під пропагандистським «прицілом» були як загалом добрі наміри Мазепи (ось яскравий приклад петровських маніфестів та їхньої мови: «Гетман Мазепа, забыв страх божий и свое крестное к нам, великому государю, целование, изменил и переехал к неприятелю нашему, королю швецкому, дабы со общего согласия с ним малороссийскую землю поработить по-прежнему под владение Польское») так і, зокрема, його православне віросповідання — бо метою гетьмана-«зрадника» було, за словами царя, «церкви божии и святые монастыри отдать во унию». При цьому Петро I безапеляційно заявляв у своїх маніфестах, що «ми можемо без сорому твердити, що жоден народ під сонцем не може похвалитися такими свободами та привілеями, як із Нашої, Царської Величності, милості народ малоросійський, бо жодної копійки в казну Нашу в усьому Малоросійському краї з них брати Ми не велимо, а милостиво їх доглядаємо зі своїми військами й утриманням. Малоросійський край, святі православні церкви та монастирі і міста й житла їхні від бусурманського та єретичного наступу обороняємо». І це писалось тоді, коли по всій Лівобережній України тисячами й десятками тисяч катували, страчували прихильників Мазепи («бунтівників» і «зрадників» саджали на палi, вішали; після розправи над запорожцями, що пішли за гетьманом, сотні козаків весною 1709 року було прибито до дощок і пущено Дніпром на страх їхнім товаришам...)

Але не лише звіряча жорстокість і цинізм відзначали політику Петра. В ті дні він знайшов блискучий, як сказали б зараз, PR-хід: цар оголосив, що скасовує важкі, нестерпні для народу податки, начебто введені Мазепою спеціально для того, щоб налаштувати український народ проти Москви (про те, чию ж, власне, волю змушений був виконувати гетьман — звісно ж, ні слова!)

Якими ж контраргументами оперував у відповідь Іван Степанович? Боротьба за права України, гарантовані при «прийнятті під високу руку» царя і постійно московськими правителями брутально порушувані; відмова Петра виконувати свій обов’язок як суверена щодо України — боронити цю землю від ворогів (порівняйте пишномовні фрази царського маніфесту про «захист» Малоросії з реальними, історично точними словами Петра, сказаними Мазепі: «Не можу дати тобі не те що 10000 солдат, а й 10 чоловік; як можете, самі бороніться») і, таким чином, об’єктивне звільнення і Мазепи від обов’язків вірно служити царю; і навіть — у відповідь на звинувачення у змові з «єретиками»- шведами — посилання на дії «хороброго гетьмана», «славної пам’яті Богдана Хмельницького», який «за допомогою короля Його Милості Шведського, Карла Десятого, визволив із польського підданства військо Запорізьке і народ уярмлений і пригноблений» . Перед остаточним переходом на бік шведів гетьман уперше, вишукувавши козаків, обґрунтував перед ними причини такого відповідального рішення. Ось його слова: «Браття! Настав наш час, скористаймося з нагоди, відомстімо москалям за їх довгочасне насильство над нами, за всі вчинені ними жорстокості й несправедливості, збережімо на майбутні часи нашу свободу і права козацькі від їхніх зазіхань». І далі Мазепа зауважив, що «не знайшов іншого способу врятувати себе, як удатися до великодушності шведського короля. Він зобов’язується шанувати наші права та вольності і захищати їх від усіх тих, що на них зазіхають і далі зазіхатимуть».

Слова щирі й точні. Але ж трагічним для подальшої долі України було, мабуть, те, що належать вони тому ж самому політику, який двадцять років перед тим вірно служив цареві, поклавши в основу своєї кар’єри принцип: «Где его царскому величеству угодно будет меня держать, там нехай и буду».

У 1705 році сотник Київського полку Мандрик, висловлюючи загальнонародну думку українців, заявив: «Не буде у нас на Україні добра, поки сей гетьман живий буде, бо сей гетьман — одне з царем розуміє; цар на Москві своїх губить та у заслання відправляє, а гетьман різними способами до приниження Україну призводить і тепер, як самі чуєте, скільки добрих хлопців без всякої помочі і надії пропало, для того-то він часто на Москву бігає, щоб там науку брати, яким-то способом сей народ згубити». Оці слова сотника Мандрика, до речі, виданого царем Мазепі на страту, яскраво показують, чому народ не пішов за гетьманом перед Полтавою (хоч, безумовно, каральні заходи відіграли свою роль!), чому Полтавська битва закінчилася саме так, як вона закінчилася, і чому Петро, застосувавши всі свої терористичні засоби, міг уже наприкінці 1709 року з цинічним задоволенням написати у листі: «Сей край как был, так и есть»...